Анубіс проти ротації

Ніч вітряна, неспокійна.

А в окопі сидить Анубіс, тобто офіцер Патрон, та шкрябає на папері. Блискають задоволено очі володаря потойбіччя – гарний сьогодні улов. Скоро і казанів не вистачить, щоб позачиняти всі прокляті душі.

Шелестить трава, стовбури дерев важко скриплять. Але цей шум не збиває Анубіса з пантелику: хтось крадеться.

– М’яколапко,– всміхається він. – Виходь уже.

І з темряви виринає кішечка. Вона відразу сідає і починає себе вилизувати. М’яколапка виглядає неймовірно втомленою, і коли завершує вмивання, ще декілька хвилин сидить і просто дивиться перед собою.

– Патроне…

– Ммм? – питає Анубіс, не перестаючи писати.

– А ми відбили унітаз.

– Га?

Бог обертається, і бачить, як М’яколапка тихо сміється.

– Унітаз? – перепитує він недовірливо.

– Угу. І в ньому ще плавала голова свинособаки…

Вони ржуть удвох.

– І знаєш, як вони називали унітаз?

– І як же?

– Троном…

– Ах… Ха — ха,– Анубіс утер сльози й нарешті відірвався від блокнота. Кішечка розляглася і дрімала.

– М’яколапко…

– Ммм?

– Ти втомилася?

– Так, дуже.

Анубіс потупив погляд і спохмурнів.

– Патроне…

– Так?

– Звісно ми ще тримаємося… але, мабуть, нам варто піти на ротацію.

Анубіс скрипнув зубами.

– Патроне…

– Так! Я чую.

Кішка зморгнула, а тоді сіла.

– Чому ти так не хочеш на ротацію? Ми трохи відпочинемо, а тоді повернемося…

– Рргх… Я тебе почув!

Мовчання. М’яколапка втомлено і злегла з осудом на нього подивилася.

– Ми підемо на ротацію,– нарешті витиснув із себе Анубіс.

– Коли?

Відповіді не було.

– Анубіс був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак…

– Вергілію, ти знову за своє? – застогнав Чорновух. І за ним одразу занявчали інші воїни, уже вкотре обсмоктуючи особу єдиної людини в їхньому батальйоні.

– Цей грек… Як же я від нього втомився.

– Хто взагалі додумався відправити його до нас?

– Я чув, що хтось воює пліч–о–пліч з Бандерою… А нам дісталося от це!

І коли обурення вже почало стихати, з темряви раптом виринув Анубіс.

– Який тут ще придурок вирішив здати мене? Я – Патрон, і якщо ще хтось назве мене справжнім ім’ям – відправлю поза чергою в пекло.

Усі зашепотілися, і скоса почали зиркати на Вергілія, який втиснувся у лавицю. Анубіс окинув його холодним поглядом, а сам пройшов у кут. Чоловік видихнув, а тоді знову розпрямив плечі.

– Як щодо нового відео для ТікТоку?

– Так. Заспіваймо “калину”!

– Та її вже заспівали всі кому не лінь…

– А ми, що, ліниві?

– Ой, у лузі червона калина похилилася…

Анубіс сів біля старлінку, і, закривши телефон рукою, почав клацати.

– А чого це ти тут сховався? – виникнув раптом поруч чоловік із соколиною головою.

– Іди бийся з Апепом і відстань від мене…

Анубіс спробував затулити ліктем телефон, але від всевидючого Ра було не так легко сховатися.

– О. Це ти? Який милий рожевий бантик…

Обличчя Анубіса повільно почало червоніти.

– Якщо комусь розповіси… Та я тобі… Та я…

Ра засміявся, і, здається, на мить став більш тілесним.

– Та заспокойся. Хто я такий, щоб паскудити репутацію богу потойбіччя?

Анубіс уже думав видихнути.

– Але почекай… Випадково не через це ти не хочеш ротації?

Очі Анубіса забігали.

– Що? Серйозно? Через таку дурню всі мають страждати?

Бііп. Телефон раптом вирішив ожити.

Чоловік неохайно клацнув, а тоді збліднув. А через секунду залунав похоронний марш.

Усі різко замовкли й витріщилися на Анубіса. Бог підскочив, як ошпарений, і кинувся в найближчий кут.

Тремтячою рукою він прийняв дзвінок.

– Патроне! Нарешті ти вийшов на зв’язок.

– Валерію Федоровичу…

– Нічого, я не ображений, що ти не відповідав… Хоча інші мої знайомі хоч пишуть есемески.

Анубіс прикусив губу, не знаючи, що відповісти. На задньому фоні пролунав вибух.

– Ну, добре. Через тиждень ротація, а значить зустрінемося, і тоді все детально розповіси.

– Через тиждень?!

Анубіс скрикнув, а тоді поспішно затулив рота. Батальйон продовжував витріщатися на нього.

– Так, Патроне. Твій батальйон же вже майже рік воює. Впевнений: усі вже притомилися.

Мовчання.

– Ну, добре. Скоро зустрінемося. Бувай.

Пііп. Виклик завершився. Анубіс повернувся до батальйону, який нетерпляче чекав на те, що він скаже.

– Через тиждень нас відправляють на ротацію…

Хтось невдоволено забуркотів, що вони ще мають сили, але з сумом Анубіс відмітив, що тихенько, але всі радіють. І тут знову затягнув Вергілій:

– Він, взявши торбу, тягу дав,

Забравши деяких єгиптян…

– Та заспокойся вже! – завив Чорновух.

Чоловік надувся, а тоді різко видав:

– Я намагаюся про вас скласти міф або хоча б поему… А ви… А з вас тільки мем складати.

Рота дружно зареготіла.

– Мені здається, що це не Вергілій, а Котляревський, який замаскувався під нього,– шепнув Ра.

– Вергілій, Котляревський… яка різниця,– із сумом зітхнув Анубіс. – А на мене чекає повідець і сухий корм…

Вони вийшли з бетеерів край міста. Було тихо і безлюдно. Анубіс ішов і похмуро оглядався. Це була вже навіть не сіра зона, а майже тил.

– Патроне!

Анубіс завмер, а тоді повільно обернувся.

Там стояв Залужний.

Він тримав у руці ошийник з повідцем і щасливо всміхався.

– Патроне. До мене, хлопчику,– поплескав він по ногах.

Анубіс важко зітхнув, а тоді перетворився на собаку і підбіг до нього.

Клац.

Нашийник застібнувся.