Частина 3.

III

Стоячи разом з Ріктусом на краю дерев’яного помосту, який тягнувся майже до середини невеликого підземного озерця, Яр повернувся до натовпу охоронців, що розважливо залишилися на березі й, відшукавши очима сивого мінотавра, весело гукнув:

– Кракс! А ти знаєш, що я тебе дуже скоро вб’ю!?

Натовп вибухнув божевільним реготом.

– Сам стрибнеш, чи допомогти? – крізь сміх, витираючи сльози, вичавив з себе старший охоронець.

– Не забудь, щоб тебе ввечері подоїли, корівка! – крикнув Яр наостанок й стрибнув у пінну воронку виру, який ніби велике око дивився на нього з середини водойми.

– Ах ти ж…!

Розлючений Кракс кинувся по помосту та марно – вир вже засмоктав свої жертви.

Нестримна сила потягнула Яра у чорну, холодну глибину. Руку різко, до болю у зап’ястку, смикнуло кудись у бік, де на протилежному кінці ланцюга бовтався Ріктус. Не встиг Яр оцінити небезпеку першої проблеми, як його підхопила друга. Підводна течія озера прийняла естафету у виру, підчепила «подарунки» й потягла їх до невеличкої діри у скелі, яку Яр ледь встиг розгледіти у каламутній воді. «Хоч би голову не розбити», – стурбовано подумав він, побачивши гострі краї нової біди. Не в змозі нічого зробити, Яр просто втягнув голову в плечі, зіщулився і дав дірі змогу засмоктати себе у свою чорну пащу. Менше ніж хвилину скажена сила течії тягла його темним тунелем й раптом, наче награвшись, сповільнила рух і виштовхнула нагору, де, нарешті, легені, що вже палали від нестачі кисню, наповнилися прохолодним повітрям. Майже одразу поряд випірнула голова скавена.

– Живий? – смішно смикаючи носом, видихнув Ріктус.

– Ну прям із язика зняв, – посміхнувся Яр. – Куди далі?

– Далі за течією. Вона тут вже повільна, тож лягаймо на спину й поки несе, відпочиваємо.

Скільки вже минуло часу Яр не знав. Його плин тут не відчувався. Здавалося, що відтоді, як вони випірнули з тунелю у цю підземну річку й до того, коли його штовхнув у плече Ріктус, минула щонайменш година.

– Готуйся. Підпливаємо, – червоні очі скавена тривожно миготіли у темряві.

Попереду пробивалося тьмяне світло.

– Зараз ми потрапимо у велику печеру, де й росте той клятий морський мох, – мовив Ріктус, повільно підгрібаючи лапами. – Будь обережний. Вони зазвичай ховаються поміж скельних уламків, але інколи нападають згори. Сподіваюся, не цього разу.

Яр кинув на скавена запитливий погляд.

– Кріптіуси. Печерні черви, – пояснив Ріктус, з тривогою вдивляючися в прохід у кам’яній скелі, крізь який підземна ріка виривалася на волю з вузького, темного тунелю.

Незабаром тунель ставав ширше, річка почала міліти, і через деякий час ноги Яра торкнулися дна. Попереду світла стало більше, можна було роздивитися, як виблискує поміж гранітних кругляків печери вологе листя якихось незнайомих рослин.

– Це що за лайно?

Ріктус прослідив, куди було направлено погляд Яра. Під стелею, де закінчувався тунель і починалася печера, щось ворушилося. Товщиною з руку, бордові канати, повільно скручувалися один з одним, перебираючи по вологому камінню довгими, жовтими мацаками й капаючи у воду каламутним слизом.

– Кріптіуси! – у відчаї вигукнув скавен і додав довге речення відбірної лайки.

– Це я зрозумів. Мені цікаво навколо чого вони плетуться, – мовив Яр, не відводячи погляду. – Й, до речі, коли зі справами закінчимо, я візьму у тебе кілька уроків матюків. Як щойно з’ясувалося – я багато чого не знаю.

У цей час один з канатів не втримався і звісився над входом до печери. Тіло дворфа, перехоплене за шию бордовим створінням, повільно захиталося у повітрі.

– Це Малобус, – мовив Яр, дивлячись, як мацаки вправно присмокталися до мертвого тіла й потягнули його назад під стелю. – Він був у парі з Бабехусом і, судячи з відірваної руки, орк не дуже переймався проблемами напарника.

– Добре, що кріптіусам є чим зайнятися. Пішли, поки вони його усього не висмоктали, бо тоді їм стане сумно й вони зацікавляться нами.

Ріктус прокульгав якомога далі від небезпечних сусідів й втомлено повалився під одним з соляних стовпів, що рясно підіймалися з підлоги по усій печері.

– А тут затишно, – Яр усівся поряд, окинувши поглядом купи кісток, що валялися навкруги. – Йти зможеш?

Відповісти Ріктус не встиг. Десь за їх спинами почувся дикий крик болю та тріск розірваної плоті. Яр миттєво скочив на ноги й розвернувся у напрямку страшних звуків. Щось промайнуло за групою коралітів, й до його ніг покотився якийсь предмет. Зупинивши його носком чобота, талхерієць хижо вишкірився:

– А тут не тільки затишно, а ще й весело. Знайомся Ріктусе, це Сігдамер. Точніше, його голова.

З-за товстезного кораліта почулося зловісне хихикання й до них, тягнучи за собою на ланцюзі безголове тіло дворфа, вийшов весь перемазаний кров’ю, тіфлінг.

– Мелех. Радий тебе бачити, – спокійно мовив Яр не відводячи очей від божевільного й водночас нахиляючись за великим уламком гомілкової кістки якоїсь істоти.

– Замри і не рухайся, – просочений тривогою голос скавена змусив Яра міцніше стиснути підняту кістку й застигнути, наче той пам’ятник на площі.

Мелех, скрививши морду у якійсь подобі посмішки, повільно посунув на Яра, не помічаючи, як за його спиною, не видавши жодного звуку, постали два карголота. Схожі на невеликих, покритих костяним панциром ведмедів, сліпі тварі чудово користуються своїми неймовірними слухом та нюхом. Тому порада Ріктуса була більш ніж доречною. Мелех встиг зробити лише кілька кроків, коли могутні щелепи потвор розкрилися й двійко довгих, шипастих язиків обкрутилися навколо нього. Скоріш за все тіфлінг навіть нічого не встиг зрозуміти, бо був миттєво розірваний навпіл і затягнутий під каміння разом із залишками нещасного Сігдамера.

– Треба вшиватися поки вони їдять, – збуджено гукнув Ріктус.

– Не заперечую, – відгукнувся Яр, закинув скавена собі на плече й щодуху побіг у глиб печери.

Через деякий час стрибання по валунах і небезпечного перескакування через кріптіусів, вони нарешті вибралися на більш-менш вільну від каміння й коралітів галявинку, уся поверхня якої переливалася смарагдовим світлом.

– Мені треба перепочити, – простогнав Ріктус.

Яр обережно поклав скавена на зелене покривало.

– Що з тобою сталося поки я біг, а ти весело теліпався на моєму дружньому плечі? – пожартував він, водночас стурбовано вдивляючись у неймовірно втомлені очі Ріктуса.

– Здається, час вийшов. Допоможи, – скавен простягнув Ярові вкриту опіками руку.

Зловивши зацікавлений погляд талхерійця, Ріктус спокійно пояснив:

– Це грунги. Людожаби, які чатують на пірнальників біля тунелю, що веде назовні. Будь з ними обережний. Тварюки показуються рідко, але дуже вправно плюються отрутою зі своїх схованок. А тепер пішли.

Яр підхопив Ріктуса за поперек, і вони повільно посунули у глиб галявини. Через деякий час друзі нарешті допленталися до плоского каменю, який сіро-коричневою плямою лежав посередині смарагдового килима.

– Ти пам’ятаєш про свою обіцянку, талхерійцю? – червоні очі Ріктуса зустрілись з Яровими блакитними. Той мовчки кивнув, чекаючи на продовження.

– Я теж читав те повідомлення Вергія, але мене це не обходило. Мені треба було рятувати онука. Краксу я не вірив від самого початку, тож вийти звідси живим шансів у мене не було. Та й карголоти з грунгами мене добряче пошматували. Уламок я знайшов випадково. Ось на цьому камені. І коли у мене в голові почулося запитання, що я готовий віддати за це скельце – я не вагався.

– Ти віддав життя? – схвильовано запитав Яр, вражений почутим.

– Так. Віддав й почав чекати. Тож я не здивувався, коли у моїй камері якимось чином з’явився твій мустела, а вже наступного дня нас поєднали ланцюгом. Умови Вергія почали діяти. Тримай.

Ріктус витяг зі складок свого одягу уламок зеленого скла й, усміхаючись, вклав його у руку Яра.

У цей час груди скавена вибухнули кривавим фонтаном. Ріктус захрипів та повільно повалився на бік. Спис, зроблений з якоїсь гілляки і загостреного шматка кістки, прошив його тіло наскрізь.

– Тобі пощастило, людино! – голос Бабехуса відлунням покотився по галявині. – Щур твій стояв більш вдало, тому я й почав з нього! Але ти наступний!

Дикий регіт орка потроху стихав у глибині печери. Яр, як скажений зірвався з місця, але різкий біль у зап’ястку і пронизливий стогін Ріктуса вмить охолодили його запал.

– Яр, зачекай, – харкаючи кров’ю, видихнув скавен. – Часу обмаль, тож слухай. Зараз ти відрубаєш мені лапу й звільнишся від ланцюга. Не перебивай! Потім повернешся до річки й за її течією дійдеш до місця, де вона пірнає під скелю. Той прохід виведе до печери, де на тебе будуть чекати Кракс зі своїми охоронцями. Як закінчиться ваша зустріч, я не знаю, але пам’ятай – мій Терай повинен бути вільним.

Витративши останні сили, Ріктус спокійно заплющив очі і перестав дихати.

– Терай буде вільним, друже, – Яр натягнув ланцюг й, стримуючи сльози, замахнувся уламком кістки.

***

Пляшечка, яку передав Скунк, відлетіла у бік, шлунок від випитого вибухнув, а з горла вирвався такий дикий, такий звіриний рик, що навіть карголоти нервово завовтузилися у своїх норах, ошелешені почутим. Біль кинув тіло Яра накарачки. З рота талхерійця потік густий, сірий туман, який почав формуватися у фігуру велетенського степового вовка. Звір затрусив могутнім тілом, наче щойно виліз з води, після чого запитливо подивився на господаря жовтими очима.

– Ти знаєш, що робити. Зустрінемося біля виходу.

Вовк, не чекаючи пояснень, зірвався з місця й зник за найближчим каменем. Свідомість Яра розділилася. Він водночас бачив все, що відбувається навкруги й те, що постає перед очима тварини.

Орк організував засідку на підході до місця, де річка з наскоку налітала на кам'яну стіну та, киплячи й пінячись, пірнала кудись під неї. Засунувши своє потворне тіло між двома валунами, які спершись один на одного, створили щось на кшталт кам’яного намету, Бабехус залишив на дворі лише свою здоровенну голову, маленькі оченята якої люто вдивлялися туди, звідки повинен був з’явитися Яр. Ось на неї і опустилася потужна лапа степового вовка. Наче лирійська диня, що перележала на сонці, репнула голова вбивці Ріктуса. Очі орка вистрілили у різні боки, а з під волохатої лапи тварини потекла якась чорна каламуть. Невдоволено забурчавши, звір струсив липкий бруд й спокійно всівся чекати на свого господаря.

– Гарна робота, друже, – Яр зупинився поряд із сірим велетнем, роздивляючися те, що залишилося від Бабехуса. – Вища раса від своєї гордовитості втратила голову. В прямому сенсі. Сподіваюся, грунги будуть тобі вдячні за такий шматок їжі. Пішли. Треба закінчувати цю справу.

Вовк й людина майже одночасно пірнули у пінні води підземної річки.

Останнє, що бачили охоронці підземель винокурні – величезну сіру блискавку, що вилетіла з під води й мовчки закрутилася по підвалу. Невеличке приміщення, де тюремники зазвичай зустрічали нирців, які поверталися зі здобиччю з підводних печер, менш ніж за хвилину перетворилося у кам’яну коробку, набиту свіжим фаршем. Живих не залишилося. Розірвані тіла чорних ельфів, тіфлінгів, мінотаврів, наче зламані ляльки, валялися попід стінами, або плавали у каламутній від крові воді. Виконавши свою роботу, степовий вовк повільно розтанув у повітрі. Яр, підхопивши меч одного з охоронців, ударом ноги вибив двері й вилетів у довгий коридор, де зіткнувся віч-на-віч з нічого не тямущим Краксом.

– Ти!? – вражений несподіваною появою талхерійця, сивий мінотавр зробив крок назад.

– Вибач, але в мене немає часу на розмови, – вигукнув Яр і з усієї сили влупив кулаком у волохате горло істоти. Хруст, з яким розлетівся кадик старшого охоронця ще осідав у повітрі, а Яр, оминувши тіло, що з витріщеними очима повільно опускалось на підлогу, вже летів далі. З якоїсь щілини несподівано вискочив Скунк й, обурено зацокотівши, побіг поряд.

– Трохи затримався. Вибач, – на ходу відповів Яр і, не витрачаючи часу на пояснення, відразу ж запитав: – Ти їх знайшов?

Скунк схвалено пискнув й вирвався уперед. В черговий раз повернувши за ріг якогось коридору, Яр зіткнувся з новою проблемою. Загін добре озброєних чорних ельфів вишикувався шеренгою у напівтемному проході, наїжачившись довгими списами.

– Скунк, танцюємо! – не збавляючи швидкості, гукнув Яр і зробив довгий стрибок.

Тхір, дико заверещавши, шмигонув під списами й почав свою партію у цьому танці. Тварина дзиґою крутилася по підлозі, спритно перекушуючи сухожилля на ногах охоронців.

Під крики здивування, страху та болю, Яр, ухопивши меча обома руками, зробив свій перший пірует…

Тих, хто лишився живим, добивати не стали. Яр, стерши з обличчя залишки ельфійської крові, відкрив двері приміщення, яке так завзято захищали охоронці. Неймовірна задуха, змішана зі смородом немитих тіл і важким, солодким запахом наче кувалда, вдарила по голові. Сховавши носа у вигині ліктя, Яр увійшов в середину. «Ті, що жують» сиділи на солом’яних матах невеличкими групками й повільно ворушили щелепами.

Поряд з кожним із них стояло відро, наповнене мохом й велика миска, куди діти спльовували пережовану смарагдову рідину. Посеред кімнати височіла здоровенна дерев’яна діжка, в неї малі раби виливали свою миску, коли та наповнювалася. Висохлі від спеки й зневоднення тіла нагадали Яру живих мумій пустелі Хайсарах, з якими йому довелося зустрітися в одній зі своїх мандрівок. Під протилежною від входу стіною купою були звалені ті, хто вже не міг приносити вигоду виноробу.

– Хоч би Терая не було серед них, – прошепотів Яр і гукнув до чотирилапого друга: – Скунк, шукаємо малого щура.

Онука Ріктуса знайшли неподалік від смертельної купи. Скоріш за все охоронці не встигли донести його до неї, бо по тривозі всі вибігли у коридор. Хлопчик ще дихав. Яр притис його до грудей, зірвав зі стіни смолоскип й звернувся до Скунка:

– Починай виводити їх на гору, а ми з Тераєм залишимо невеличкий подаруночок місцевому підприємцю. Я тут, коли гасав коридорами, бачив довгі ряди чималеньких діжок, повних цим пійлом. Сподіваюся, що цей «Смарагдовий Вир» горить так само весело, як і коштує. До зустрічі нагорі, друже.

Свіже морське повітря швидко повернуло малого людощура до тями й перше, що він зробив, прокинувшись на руках Яра, це спробував вкусити одну з них.

– Полегше, хлопче, – Яр опустив Терая на вологий пісок. – Дорогу до дому знайдеш?

Та онук Ріктуса вже його не чув. Молодий скавен жваво виблискував рожевими п’ятами у бік купи каміння, з під якого він кілька днів тому мав необережність вилізти за мушлями.

– Не дякуй! – крикнув на прощання Яр і повернувся до Скунка. – Так ти кажеш, що коли «Ті, що жують» вийшли на вулицю, терпець у мешканців славного Мондаазено нарешті урвався? Я уявляю, що там зараз робиться. Та ще й ми з малим скавеном по підвалах червоного півня запустили.

Чорний дим від винокурні, що весело палала на околиці міста, потроху зносило до узбережжя.

– Гарно погуляли, але вже час вирушати.

На ці слова Яра, тхір відповів гнівним цокотінням.

– Та на, дивись! Чого б я ото так верещав!

Яр витяг з кишені зелений уламок й простягнув його до Скункового носа. Тхір швидко обнюхав скляний шматок і знову зацокотів. Вже запитливо.

– Не знаю, Скунк. Але як ти вважаєш, якщо я запхаю цей уламок в горлянку лепрекона, і в такій упаковці віднесу його старому пердуну, це буде вважатися виконанням угоди, чи ні?

Тхір витріщився на Яра зеленими оченятами.

– От і я не знаю. Добре. По дорозі розберемося. Пішли. Нам ще треба десь верблюда вкрасти.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.