Матір Таволги

Знаєте, не завжди мала я ласку жити без смертних турбот. Теж була вразливою, смертною. Мала мрії та сили їх втілювати у життя. А ще мала кров у жилах, що давала можливість вбити мене. Що ж, відтоді не багато змінилось. Вищі чи ж боги, як вам більше довподоби, не надто вже різняться від своїх дітей. Теж можуть мріяти й жадати, вбивати й програвати. Що головне — помирати так само вміють. От лиш смерть їхня приходить не так раптово, як людська. Ту нитку обірвати, скажу вам правду, надто важко.

Так от, про що я. Скільки живу на цій землі, скільки любуюсь рідним Златосвітом, стільки й часу маю роздивлятись кожен закамарок, кожну дивовижу цієї місцини. Бачила я життя тут і живими, і мертвими очима. Бачила як Доля пряла свої плани тонкими золотими нитками. Бачила як Мара безпощадно бралась за серпа й рвала їх одну за одною. Пам’ятаю як силкуючись вгамувати біль, втискалась руками у рану, молила батьків забрати цю кару від мене. Молодою тоді була, думала, що вищі не дозволять велімірському родові вбивати кревних дітей. Але де там. Замість батька сонця чи мати місяця до мене прийшла тітка — владарка Наві, богиня темряви й зими, хранителька рівноваги між нашими світами. Так, тоді явилась мені Морена. Ніколи не забуду той мент, як перед моїм носом розсипались її густі чорні пасма, як червоні очі промовляли до мене. Бігме, промовляли одне й те ж: «Ходімо, люба, я знаю, де тобі буде краще». Вона віддалялась, пасма навколо обличчя біліли. Бачила тоді її, бачила її справжнє нутро. Знала, що Морена така ж, як і я. Напівсвітло, напівтемрява. Жило у ній і мертве, і живе. І тепле, і холодне. Тож пішла я за нею. Вірила, що не буде вона шкодити мені.

Вона й не шкодила. Лиш зробила свою роботу. Ні пари з вуст не зронила, здіймаючи серпа над моєю золотавою ниткою, що з такою ласкою плела Доля.

Золото посипалось аж до моїх ніг. Пекуча кров уже не стікала липкими цівками по моєму змореному тілу. Ні рани, ні болю. Разом із життям вона забрала й усе живе в мені. Аякже. Інакше бути й не могло. Жива дала нам біль, аби ми пам’ятали про небезпеки, що чигають у жорстокому світі. Без того страждальницького дару нема у нас права зватись її йменням. Тож залишили мені лиш душу, що без тіла не мала ні зиску, ні бажань.

— Напівсонце, напівмісяць, — ніжно мовила вона. — Вбили чужинці наші день та ніч.

— Тітко, — хотілось мені просити, бодай тобі, благати повернути все назад. Скріпити кляту нитку, відправити мою нещасну душу туди, де вона здатна творити історію. Туди, де можна було боронити рідний дім. Але слів я не знаходила. Зронила одиноке «тітко», та й німо вглядалась у її скорботні очі.

— Пробач, дитя. Не можу.

Я знала, що не може. Щоправда, легше на душі від того не ставало. Кому ж-бо легше стане від безпомічності та усіх наслідків, що вона несе з собою?

— Ти загинула зі славою, — її бліда рука потягнулась до моєї, за тим продовжила: — Тобі дарують інше життя — вище. Матір твоя, батько — вони ручаться за тебе. Наречуть тебе матір’ю Таволги, зроблять рівнею нам — вищим.

— Пощо мені то треба?

— Треба, люба, я знаю, що треба. Не можна зазіхати на наші день та ніч.

— Але ж зазіхнули.

— За те буде їм кара. І буде вона твоїми руками скоєна. Руками Матері Таволги, доньки Дажбога та Дівії. Тож хай живе та величається Атестас Мудрий Світ.