Вона вміла розводити хмари

Усе моє дитинство, що пройшло серед мальовничих гір Крем’янецького краю, було овіяне містикою і таємницями. Це тепер, в дорослому віці, я розумію це. А тоді все було, як говорять, в порядку речей. Уже те, що одна із моїх бабусь вміла розводити хмари, дивує багатьох людей, коли я розповідаю про це. Я ж, дитиною, крізь маленьку шибку спостерігала за цим чудодійним дійством з вікна. Коли небо вкривалося чорними хмарами і білий день перетворювався в темінь, люди знали – грозі не минути. Тоді й прибігали до баби Теклі за допомогою, щоб врятувати урожай. Вона не зразу погоджувалася. Чекала доки перші великі краплини впадуть на землю. Тоді виходила на три межі між городами на горбку, розпускала своє довге чорно-смолянисте волосся, здіймала вверх руки і хрестила небо. Вона промовляла заклинання:

– Хмари, хмари, розійдіться!, – котилося долиною, лягало луною за дрімучий ліс. А хмари, немов чемні діти, слухали свою сувору маму. Вони одна за одною, рядочком, прилили вдалеч небесними дорогами. І вітер вщухав. І день повертався, і сонце виблискувало діамантовим сяйвом в поодиноких краплинах дощу на листі та траві. Ця картинка закарбувалася в моїй пам’яті на все життя. Лише шкодую, що бабуся померла і я так і не навчилася розводити хмари. Хоча, можна спробувати колись…