ІНША ВІЙНА. КІТ ВІРОГІДНОСТІ

– Помер! Дідько! Помер!

Бісів, тричі в душу бісів, ворожий снайпер. Не довезли, не встигли. Вона не встигла. Сльози підступали до очей. Наче вперше. Поліна з силою вдарила у стінку внутрішнього відсіку санітарної автівки. Біль у руці на мить протверезила.

– Не плач доню. – Мовив водій тихо, не обертаючись. – Ввечері поплачеш, як сили будуть, а сьогодні нам ще працювати.

Машину хитнуло на розбитій дорозі. Пасмо білого волосся майнуло перед очима, відганяючи гарячі сльози. Дівчина провела рукою по обличчю, лишаючи на щоці слід ще теплої, чужої крові.

Молодий хлопець. Поліна навіть імені його не знала. Звідкілясь перевівся. Розвідник. Декількох місяців ще не пройшло. Лише короткий позивний “КІТ” на шевроні. Ось все, що лишиться їй, про нього на згадок.

Спочатку навкруги не було нічого. Темрява та тиша огортали зі всіх боків, заколисуючи. Страшно не було. Кіт відбоявся своє у перші дні війни. Та й смерті він ніколи не лякався. Смерть це кінець. Велике ніщо. Нема дурних боятись якоїсь порожнечі. Так він і плив, ніби у тихому, безмежному морі, згадуючи власну загибель.

Постріл. Важкий удар у груди. Біль. Тепле й липке тече животом, ногами, до самісінької землі. Мішанина світла й темряви навкруги. Дотики, голоси, звук двигуна. Обличчя. Красиве дівоче обличчя, перелякані блакитні очі. Посмішка. Нічогенька така посмішка. При інших обставинах варто було б познайомитись. Якби Коту було чим, він розсміявся б. Але ні вуст, ні власне тіла, у нього вже не було. Лише жмуток думок, що поступово розчинявся у темних водах ніщо, яке вирує по той бік життя.

Коли босих ніг торкнувся антрацитовий пісок, Кіт здригнувся від несподіванки. Роздивився навкруги, дивуючись можливості знов бачити, й завмер. Під ногами чорний пісок до горизонту. Над головою осяяне, всіяне тисячами тисяч зірок зовсім чуже небо. Величезна, біла зірка у самому центрі небесного склепіння.

– Агов! Це що таке? Де це я? – Його голос розірвав ватяну тишу дивного місця, розливаючись багатоголосим відлунням.

Шепіт слів, що линув звідусіль, ніби зрушив цей дивний світ з хиткої точки рівноваги. Зоря над головою спалахнула, багаторазово збільшуючись в розмірі, й на чорний антрацит піску почали падати перші краплі вогняного дощу. Небо горіло над головою, й зірки плакали розпеченими сльозами.

Але болю Кіт не відчув. Він стояв у середині вогняного шторму, що поглинав невідомий світ, а в його голові звучав рівний голос, складений з відлуння його власних слів.

– Ваш світ дуже цікавий. Нашого світу більше нема. Ваші боги мертві. Вони кинули своє дітище. Наша земля згоріла через наші помилки. Ваша може згоріти через ваші. Боги вашого світу не зупиняють смерті. Ми вже майже нічого не можемо, але дещо подарувати вам ми в силі.

Вогонь вирує навкруги. Зірка помирає, і Кіт заплющує очі.

– Ану підйом! Ти диви, розлігся! Підйом солдате! Роботи море!

Кіт впізнає голос. Ніколаіч. Командир роти розвідників. Який загинув два тижні тому, на бойовому виході. Або не загинув?

– Ага, Чорне море! – За звичкою жартує у відповідь Кіт, розплющуючи очі.

Перед ним дійсно Ніколаіч. Он і на шевроні написано. Всміхається у вуса. Кімнатка невелика. Подерті шпалери. Календарі з голими дівками. Старий дерев'яний стіл. Троє за ним, незнайомі хлопці у пікселі, грають у карти.

– Мені, здається, снився сон … – починає Кіт, але командир жестом перебиває.

– Чорний, ніби вугілля пісок. Небо що розливається вогнем. Смерть зірки над головою. – Хлопці за столом регочуть, але гри не кидають. – Нам всім теж це снилось.

– Ми померли? – не дивуючись власному спокою питає Кіт. – І що далі?

Праве око Ніколаіча спалахує чорним вогнем, ліве заповнює біле світло.

– Померли, факт! Це єдине, що я тобі можу гарантувати. Хто ми, і що з нами тепер, я не знаю. Але, як я і казав, у нас повно роботи. Море. Так, Чорне море, й ще трішки!

Кіт не розуміючи роздивляється все навкруги. Стінами кімнати біжать блискучі тріщини. Гравці за столом спалахують білим світлом та темним вогнем.

– Війна нікуди не поділась, синку. І смерть не привід з неї тікати. Щось лишило нас у цьому світі. Що, вирішуй сам. Але хлопцям та дівчатам, там унизу, потрібна наша допомога.

Все навкруги руйнується, гравці чорно-білими вихорами розлітаються хто куди.

– Але чим ми можемо допомогти, хто ми такі?

– Ти все зрозумієш, хлопче! Ми - Можливість. Те що може статись, і те, чого статись не повинно!

Ніколаіч міцно стискає правицю Кота і його ліве око заповнює темрява, а праве спалахує білим світлом.

І він все розуміє. Можливість. Вірогідність події.

У зграю клятих іранських мопедів, що йде над річищем, в напрямку столиці, вдаряє невидима жодному приладу сутність. Двигуни чотирьох з п'яти кашляючи глохнуть, й вони, завалюються набік та падають на порожнє поле.

Ворожий снайпер, серед руїн будівлі старої школи, вмощується зручніше, й ловить у приціл біляву голову дівчини медика, з іменем ПОЛІНА на шевроні.

– Не сьогодні, паскуднику! – Десь далеко та близько одночасно, Кіт лихо всміхається, відкладає гральні карти, та розлітається білим вихором вірогідності.