Час Часу

Це було нестерпно, боляче навіть. Відчуття нагадувало важке запаморочення, мігрень і напад паніки одночасно. Я більше не відчував ґрунту під ногами. Навіть більше: я не відчував власних ніг і тіла загалом. Здавалося, що нестерпне сяйво несло в собі стільки болю, що він затьмарив усі інші відчуття.

Так тривало уже... я навіть не міг оцінити скільки часу... Насправді час став дуже дивним, відколи це сяйво мене огорнуло. З одного боку нестерпний біль бив мене настільки багато разів, що здавалося, наче пройшла ціла вічність, але з іншого боку, чим довше це відбувалося... тим меншим для мене здавався час, який пройшов. Справді дивне відчуття, яке я до цього навіть уявити собі не міг.

Але все зрештою завершується й ось в нескінченній білизні, після нескінченної миті, почали з'являтися різноманітні форми. Спершу вони здавалися мені якимось примарними і я не міг навіть описати, що бачу, але згодом я вже почав трохи їх розрізняти.

Те, що спочатку я зміг би описати лише словом "примарність" чи "мерехтіння", виявилося всього лише формами, які звичні речі приймали в цьому місці... чи краще сказати часі? Найточніше, як би я зміг описати це все було б напевно словами "нейтральний час", або навіть "Час часу" – саме таке пояснення здалося мені найбільш інтуїтивно зрозумілим.

Ось я вже з легкістю розрізняв дерева, паркан і ліхтарі. Проте в цьому "часі" вони то зринали, то зникали одні за одними то тут, то там. Ставалося це настільки часто, що мій розум, напевно, не міг спершу навіть осягнути це все і натомість сприйняв усе, що відбувається як загрозу у свій бік, а тому захистився змазавши все в однорідну білизну.

Здавалося, що цілі всесвіти зароджувалися і вмирали перед моїми очима... Ні, не так, це був Всесвіт, в якому я жив і частину якого я вже бачив перед собою щодня. Але зараз він був переді мною немов розгорнута на кожній сторінці одразу книга, хоча раніше я був змушений повільно перегортати сторінки одна за одною.

Окрім того, що речі то з'являлися, то зникали, було ще оце "мерехтіння": їх форми переливалися з одної в іншу, здавалося б, у довільному порядку. Це були звичні форми усіх речей, тільки цього разу вони переливалися між собою так, наче увесь їх "час" було зібрано в одному "місці": переді мною була насінина, яка за мить ставала проростком, після чого з'являвся зрізаний стовбур великого дерева і будь-яка згадка про нього зникала, та за мить дерево "воскресало" кремезним дубом, який ріс тисячу років, а тоді знову ставало невеликим деревцем. За цим з'являлися нові форми, усе, що було, є і буде зринало одне за одним. Ні про яку хронологічну послідовність не було й мови. В одному місці зринало то місто, то ліс, то море, то пустеля. Картина була дійсно небачена і я цілком впевнений, що незбагненна для всіх, хто не бачив її на власні очі. Навіть я не впевнений, чи розумів, що відбувалося, але схоже, що зміг якось адаптуватися навіть до такого і з часом побачене вже перестало викликати у мене біль. Навіть таку небачену дивовижу розум зміг нормалізувати, тріумфально означити словом "Шум!" і викинути кудись на фон.

Опанувавши себе, я почав спроби трохи розібратися, що зі мною трапилося і як бути далі. Я оглянувся і не побачив нічого, що б привернуло мою увагу, окрім тіла рятівника, який незбагненним чином лежав біля моїх ніг. Він важко дихав, а погляд його був скляним. Здавалося, що він був при смерті, тому я одразу рвонув у його бік... точніше спробував рвонути... Замість цього я відчув нову хвилю болю і, схоже, абсолютно не зрушив з місця.

Цього разу біль був меншим і я одразу ж опанував себе. Рятівник і далі лежав в агонії, але я більше не робив спроб йому допомогти. Я почував себе винним, проте біль швидко перетворився у страх, який тепер міцно сковував моє тіло... Вирішив оглянути все навколо знову, щоб знайти хоч якусь зачіпку, але все здавалося безнадійним… після чого стало значно дивнішим…

Тепер, коли я вже змирився з тим, що спішити нікуди сенсу немає, я відчув якесь нове неприємне відчуття. Я почав краще розуміти стан, в якому перебував і дещо не мало для мене абсолютно жодного сенсу. Хоча переді мною навіть Земля то ставала пилогазовими хмарами космічного масштабу, то лавовою кулею, то навіть ставала вкритою такими дивами архітектури, яких я ніколи в житті не бачив і не міг зрозуміти, та все ж дві речі залишалися незмінними.

Першу я помітив раніше: переді мною лежав напівживий рятівник, який залишався абсолютно незмінним попри все навколо. Єдине, чого я не міг збагнути, це те, що його одяг став дуже невиразним, а тому я більше не міг згадати, в що саме він був одягнений.

А другою річчю був власне я. Я так само залишався на тому ж місці, що б не ставалося навколо і хоч моє тіло мало б, напевно, почуватися дуже некомфортно (не кажучи вже про те, що я напевно не міг би вижити у вакуумі, який періодично виникав навколо), проте я не відчував жодного дискомфорту. Власне, чим більше я думав над цим тим зрозумілішим для мене ставав один факт: я взагалі не відчував свого тіла. Спершу я напівсвідомо списував це на те, що біль затьмарював мій розум, але тепер цей факт починав викликати у мене уже явний дискомфорт екзистенціальних масштабів – біль зник, а відчуття не повернулися.

Я колись читав про експеримент, де людину позбавляють усіх відчуттів для того, щоб визначити, який ефект це має на організм. Ефекти короткотривалої сенсорної депривації зазвичай описують як доволі позитивний досвід для людської психіки, є навіть спеціальні камери, які дозволяють людям відтворити цей стан.

Однак, дуже негативно на стан психіки впливає тривала сенсорна депривація. Тривога і галюцинації - це одні з цілого ряду неприємних наслідків. Тепер я почав розуміти, напевно, верхню межу цих відчуттів. Перше, що мені прийшло на думку, це те, що я марю. Адже події навколо мене явно ніяк не піддавалися здоровому глузду. Проте, що б я не робив, я не міг скинути з себе те, що бачили мої очі. Все здавалося таким же реальним, яким був останній нормальний день, тьмяний відбиток якого досі залишався на моїй пам'яті.

З іншого боку, я не міг сказати, чи це все-таки було насправді, адже галюцинації це процес, який впливає на мозок. Тобто навіть мої відчуття "реального", напевно, було скомпрометовано.

Яким чином я не намагався пояснити собі логічно те, що відбувалося, я не міг зв'язати кінці з кінцями. Щось було не так і я уже був за межею паніки.

Проте навіть у паніці я не міг метнутися чи втекти. І, звичайно ж, нічого навіть думати тепер про допомогу рятівнику… Хто зна, що взагалі відбувається. Можливо, я лежу непритомний, чи узагалі в комі, поки мій мозок ув'язнений у якомусь чудернацькому маренні. Тут і зараз я нічого не можу зробити…

Я почув... Ні, я відчув ці слова усім своїм єством. Навіть попри те, що вони були слабкими й тихими, вони сколихнули мій розум і дали мені силу трохи оговтатися. Хтось щойно сказав, що я можу щось зробити. Чи, може, це я сам собі кажу? Не знаю, я "прислухався", наскільки те, що я зробив було можливо так назвати…

Абсолютно нічого не змінилося. На периферії мого зору прокручувався час усього світу, а переді мною досі важко дихав рятівник зі скляними очима. Його рот був напіввідкритий, але він ніяк не відрізнявся від того, що я бачив раніше. Схоже, що говорив таки не він.

Я знову оглянувся і тепер уже все мало трохи більше сенсу. Я більше не бачив свого тіла... ну й дідько з ним. Схоже мій розум непомітно змирився з тим, що я його не відчував і вирішив, що його немає взагалі: я офіційно став привидом! Цього разу тривога більше не наростала: я досі напів "прислухався", напів "оглядався". Це єдине, що мені залишалося.

Знову зненацька пролунали слова. Вони були ледь відчутними, так наче звук ледве досягав до мене. Але я розумів їх.

Напевно, варто відповісти.

"Як? У мене немає рота, тому я не можу говорити".

Може достатньо сказати це у своїх думках?

"Можу", подумав я.

Я подумки порахував до ста, але схоже, що абсолютно нічого не сталося.

А що взагалі мало статися? Ти ж оце сам щойно себе переконував у тому, що ти щось розумієш і в тому, що ти можеш чи маєш відповісти комусь. А кому взагалі? Може навіть ті слова тобі лише причулися. Або ти сам їх собі придумав. Мабуть, це й справді все лише галюцинації, а тоді вже нічого й не важливо…

Єдине, що мало значення це те, що десь там помирає незнайомець, який врятував мене. Якби я зараз міг що-небудь зробити для нього, то я не пошкодував нічого… Якби ж було хоч щось!

Так! Саме цього я зараз хотів найбільше! Цей незнайомець не побоявся пожертвувати собою заради мене. Він точно не заслуговує смерті на узбіччі якоїсь Богом забутої вулички.

Чому саме в такий момент мала статися уся ця чудасія? Якби лише я зміг покликати на допомогу. Або перенести його туди, де йому могли б допомогти… Але замість цього я зараз, напевно, лежу збоку і даю йому померти… Чим я кращий за водія, який помчав геть, збивши пішохода?

Якщо подумати, моє життя нічим не виділялося з сірої маси. Я навіть не зміг би пожертвувати власним життям заради когось. Стояв би осторонь, а потім утік би з місця подій. Цей хлопець витратив своє життя на такого нікчему…

За своє життя я б з легкістю міг навчитися, як допомогти людині після аварії. Але я потратив своє життя просто ігноруючи чуже нещастя. Навіть з усім безмежним потенціалом, даним мені від народження, я виявився нездатним врятувати життя хлопця, який вирішив потратити все своє життя, щоб врятувати мене…

Саме зараз мені все ж спало на думку:

"Що якби я міг його врятувати, навіть якщо ціною свого нікчемного життя?"

Хоч я й не відчував свого тіла, та я мимоволі відчув порив заплющити очі…

І, як дивно це б не було, усе навколо огорнуло темрявою. В цю мить моя думка завмерла. Не було нічого більше, окрім бажання врятувати мого рятівника.

Ці слова слабким світлом викарбувалися на тлі темряви. То все ж був спосіб? Якщо він існує, то як мені його виконати? Що саме потрібно зробити?

В голові намалювався образ, як я торкаюся цих тихих слів…