Портрет душі

«Усе описане у щоденнику Спостерігача ( далі С.) є чистою правдою, кожен факт неодноразово перевірений, хоча записи приправлені великою кількістю поетизму, філософії та домислами попередників С. Рекомендую досліджувати прочитане з обережністю. Процес вимагає довіри до кожного свого відчуття, насамперед інтуїції. І пам’ятайте ваш досвід може відрізнятися від описаного. Так проявляється виняток з правила хаосу.»

На вулиці сьогодні холодно. Легкий серпанок туману огортає парк, ховаючи поодинокі дерева. Небо сіро-біле від хмар, під ногами шурхотять опалі листки. В руці гарячий паперовий стаканчик еспресо. На годиннику 7:45. Звичайний ранок для тих, хто просто проходить повз. Трохи незвичний для місцевих. І цілковитий збіг усіх ознак для мене. На місячному календарі молодик, а в кишенях нічого електронного. Вони відчувають технології. Відчувають і бояться.

Крокую парком, обираючи вузькі стежинки між дерев. Хаос не тече симетрично, лише ставши з ним єдиним цілим можна побачити більше. Торкаюся вогкої холодної шершавої кори стовбурів. Ще одне правило: спокій і мовчання. Через кілька ковтків кави доріжка виводить до зарослої кущами лавки. Вона геть знищена часом, фарба зовсім обсипалася, одна з ніжок занурилася в землю. Навколо ні душі. Це хороший знак. Як пише С. сприятливий для зустрічі.

Обережно сідаю на лавку. Деревина тихо поскрипує. Тепер за високими заростями не видно нічого. Тільки туман і очікування. В кишені чекає в’язка кольорових олівців. Потрібно чекати. Тихо, зосередившись на власному диханні. Уважно дивлюся поміж дерев, де вдалині видніється розписана графіті цегляна стіна. Ще трохи, ще зовсім трохи. Вона має прийти перш ніж спаде мряка і шум міста розіб’є тишу. Ця зустріч перша. Якщо піти не дочекавшись, другого шансу ніхто не дасть.

«Деякі відбитки стають частиною розповідей містян. Їх помічають діти та надміру уважні дорослі. Легенди виглядають нереальними зважаючи на особливості характеру окремих сутностей. Попри це вони все одно правдиві, хоч більшість зустрічей є самонавіюванням»

Збоку чути шурхіт листя. Надто тихий для кроків. Надто гучний для вітру. Ще ковток кави, яка вже остигла. Міцніше стискаю олівці. Погляд ковзає по гіллячках до прибулої. Дівчина середнього зросту з дерев’яним етюдником повільно наближається до лавки. С. попереджає, не варто боятися. Цей відбиток дзеркального виміру безпечний. Не раз чув байки про неї, навіть вірив у них. Художниця з’являється там, де її чекають. Завжди різна. З етюдником або товстим блокнотом, з якого стирчать розмальовані аркуші. По різному та завжди тепло одягнута. З плямками фарб на блідих долонях. І завжди загорнута у довгий в’язаний шарф. Він різнокольоровий, так наче майстер постійно додавав нові нитки, дуже довгий. Шарф ховає її обличчя, шию, звисає до пояса обліплений дрібними сухими листочками. Він незмінний у всіх зустрічах з Художницею.

Вона сідає поруч. На вигляд справжня, хоча від цілком матеріальної постаті віє холодом. Зблизька розглядаю сіре пальто з широкими ґудзиками. Торкнутися б, перевірити правдива легенда чи таємничий С. який залишив свій щоденник у моєму рюкзаку насправді майстер переконання. Підіймаю погляд до білявого волосся, захованого під широким беретом, на якому гойдаються пташині пір‘їнки. Вона повертає голову, сріблясті очі дивляться без жодних емоцій.

«Застереження: якщо зробити різкий рух, вона зникне. Коли ж заговорити, мовчки втече. Відбиток неконтактний, особливих ефектів не помічено. Не рекомендовано дивитися в очі, брати або передавати окремі предмети. Напевно»

Погляди зливаються лише на мить. Перед обличчям виникає стіна білого. Тисячами крапель сніжну білизну заливають яскраві барви. Химерні картини швидко змінюються. Зіниці Художниці затягують, гіпнотизують, цей океан емоцій хочеться розглядати вічно. Повернення до реальності болісне, після видива пейзаж пожовклого листя та мокрих гілок видається аж надто сірим. Вона розуміє це, дивиться кудись униз. Силует блідне, стає прозорішим. Повільно дістаю з в’язки олівець. Простягаю оранжевий радше інстинктивно ніж цілеспрямовано.

Вона бере дарунок м’якими, але жахливо холодними пальцями, від доторку яких здригається долоня. Наче нізвідки дістає аркуш паперу. Світ навколо завмирає. Часу більше не існує, тільки звук олівця, який ковзає папером. Нарешті все заспокоюється. Неподалік чути кроки перехожих. Поруч нікого немає, Художниця ніби випарувалася. У руках той самий олівець і малюнок. Звідки він взявся? Навряд чи сам зобразив, так точно не вмію. На папері мій портрет зроблений оранжевим кольором, навколо нього детально промальовані очі. Вони висять у повітрі, кожне з іншою емоцією. У записнику про таке ні слова.

Іду, заховавши малюнок до рюкзака. Зустріч зовсім не налякала. Можливо тому, що вона була не зовсім першою.

«С. пов’язані з відбитками, хоч не завжди усвідомлюють це. Вони притягують до себе істот, які не йдуть на контакт зі звичайними людьми навіть при виконанні усіх умов зустрічі. Не божевільні, просто бачать більше за інших.(Нотатки про Спостерігачів)»