ГЛАВА 7 МОЇ ТІТКИ ТА БРАТИ

Як я вже казала, у баби Тамари було четверо доньок. Крім моєї, за словами баби, непутящої мами, була тітка Аня (жила в сонячному Криму), тітка Віра (ця оселилася в славному Києві) та тітка Наталка (мешкала під боком у райцентрі). І в кожної тітки (крім тітки Наталки) по двоє дітей, і, крім мене, всі хлопці. А коли всі з’їжджалися на літні канікули в село – гармидер ще той, я вам скажу, адже тітки приїхали й поїхали (довго не засиджувалися, бо роботи в кожної вдома, як завжди – по саму зав’язку!), а от діточок своїх на бабу лишали (і їм вільніше, і бабі веселіше). Київські брати Толік та Женька, наче ніколи не бачили дерев, тижнями не злазили з вишень та горіхів. Дивлячись на них, я завжди була на боці Дарвіна – люди пішли саме від мавп, і не інакше. Причому, орангутанги в пріритеті! Кримські Петро і Лев любили в лісі пропадати, гриби та ягоди вишукувати або просто десь лазити по чагарям. А у тітки Наталки дітей не було, тому вона як приїде – то весь час на сонці біля річки смажиться, обов’язково обгорає (це такий язичеський ритуал), а потім жаліється на долю та дико зле сонце, витрачаючи шалені гроші на креми й мазі, при цьому відмовляючись від бабиних мікстурок. А даремно.

Через те, що моя баба підгадала народитися другого серпня, то на її день народження щороку всі кодлом і збиралися. Брали відгули, відпустки й їхали, щоб відсвяткувати шикарне свято в році. Тільки один нюанс: з’їжджалисяся за тиждень до цієї знаменної події, щоб хату бабину поприбирати, сміття зайве винести, щось нове купити і внести, бо то на городі у баби порядок і краса, а що робиться в хаті – не питай. Справжня українська душа: воно давно згнило й пропало, а баба його у торбинку і в запічок. І в тому запічку – всього, чого хочеш. Такий на перший погляд маленький запічок міг умістити трирічний бабин запас зіпсованих крупів і ще п’ять метрів побитої міллю якоїсь стрьомної тканини.

– Боженько, я ж хотіла спідницю пошити! – репетувала баба, коли моя мама з тіткою Наташкою викидали продірявлений сувій полинялої тканини незрозумілого кольору.

– У якому столітті, мамо, ви збиралися шити ту спідницю? Ми вам три спідниці купимо, тільки не волайте на весь двір, людей не туманіть.

А так, як друге серпня ще й свято неабияке… Не знаєте? Гріх таке не знати. Іллі. В народі кажуть, що Ілля в воду насцяв… Я не вигадала, так справді кажуть. Це означає, що вода відтепер стане холодною і вже ані загорати, ані купатися не можна вже. Але в цей день, на Іллі, навіть треба покупатися. Бабин день народження святкувати родина наша починала другого і десь з тиждень тривали гуляння. А там поступово по черзі вибиралися … дорослі, а діти у баби гостювали аж до початку шкільних занять, тобто до першого вересня.

Скільки пам’ятаю я ці дні народження бабині, стільки й бедламчики були, ніколи по-людськи, щоб спокійно, мирно. Спокій – це не з нашим сімейством!

Коли святкували бабине шестидесятиріччя, то до неї навіть з Москви брат Костянтин приїхав. Ми всі ледве розмістилися у двокімнатній хаті. На ліжку спали обрані – Толік і Женька, бо вони ж городські, їм долі незручно. Диван розстелили й покотом вмістилося аж троє – мамка та її сестри – тітка Наташка й тітка Віра. Усі інші (з бабою в центрі) спали на надувних матрацах – і вільно, і просторо, скажу я вам. Тільки дядько Костя так хропів, що сил наших не було. А зранку прокинувся й каже:

– Ви не повірите, що мені вночі снилося! Бульдозер!!!

Ми так і подумали. Причому, роль бульдозера, певно, уві сні виконував сам дядько. Але наступної ночі дядька в сарай на сіно відправили, перед цим обмалювавши принади сільської романтики. Там дядька покусали комарі, а якщо врахувати, що наші комарі – тварюки страшенно кусючі й великі, то дядько слізно обіцявся більше не хропіти, але щоб тільки спати в хаті дозволили. Дозволили, але перед цим замотали шарфом йому щелепи, щоб не хропів. На ранок дядько злякався, бо не зміг рота роззявити.

– Думав, паралізувало, – мокрий від поту, промовив дядько.

– Цього разу пронесло, – мовила баба. Напевне знала, бо дядька таки за три роки по тому паралізувало.

Ось і друге серпня. Свято. Зранку до вечора повен двір був гостей. Баба моя в селі – знакова постать, тож її поважали, хоча деякі й боялися, бо думали, що вона відьмакує. А все то пішло від баби Василини, коли побачила вона мою бабу на карачках на кладовищі якраз увечері на Івана Купала.

– Мамо, що ви наробили, все село тепер шепочеться, що ви відьма, – якось прийшла з роботи моя мамка й на бабу накинулася.

– Ну то й хай. Людям роти ж не затулиш, – якось байдуже відреагувала баба, наче не винувата.

– А лазити по кладовищу було вкрай обов’язково? – ніяк не заспокоювалася мамка, видно таки хтось добряче залив сала за шкуру.

– Я не винна, що любисток у нас в селі можна знайти лише на кладовищі. Дівки весь понищили, так їм хочеться подобатися хлопцям. І миються вони в тому любистку, і миються, а як мавпами були, так і лишилися, – огризалася баба, перебираючи той клятий любисток від бур’яну (довелося патрати траву на кладовищі у екстремальних умовах, ще й на швидкість, а то б не тільки баба Василина побачила, тоді точно були б непереливки).

– А від Василини чого тікали кущами, коли вона вас побачила? – допитувалася мати.

– Ну ти ж знаєш цю кікімору. Такого наговорить…

– Наговорила, мамо! Що ви її на козу хотіли обернути. Каже, що ледве від вас втекла.

– Її Бог давно вже на козу перетворив. А мізки курячі вставив. Ну нічого, вона до мене прийде ось. Я їй такої мікстури дам – тиждень з параші не вилізе! – обіцяла баба креативний вид помсти.

– Мамо!!!

– А шо мамо? Все розумію, а от тупість людську – дзуськи! Лінь і тупість – головні вавки людства. А все інше геморой і тільки. На щастя, лікується.

– А без любистку аж ніяк не обійшлося б, ага? Шо ви цього разу колотили? Яку бурду? – моя мамка як розсердиться, то поки не дістане до печінок – не заспокоїться, тому я втекла потихеньку з хати, в душі співчуваючи їм обом: і мамці, і бабі. Я знала, що це був початок сварки. Найкращий варіант – днів зо три не говоритимуть одна до одної, найгірший – швидка допомога під хату. Якісно сварилися мої баба з мамкою, нічого не скажеш. І найголовніше: ні в якому разі у їхні сварки встрявати не можна було, бо ще гірше.

Дорослі всі за столом. Іноді тільки вилазять з-за столу, щоб по нужді сходити чи то на стіл доставити припасене в льосі чи то в кухні. А ми, діти, користуючись тим, що ніхто не бачить (не до нас) гралися в саду та дражнили козу Маньку. Бідна тварина втекла в кінець городу саме в колгоспну кукурудзу. А колгоспна кукурудза – це вам не сотка і навіть не десять соток. Це – гектари лісу темно-зеленого, густого, непролазного. Так густо садять лише в нашому колгоспі (сподіваються на великий врожай). Ліс відпочиває.

– Ну-у-у! – потіг рудий Лев, коли Манька зникла в хащах кукурудзиння, – Баба нас точно вб’є.

– Не вб’є, – запротестував старший Петро. – Треба повернути Маньку в сад до шостої вечора (Баба о шостій завжди доїть Маньку).

– Молодець. А хто повертати буде? – поцікавилася я, знаючи, що листя кукурудзи боляче шмагає обличчя, коли ходити тими хащами.

– Та хоч би й я, – викликався геройський Толік. Женька був найменшим, тому зразу втік. За Толіком у кукурудзі зник Лев, а потім і Петро. Нічого не поробиш, довелося й мені зануритися в хащі. Скільки ми там проблукали – не знаю. Почало вже смеркатися, коли я наштовхнулася на Ваньку.

– Там вас ваші шукають. Все село на вуха підняли, – повідомив Ванька. – А шо ви тут робите в кукурудзі?

– Маньку шукаємо. Сюди зараза забігла, – зле рявкнула я. Тоді б мені під руку Манька попалася – я б їй роги пообламувала.

– А Манька вже давно по двору вашому ходить. Мекає, проситься, щоб подоїли. Тільки баба твоя до дільничного побігла. Кричить, що дітей покрали, поки вони горілку пили. А де твої брати?

– Десь тут, у кукурудзі. А ти як сюди зайшов?

– Від дороги. Почув, що ти зникла, заліз на водонапірну вишку (з неї півсела видно) й угледів твою жовтогарячу кофтинку в кукурудзі. Тут недалеко до дороги, йди за мною, – і він впевнено почав продиратися кукурудзяними хащами, немов все життя тільки те й робив, що вчився орієнтуватися в заростях кукурудзи.

Так мене вкотре врятував Ванька. А потім ми позбирали братів. Ох і влетіло ж нам за ту пригоду. Приписав нам голова, дядько Михайло, нищення колгоспного майна, тобто кукурудзи.

– Як ми її могли витовкти? – репетувала я.

– Я не знаю, як ви її товкли, але залисини чималі. Наче трактор пропер. Ви дітки з буйною фантазією, я знаю, але щоб з такою…. – і він розводив руками,

– Ні, ну в інших колгоспах там злива, град, буревій усе витолочив, а у мене ви все це чудовенько компенсуєте. За що така кара? І найголовніше, що з вами робити?

Виявляється, братики мої постаралися. Коли вони заблукали, то подумали, що треба зробити галявину, щоб згори видно було, коли їх вертольотом шукати будуть. Телепні! У колгоспі вертольота немає й ніколи не було. Ще б ракету чекали й Байконур по ходу підготували.

А коза Манька як ні в чому не бувало бродила собі по двору, вже подоєна, і від того страшенно щаслива й лукаво поглядала на нас шибеників. Вона знала, що поки баба десь тут у дворі порається, ми її не посміємо ображати. А взагалі коза Манька завжди потерпала від наших витівок. Ми теж гарні. Якось брати помітили, що Манька найбільше боїться їжаків. Чи то в козенячому дитинстві накололася мордою на якогось їжачка, чи то просто вони їй такі неприємні, біс її знає, тварина все ж таки. Але з того часу мій брат Женька навмисне ловив їжаків й підкидав їх Маньці під носа. Тоді коза починала шалено бити копитами й якось дико бекати та мекати. Така сигналізація верещала доки не вибігала баба.

– Чо це їх розвелося тих їжаків до біса. Чортове відріддя, – хапала їжака й безцеремонно відкидала у сусідній город.

Але все таємне колись стає явним. Якось одного разу брати трохи перестаралися й наловили багацько різного калібру їжаків. Тоді баба збагнула, що така рота колючок сама у двір би не приперлася, та ще й до Маньки під ніс. Хтось приніс. А хто? І тут згадали про мене.

– Катька, зараза, хай тебе щось кусюче вкусить. Якого дідька мені Маньку зводиш? Молоко в неї, дурепи, ще скисне! Що будемо пити?(а й справді, як можна жити без молока?) Економічного збитку родині завдаси, бестія мала!

А Катька якраз отут і ні до чого. А доведи, що ти не верблюд? Бабі – не доведеш, а братикам можна й то примусово-повчально довелося втовкмачувати братам, що вони телепні:

– Ні, ну козу можна й пошугати було, для профілактики, але стільки їжаків… де ви їх накопали?

– Наловили, – виправив мене сердитий Лев. – Біля озера. Воду пили, – тільки зиркали брати, розуміючи, що запороли таку цяцьку.

Ювілей відгримів, тітки з дядьками роз’їхалися, а от архаровців своїх позалишали… до школи. І треба ж бабі було робити ревізію у погребі. Витягла всі трилітрові банки (гурочки та помідорчики солити!) і розвішала на кілочках невеличкого тиночка в городі, щоб сохли і сонечком обходились. Такий у неї був язичеський ритуал. Я, чесно кажучи, ніколи не розуміла, яким богам підкорялася баба. На Великдень йшла до церкви святити паску та яйця, на Купала по лісу бігала, як мітла, щоб встигнути всю травичку потрібну повизбирати, а як дорогу – не доведи Господи—перейти надумає чорний кіт, то я йому тільки співчувала, адже все, що під рукою було, те й жбурляла моя баба в тваринку. А потім плювала через ліве плече тричі, щоб нещастя не наздогнало. Ага, зараз, воно скоріше від баби тікатиме, так само, як і коти в селі.

Так от понавішувала на тинок баба моя баночки. Але не довго ті баночки сохли. Ми з бабою тільки й встигли до лавки сходити хлібця купити, а у дворі третя світова і купа битих банок – хлопці так розважалися. Посеред двору розтовчений величезний гарбуз, вся живність по кущам ховається, а брати саме увійшли в кураж. По мені поцілили якимось кізяком з-за сараю, а в бабу пучечком якогось зілля (значить і до горища дісталися!)

– Вам хана! – кричав Толік.

– Та ні, хлопці, це вам хана, – категорично заявила баба і в ролі Гітлера зачинила бусурменів у льох. Там холодно і темно, тому брати почали скиглити й проситися на волю вже за чверть години. Баба пробачила, але підпрягла молоду рабсилу в прибирання подвір’я. Результат перевершив усі сподівання – таким чистим подвір’я давно вже не було. Зате тепер довелося відмивати самих прибиральників.

Треба сказати, що в усьому, за що б не бралися мої брати, вони завжди перегинали палку. Ну ось, приміром, достиг за городами на колгоспному полі горох. Дядько Михайло сам сказав, що рвати можна тільки по краєчку, щоб не витовкти, то ми й рушили з кульками. Я наїлася та нарвала у кульочок мамі та бабі – й досить, а брати ж мої як дорвалися. Горох, правда, молоденький, м’який, смачний, немов солодкий. Ото хлопці трохи й захопилися. Увечері всім погано, пуза крутить, понадувало. Поки гази посеред ночі не почали виходити, ані вони не могли заснути, ані ми, бо все ж жалко дурних тих створінь. А як гази повиходили, тоді вийшли всі, хто спав у кімнаті, бо такої газової атаки наша хата не пам’ятала.

А як вони (брати-телепні) наїлися зелених яблук?! Мій шлунок звичний, кожен рік якусь гидоту пхаю, а от брати, вони ж городські. Переїхали на постійне місце проживання до вбиральні на декілька днів. Баба якусь травичку гірку в них влила – то пройшло, але у говно ми ще довго у малині вступали, бо до вбиральні хлопці не завжди добігали. Буває! Зате малину удобрили, два роки поспіль такі урожаї були, тільки збирати й встигали.

Найбільші приколи були, коли ми з мамою їхали в гості чи то до тітки Ані в Крим, чи то в Київ до тітки Віри. В райцентрі у тітки Наташки ми бували часто, тому це подорожжю не вважається, так, легка прогулянка. Скрізь мене сусіди знали, тому ховалися ще до того, як почують новину, що маю приїхати. Спитаєте чому? Скрізь відзначилася. І головне ж, я не зо зла, так виходило.

В Криму понаносила у двір равликів, то вони поїли тітці весь виноград (я ж не знала, що равлики такі голодні, та ще й вночі по-тихому жеруть), перекопала якусь ритвину на городі – там залило кавуни, погнили. У сусіда (міліціонера, між іншим) подохли у великому акваріумі (дорога цяцька!) золоті рибки, бо я не тим кормом їх нагодувала. То й не корм взагалі був, а цемент. А то якось приїхала до Криму відпочивати якась художниця. Дама поважна та красива-красива, дивився б на неї й не надивився! А які картини малювала! Мені тоді здавалося, що вона вкрай талановита, хоча мамка моя казала, що мазня. Не в тому суть. Так от та художниця писала картини пензликами з ворсинок хутра білочок. І, що найголовніше, робила ті пензлики власноруч.

– А коли білочок під боком немає? – питала я, розуміючи, що бігати по лісу за білочками – стопроцентово можна потрапити в дурдом, а пензлики якось же робити треба, бо малювати страх як хотілося, і саме такі картини, як ота художниця. На гірше я не була згодна, бо по життю максималістка: життя одне, тому прожити його треба цікаво, тобто перепробувати усе, що хочеться, і для організму не шкідливо!

– Для пензликів годиться різне хутро. Кроляче непогано, – артистично розмахуючи палітрою, почала свою лекцію художниця. Нашо вона мені такі деталі розказала – не знаю, але фраза: «Можна і з котячої шерсті зробити пензлик» подіяла ефективно. Два дні – всі коти в окрузі обстрижені! Господарі в шоці, а я виробництво пензликів налагоджую. Все б нічого, але під мою гарячу руку потрапила також кішка професора Бортникова – Евеліна (і поназивають же ). Кішка ангорська, тобто біла-білюсінька. Я її обкромсала безбожно. А не треба було котярі у мене перед очима муляти. Ходила, нявкала, спинку вигинала, шерсть свою у мене під носом рекламувала. Тому лиса й лишилася. Наслідок – від мене поховали усі ножиці. Ну і коти мене ще років три шугалися, як чорта. Зате які пензлики я наробила, а найголовніше – багацько, на п’ятирічку вистачило б, але я швидко загорілася тим малюванням й так само швидко перегоріла – інших справ вистачало. А моя коронна картина «Розтовчений на баштані кавун» (чомусь у червоній з чорними цяточками плямі на зеленому фоні ніхто того кавуна не бачив) родина вважала супершедевром, навіть повісили у рамочці на стіні при вході. Мої творчі шукання кольору, світла й образу.

А ще ростуть у них в Криму такі зелені м’ячики, “адамове яблуко” називається. В народі «райське яблучко», по-научному - маклюра. Яблучко-значить їстівне, ага, то я так думала. Хоч би обгородили ці дерева чи що? Звідки я знала, що їх чіпати не можна? І шо ніякі це не яблучка теж дізналася не зразу. Висять собі дивні зелені кульки зморшкуваті такі, напрошуються, щоб їх зірвали, а ніхто й не реагує. І тут я! А мені ж до усього діло є! Зі слів дільничного міліціонера: «Ну, я б зрозумів, якби одне чи два вирвала, а то…» Зі слів моєї мами, якій довелося сплатити чималий штраф: «І шо ти з ними збиралася робити? Солити, квасити, маринувати чи варення варити?» Якщо чесно, я в них черв’ячки шукала. Уявляєте, переколупала з три десятки – і хоч би один черв’ячок. А потім скуштувала. Така гидота! Зрозуміла, чому немає черв’ячків. Вони ще не настільки здуріли, щоб в оту гидь лізти. Дослід вдався. Зробила висновок – яблука не дозріли, хоча й пора б уже, серпень як не як завершується.

А ще я вчила своїх братиків тирить (красти, тобто) виноград. Системно вчила маскуватися, пробиратися на виноградник і об’їдатися різноманітними сортами винограду. І все це на зло сторожу Петровичу з берданкою. Він попереджав, що в берданці сіль. Учні з моїх братиків виявилися нікудишні, бо попалилися під час першої ж вилазки. Мене не наздогнав Петрович, тільки захекався, а от Петра в охапку і до моєї тітки прямиком. Зі слів тітки: «Я ж вам харцизники два ящики винограду з колгоспу виписала. Чого ви мене ганьбите, а людей туманите?» Зі слів моєї мами: «А Катька де була?» Зі слів братів: «Зараза ваша Катька!» Зі слів Петровича: «Ще раз побачу – стрельну солі в жопу! На неї, рідненьку, тиждень не сядуть! А оте стерво, що втекло – гарно бігає, зараза! Марафонці відпочивають! Фору всім цим шалапаям дала. Ото дівка! Вогонь! Цій навіть винограду не шкода!»

І на фінал – візит в кінотеатр. Мої брати на всяк випадок від мене років на три старші. Назбирали своїх друзів чоловік п’ять-шість й поперлися за два кілометри в кінотеатр увечері на якесь страшне кіно.

– Малявка теж з нами? – спитав якийсь товстун, лузаючи насіння й обпльовуючи все навкруг себе. Свиня-свинею, а корчить із себе героя.

– Вона до нас у гості приїхала. Катька з нами, вона темряви не боїться, – запевнив Лев.

– Ну, дивись, якщо злякається – я не винен, - і щуриться так хитро, стопудово хотів лякати.

Я промовчала, але поклялася собі, що я не я буду, якщо оцей пихатий бовдур не обмочить свої модні джинси, в які він вирядився. А шо, я тільки ліхтариком у темряві провулочка присвітила під обличчя – він і втік. Хлопці ржали, а він сильно на мене образився.

Тітка розводила кроликів. Багацько в неї було цих пухнастих звірків. Кліток з десять, а в кожній по троє-четверо. А як малих кроленят виведуть – ото забавка. Ну і Левко якось клітку не зачинив – порозбігалися. Нам дали вказівку позбирати по городу. Ви коли-небудь бачили, як вони стрибають ті кляті кролики? За десять хвилин вони розлізлися по сусідніх городах. Витовкли ми городини у сусідів чимало, поки позбирали кролів. Одного у пса довелося з пащі витягти. Бачили б ви очі того песика. З ним так ще ніхто не чинив безцеремонно. Вирішив погарчати на мене – ледве дрючка встигла схопити, утік, тільки й бачили. З собаками я змалечку навчена розбиратися: хто нахабніший, того взяла.

Та найбільше ми любили з братами шастати по горищах. На околиці селища стояв панський маєток часів… Та це не важливо. Давняшній він страшенно був. І от поки влада місцева судилася з представником роду, який десь там жив за кордоном, – власником цього будинку, якого більшовики забрали ще на початку ХХ століття, ми, діти, облюбували запилене, затягнене павутинням і загадками чарівне містечко – горище. Там у величезних скринях зберігалися речі померлих пращурів князів Терлецьких. Відкривали ми скрині з великими зусиллями – троє на одну кришку. Кришка скрині так скрипіла, що здавалося от-от відвалиться. Ми із задоволенням розглядали дивовижний вилинялий атласний одяг прабабусь.

– І оце носили? – не вірив мій братик Лев.

– Так, мода була тоді ще та, я вам скажу. А давайте нап’ялимо та по селу пройдемось, – запропонувала я.

– Погана ідея. Зрозуміють, що ми тут рилися і заколотять горище, – дав мудру пораду Петро й продовжив колупатися в якихось залізяках.

– Ну тоді я відколупаю оцей бантик, – як це так, не лишити ніякого трофею. Щось від сороки є в кожній дитині – побільше блискучого наховати й милуватися періодично.

Я показала – і всі захотіли мати скарб. Як накотилася на нас радість володіння скарбами, то ми з костюмів повідколупували усі прикраси та оздоби, склавши собі так звані власні скарби, які могли вміститися в маленькій скриньці. Про те, що ми фактично займалися мародерством, й подумати тоді не могли. Просто бавилися. Потім зАмок влада таки перетворила на музей, але скриньки з побрякушками були чудовим нагадуванням про цікаві часи нашого безтурботного дитинства.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.