Остання зима вічності

Сніг все падав та падав. Величезні снігові платки лягали на землю, по якій більше ніхто не пройде.

Вітер не тривожив снігу. Тут більше не було вітру.

Сніг падав та падав. Навколишня Тиша наче дзвеніла: “Все скінчиться… скінчиться… скінчиться…”

Довге хутро останнього Звіра вкрилося памороззю. У крижаних, мертвих з самого народження очах, застигнув страх та жахливий біль, який додавав цим холодним очам моторошності та стужі. З розкритої пащі, здавалося, все ще лунає благання про спасіння. Спасіння в цьому засніженому світі, де вітер вже перестав торкатися довгого хутра останнього Звіра. Звіра, який загинув, коли залишився один. В світі, де більше ніхто не почує його криків та благання, його плачу та журби, не побачить жаху у крижаних очах.

Більше ніхто в цьому світі не почує дзвону Тиші, яка грає безліччю крижаних дзвоників на замерзлому хутрі останнього Звіра: “Всі скінчилося… скінчилося… скінчилося…”

Снігові платки закривають загиблого Звіра. Він залишиться мертвим, серед холоду, з яким бився до останньої своєї секунди; та з Тишею, котру намагався перемогти своїм останнім криком. Останнім благанням про допомогу, яким кликав своїх одноплемінників, що вже давно полишили землю Тиші та крижаного снігового холоду.

Мертвий Звір залишився на потіху часові.

Все. Закінчилося те, що за якоюсь помилкою колись назвали “вічність”. Закінчилося зі смертю останнього Звіра.

Зорі насмішливо дивилися на це зверху. Вони не плакали у журбі по загиблому світові. В них лишилася своя вічність, яка також коли-небудь скінчиться.

Снігові платки все падали та падали. Тиша, що усвідомила нарешті власну перемогу, задзвеніла…та змовкла, залишивши світ, який вона вже підкорила, холодові та снігу, а сама відправилася в інший світ, чекати чергової перемоги.