Яр та уламки чарівного скіпетра

I

Гроші, це дуже паскудна річ. Хитра, слизька й неймовірно підступна. А ще, до біса, магічна. Бо інакше як пояснити те, що ще учора, коли Яр з попутним караваном нарешті доплентався до берегів Гнилого Моря, у нього був повнісінький кошіль цих чарівних, блискучих, золотих кругляків, а тепер той кошіль йому й на хрін не потрібен! Чому? Тому, що був порожнім, як погляд мідної статуї того дідугана Вергія, чаклуна й правителя Асцари, з яким Яру довелося познайомитися минулого тижня, й завдяки якому він опинився тут – на лавці площі Мондаазено. Зачуханого, портового містечка, про яке знають хіба що торгаші, контрабандисти й інший непотріб, у якого великі проблеми з законом. Містечка, у печерах якого, за словами Рудого Ебрі, й треба шукати той чарівний уламок.

Настрій був гидотним. Ну, по-перше: дуже боліла голова опісля вчорашньої нічної гулянки у гендлі Мами Чолі, де, до речі, якась три цицьката дівка ненав’язливо виманила у нього останнього гроша. По-друге: дуже хотілося пити і їсти. Пити більше. Ну й по-третє: де й досі дияволи носять оту чортову руду істоту, яку він пів години тому відправив на пошуки того, що було «по-друге»?

Чортова руда істота з’явилася, як завжди, несподівано. Розміром майже метр, тхір скочив на лавку й поклав біля Ярової руки погризений, викачаний у пилюці шмат черствого хліба. Виконавши завдання, задоволено всівся поряд й, благородно оперезавши себе пухнастим чорним хвостом, витріщився на Яра зеленими оченятами. Деякий час Яр тупо переводив погляд з тварини на її здобич й назад. Пошарудівши у сухому роті не менш засохлим язиком, чоловік нарешті видавив з себе кілька слів:

– Скунк! З таким успіхом ти б міг мені просто принести жменю піску.

Черства хлібина полетіла у кущі за спиною. Тхір обурено заверещав у відповідь на таке неподобство.

– Не починай! Й без твоїх проповідей голова тріщить, – Яр обережно потер скроні. – Як вони п’ють оте зелене пійло? З чого таку гидоту взагалі можна робити?

Скунк, кидаючи на співрозмовника мстивий погляд, жваво зацокотів у відповідь.

– Не бреши! – через деякий час нарешті спромігся видихнути вражений Яр.

З розповіді тварини виходило, що напій, під назвою «Смарагдовий Вир», виготовляють з морського моху, який росте тільки у підводних печерах під містом й більш ніде в Асцарі. Добувати його настільки небезпечно, що ніхто, у кого є хоч якісь зародки мозку, добровільно за це братися не буде. Тому між власником винокурні та мером Мондаазено є таємна домовленість про постачання для цієї справи пірнальників з-поміж ув’язнених, яких засуджено до смертної кари. Або жебраків, яких варта хапає на вулицях й без розмов тягне до магістрату, де їх без зайвих балачок, засуджують до страти й віддають виноробу. А жебраком у Мондаазено вважається той, у кого на момент перевірки вартою у кишенях немає жодної монетки. Тому місцеві й ті, хто знає про цю біду, ніколи не виходять на вулиці міста з порожнім гаманцем. Найсильніший нирець витримує не більш трьох занурень, тож потреба у робочій силі стоїть у винороба постійно. Але це було лише однією стороною брудної медалі. Іншою, не менш гидотною, був процес виготовлення «Смарагдового Виру». Після того, як мох з моря потрапляє до винокурні, за роботу беруться діти, яких теж збирають на вулицях Мондаазено. І не тільки. У винороба є спеціальна команда, яка по всій Асцарі полює на безпритульних дітей. Купує таких за дрібну монету у бідних селян, вимінює на їжу, або ж просто краде з вулиць невеличких міст континенту. Й не важливо, якої раси ті нещасні. Люди, ельфи, гноми. Все одно.

Важливо, аби їх вік не перевищував дванадцять років. Вік статевої зрілості, після досягнення якого їх слина втрачає ті необхідні речовини, які й роблять напій тим, що він є. Бо лише дитяча слина нейтралізує отруйні речовини, якими насичений морський мох. Мешканці Мондаазено по між собою називають тих дітей – «Ті, що жують». Тому що десь у підвалах винокурні вони по дванадцять годин на добу пережовують здобич пірнальників й спльовують зелену рідину у великі дерев’яні діжки. Потім ту рідину переганяють у те, що на поверхні знають як «Смарагдовий Вир». Пити їм не дають, бо це впливає на склад слини. Отрута залишається у дитячих тілах й поступово перетворює їх на висохлі, зневоднені мумії. Тож живуть вони не набагато довше нирців.

Коли Скунк закінчив свою розповідь, на Яра було страшно дивитися. До цього блакитні очі мешканця степових земель, які у стародавніх літописах мали назву Талхерія, зараз набрали кольору сріблясто-чорного металу. Ніздрі на засмаглому обличчі роздувалися наче вітрила шхуни, що зловила попутний вітер. Прискорене дихання могутніх грудей ледь не розривало по швах не нову, але ще досі міцну вовняну сорочку.

– Якби було чим, то мене б зараз знудило, – з огидою мовив Яр, пригадуючи скільки він видудлив того пійла за минулу ніч.

– Ніколи не грай з лепреконами на бажання, Скунк, і не слухай їх балачки про те, що все буде легко й просто, – надалі почав навчати розуму Яр свого чотирилапого друга, – бо коли рудий шматок лайна каже, що тобі просто треба найнятися нирцем, просто заплисти у печеру під містом, просто знайти там уламок та й все – справу зроблено, то треба бути не сповна розуму, щоб сприйняти це за…

– Людина, – чиясь важка рука впала на його плече. – Нам потрібно перевірити твої кишені.

Ледь стримуючи лють, Яр повільно обернувся. Перед ним стояв мінотавр. Бичачі очі істоти нахабно виблискували, розглядаючи потенційну жертву. На здоровенній мордяці, вкритій густою, темно-коричневою шерстю, грала зневажлива посмішка, над якою, у вологому носі, погойдувалося золоте кільце. З могутньої шиї людотварини звисав ланцюг з жетоном лейтенанта міської варти. За спиною свого командира на поготові застигли два тіфлінга. Виблискуючи на сонці сіро-блакитною лускою, що вкривала їх тіла, й періодично облизуючи загостренні морди роздвоєними язиками, істоти не зводили з Яра своїх жовтих, рептілоідних очей.

– Скунк, ти знаєш, що робити, – не повертаючи голови, мовив Яр до тварини й надалі, радісно посміхаючися, звернувся до представників міської влади: – Хлопці! Якби ви знали, як мені вас не вистачало!

Після цих слів кулак Яра з усієї дурі влип в обкільцьований ніс мінотавра. Чорний хвіст тварини зник у зелених кущах.

***

– Слава Ефірам, я нарешті тебе знайшов!

За стіл напроти Яра гепнувся пухкенький коротун.

– Пива мені й моєму другові! – голосно вигукнув чоловічок у бік шинквасу й, не дивлячись, кинув свого зеленого капелюха у калюжу якогось напою, що залишилася на столі від попередніх відвідувачів.

У шинку «Долонька Циклопа» не дуже слідкували за чистотою.

– Цікаво, а де в Порені можна більш менш пристойно поїсти після того, як ти за два тижні бовтанки на тому трухлявому кориті виграв у мене в свою дурну гру майже усі залишки грошей, що залишилися в моєму кошелі після того, як я сплатив тобі за переїзд? – відповів Яр, роздратовано витираючи залишки підливки з дна дерев’яної тарілки маленьким окрайцем хліба.

Тарілка печені з черепахи, за яку він віддав останні мідяки, ніяк не вгамувала його голоду. Та найбільше його бісило те, що їсти довелося «на суху», бо на пиво грошей вже не було. Тож поява Рудого Ебрі хоч і не обіцяла нічого доброго, але замовлене старим лепреконом пиво змусило Яра трохи потерпіти присутність останнього. Почувши таку відповідь, коротун дзвінко засміявся, відкинувши назад свою велику, вкриту залишками рудого волосся, голову.

– Ніяк не звикну до твого специфічного гумору, друже талхерійцю, – витираючи сльози здоровенною, червоною хусткою, яка невідомо звідки з’явилася в маленькій руці, мовив лепрекон. – Давай за нього й вип’ємо!

Обома руками Рудий Ебрі вхопив один з кухлів пива, які щойно поставив на їх стіл молодий кентавр й став чекати, коли Яр візьме свій, аби гепнутися ними, закріплюючи тост. Яр, не звертаючи на це уваги, одним ковтком влив в себе кварту духмяної рідини, смачно відригнув й багатозначно подивився на неочікуваного гостя. Від цього погляду коротун скривився так, наче йому щойно дав про себе знати хворий зуб, й, стримуючи роздратування, замовив для Яра ще.

– До речі, я не розумію твого незадоволення щодо відсутності грошей. Ти ж сам виявив бажання якнайшвидше залишити недружню до тебе Газарію? А я просто допоміг тобі домовитися зі шкіпером. І ти тепер у столиці, між іншим.

– Й витрусив з мене за це неймовірну купу монет, – хмикнув Яр, беручи новий кухоль напою, який щойно опинився на їхньому столі. – А щодо твоєї допомоги… Коли біля берега стоїть лише одне судно, а в спину тобі дихає загін особистої охорони Володаря Газарії, то стає глибоко насрати на те, куди це корито пливе – до столиці, чи до чорта на роги.

– Розумієш, мій незадоволений друже, – лепрекон зробив невеличкий ковток й, витерши замизканим зеленим рукавом залишки густої піни з товстих губ, продовжив: – Шкіперу дуже не хотілося брати на борт ворога Володаря номер один. Це могло зіпсувати давно налагоджені ділові відносини з деякими поважними жителями цієї країни. Тому, аби це все не виплило де не треба, довелося використати магію. Потужну магію. А вона дорого коштує. Знав би ти скільки я зусиль доклав, аби вмовити того гівнюка все ж таки узяти тебе на борт! А отримав за це мізер з твоїх грошей, бо левову долю забрали собі контрабандисти. За ризик та магію. Тож не дякуй. Ну а щодо гри, то ж треба було якось розважатися.

Зморщене обличчя Рудого Ебрі засяяло задоволеною усмішкою.

– Якби твоя хустка була трохи чистішою, то я обов’язково позичив би її у тебе, аби витерти сльози розчулення й висякати в неї додаткову порцію подяки за вашу зі шкіпером людяність. Ти, взагалі, чого приперся? – не зводячи очей з лепрекона, Яр перехилив до рота напівпорожній кухоль.

– Як це чого? Борг забрати.

Пиво, що мало потрапити до Ярового шлунку полетіло у зворотному напрямку. Якась його частина пішла через ніс, а інша пінним струменем врізалася в обличчя коротуна.

– Коли це я встиг тобі заборгувати!? – кашляючи й відпльовуючись залишками напою, нарешті вичавив з себе Яр.

– Як це коли!? – червона хустка жваво забігала по запіненому обличчю лепрекона. – Ти програв мені бажання. Пам’ятаєш?

Не встиг Рудий Ебрі закінчити речення, як рука Яра вже стискала комір його зеленої курточки й піднімала лепрекона над столом.

Скажений вереск переляканого збирача боргів привернув увагу нечисельних відвідувачів «Долоньки Циклопа».

– Битися на вулицю! – проричав з-за шинквасу господар шинка.

– Ми скріпили угоду печаткою! Дивись!

Рудий Ебрі очима вказав Яру на внутрішню сторону передпліччя, що тримала коротуна у повітрі. У цей час місце, куди вказував рудий пройдисвіт, спалахнуло зеленим полум’ям, і на шкірі чітко поступило зображення трилисника. Від несподіванки Яр розтиснув кулак й лепрекон гепнувся на лавку клацнувши зубами.

– Одного вечора ти сказав, що на гроші грати тобі сумно, тож я й запропонував… – швидко затараторив лепрекон, відсовуючись на безпечну відстань.

– Я що, був п’яний? – перебив коротуна Яр, похмуро роздивляючись несподівану картинку на своєму тілі.

– Усі два тижні переходу до Порени. Ти, як тільки ступив на борт «Ока Медузи», відразу заявив, що тобі не подобається, коли під ногами немає землі, ну і…

Яр підсунув до себе кухоль Рудого Ебрі й повільно осушив його. Після чого мовив голосом, що не віщував нічого доброго:

– Ну, кажи своє бажання, лепреконе.

Коротун жваво витяг з внутрішньої кишені куртки складений у кілька разів аркуш жовтого паперу, розгорнув його й поспіхом пригладивши пожмакані краї, простягнув його Ярові.

– Ось. Читай.

«Асцарійці! Пройшло майже п’ятсот років від тоді, як я, Пан до Вергій… Нова загроза нависла над мирним небом Асцари… Я шукаю гідного спадкоємця… Посяде мій трон… Через десять днів, опівдні я чекатиму сміливців, котрі наважаться позмагатись за мою владу… розіб’ю кулю скіпетра на друзки… Розвію… Ті, хто знайдуть уламки мають принести їх мені… Ви повинні довести, що готові заради нашого світу на все й навіть більше…».

– Ну бачив я цю писанину. Учора тут на стіні світилася. То й що?

Яр шпурнув аркуш на стіл й потягнувся за кухлем лепрекона, сподіваючися, що там залишилося хоча б на один ковток.

– А то! – Рудий Ебрі різко відставив заповітний кухоль у бік й, нахилившись як найближче до Яра, збуджено зашепотів: – А то, що ти добудеш мені той уламок.

Від могутнього реготу талхерійця деякі з відвідувачів схопилися за зброю й, перекидаючи лави, на яких до цього спокійно сиділи, вмить поставали спинами до стін в очікуванні нападу.

– А тепер я пропоную випити вже за твоє почуття гумору, лепреконе, – відсміявшись, мовив Яр і, не чекаючи згоди Рудого Ебрі, гукнув у бік шинквасу: – Господарю! Ще два пива мені й моєму веселому другу! І порцію свинячої рульки!

Спіймавши на собі найлютіший на світі погляд, Яр з удаваною турботою звернувся до його хазяїна:

– Ебрі, ти що, не любиш свинячу рульку?