Назви своє ім'я

В серпні 2017 року на ГАкові автор під ніком Арсеній опублікував оповідання під назвою "Самотність юрського періоду" про тиранозавра, на ймення Толік.

Про що конкретно там йшлося вже не пам'ятаю, бо невдовзі автор твір видалив. Але залишилась рецензія авторки Уляни Янко (справжнє ім'я не знаю), написана як окреме оповідання-відповідь. І вже як її продовження експромтом з'явилося "Назви своє ім'я" (в оригіналі - Бідний Толік), яке майже без редагування було подано на Міфічний конкурс.

© Уляна Янко, 04-09-2017

Тиранозавру ніхто не пише

Толік відчув, як у животі замлоїло. Минуло сім днів, відколи він перестав нормально харчуватися. Без свіжого сирого м’яса з’явилася нудота і печія. Але він терпів. Він твердо вирішив стати іншим. Неагресивним, скромним та тихим. Вегетаріанцем. Таким, як у казці, початок якої підслухав, коли самиця-бронтозавриха вкладала своє дитинча до сну. Обходився з того часу водиці крапелькою, та кленовим листочком.

Дні та ночі здавалися б йому пеклом, якби не світла та благородна мета. В першу добу було незвично. Його ковбасило від голоду, він вив і ревів, забившись у велику печеру на краю урвища, внизу якого шумів океан. Океан глушив дикі волання, а потім знесиленого присипляв крикуна шумом прибою.

За кілька днів Толік звик. Нудота майже минула, от лише печія часами ще нагадувала про нелегкий життєвий вибір.

Щоб заморити черв’ячка, який оселився в його нутрі, бідний звір глушив зелень. От і нині, щойно його черв’як почав викаблучуватись, Толік роззявив пащеку і клямцнув нею чималу гілку найближчого мангра. Стиснувши зубища, зчесав з гілляки листки й почав активно жувати.

«Чавк-чавк-чавк» – залунало лісом голосно та соковито. Від задоволення Толік примружив свої хижі лупаті очиська. Черв’ячку, мабуть, їжа теж сподобалася, бо він перестав крутитися і принишк. Тиранозавр похилився, а потім беркицькув на бік. Йому раптом страшенно захотілося подрімати.

«Ні, дідусю-у, я не їла-а, не пила-а, – прозвучало у лускатих вухах відлуння жалісливої колискової, яку співала самка бронтозавра своєму малюку. Толік зітхнув і провалився у сон.

Снився дідусю. Тиранозавр поняття не мав, що це за істота така – дідусю. Але він вперто снився і снився. Ні тіла, ні луски, один голос. Низький, розкотистий. І тепло. Тепло яке струмувало з розкотистого гукання, шепоту і сміху.

Цей сон снився Толіку вже втретє. І щоразу на невиразні слова істоти на ймення дідусю, тиранозавр схлипував і відказував:« Бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку…», і спрагло облизував язиком свої вузькі ороговілі вуста. А потім Толік дивився на свої залиті кров’ю чергової жертви передні кінцівки й бачив серед часточок подертої плоті, яка прилипла до луски, білий плескатий предмет, на якому було написано «лист». Певна річ, Толік не вмів читати – звідки у юрському періоді взялася б грамота? Але дивні знаки, надряпані на білому полі, звучали й тиранозавр чув таємничий шерех, так наче вітер хитає у верховіттях секвой і вони черкають одні об одних: лист… лист…лист… І Толік починав плакати, як мала дитина бронтозавра, коли їй страшно.