Прозріння

•

Я прийшла до відьми, бо більше не було до кого йти. Сиділа за столом й дивилась в нікуди.

— Він знову тебе вдарив? — спитала вона.

— Ти знаєш?

— Я знаю багато. Більше, ніж хотілося б.

Не даром в селі ходила про неї дурна слава. Однак на вигляд звичайна молодиця. Лише погляд проникливий. Наче в саму душу зазирає.

— Це нічого, — відповіла, прикриваючи синець на щоці волоссям. — Я просто його розізлила.

Вона перебирала баночки із зіллями, аж поки не витягла одну. Відкрила. Понюхала.

— Намаж. Так швидше зійде.

Втираючи мазь, я думала, коли ж мине його гнів. Якщо повернуся зарано, буде тільки гірше. Та коли вгадаю момент, він чекатиме з розпростертими обіймами. Цілуватиме, проситиме вибачення. Знову на руках носитиме.

— Це ненадовго, — відьма наче думки мої прочитала. — Поки знову не зробиш щось, що йому не сподобається.

— А який маю вихід?

— Ось, — вона простягнула запечатану воском баночку, в якій переливалася рідина кольору ночі. — Доллєш до узвару.

— Ні! — відсунула отруту. — Я люблю його.

Відьма зітхнула.

— Така красива, й така нещасна, — торкнулася мого підборіддя, заглянула в очі. — Одного разу ти прозрієш, та тоді буде надто пізно.

•

Я скривилась, коли почула, як скриплять двері рідної домівки. Це все вони винні! Якби ж скрипіли трохи тихіше, мені б не довелося просити коханого їх ремонтувати.

— Вибач, серденько! — кинувся він до мене, — Я ж для тебе все зроблю! Тільки попроси.

Я покосилася на двері, однак промовчала, підставляючи губи для поцілунку. Його руки гладили моє тіло. Лагідні та трепетні дотики переходили у пристрасні обійми. Він наповнював мене, ставав моїм світом.

Все було гаразд на ранок. Їжа смачною, підготовлений одяг ошатним, хата прибраною, а його усмішка щирою. І байдуже, що довелося прокинутися вдосвіта для цього. Він поцілував мене на прощання й вирушив у поле. Лише кляті двері скрипнули за ним. Та то пусте, можна потерпіти.

•

— Ось бачиш, відьмо! Це справжнє кохання, — пішла до неї, щоб похизуватися подарованою коханим хустиною.

— Хіба хустина дорожча за твою гідність?

— Але я в ній така красива!

Відьма стягнула покрову з голови. Я скрикнула, коли кучері розсипалися по плечах. Вона ніжно торкнулася волосся.

— Ти й без неї прекрасна.

Її очі блищали. Я відступила на крок. Вирвала хустину, й побігла геть.

•

Коханий прийшов пізно ввечері. Хитався чи то від утоми, чи від випитого самогону.

— Змастила б ти ті двері, чи що, — гукнув з порогу. — Скриплять же.

— Але ж я тебе просила, — випалила, та одразу ж зрозуміла, що не варто було.

— Жінко, я в полі цілий день гарував. Хіба змастити двері то для тебе так важко?

— Не в тому ж справа.

— Не мели дурниць, краще їсти давай.

Дала. Не сподобалося. Чи то пересолила, чи недоварила, так і не зрозуміла. Біль був надто сильним, щоб чути слова.

•

Пішла до відьми, бо більше не було до кого йти. Знову цей пронизливий погляд. Знову мазь.

— Ще не дійшло?

— Він любить мене! — сказала якомога впевненіше.

Відьма відвернулася до своїх зіль.

— Тоді ти справді приречена.

Дістала з балки якісь трави, кинула у глек з окропом. Світлицю наповнив духмяний аромат. Вона налила рідину в кружку. Вколола голкою пальця, почекала поки крапля крові розчиниться в напої, прошепотіла щось, й підсунула його до мене.

— А це що?

— Відвар. Коли він перетне межу, ти все зрозумієш. Буде пізно, та я дам змогу помститись.

— Я не хочу мститись. Я хочу, щоб ми жили як раніше!

— Такої сили я не маю. Пий.

Я послухалася й зробила ковток. Скривилася від гіркоти. Під пильним поглядом відьми випила все до дна.

— Приходь, як подіє, — мовила до мене й відпустила.

•

Двері я намагалася відчинити якомога тихіше, та вони все одно заскрипіли. Почулися кроки. Я позадкувала. Надто рано прийшла.

— Де ти шлялася пів ночі? Де, — удар, — запитую, — удар, — ти шлялась?

— В подруги була, — відповіла, вдивляючись у червоне від люті обличчя.

— Та хто з тобою дружити стане? Не бреши мені! З ким сплуталася, лярво?

Удар. Двері за спиною тріснули. Удар. Біль.

— Та ні з ким, клянуся, — кажу слова, що завжди його заспокоювали, — Я тебе кохаю!

— Справді? — перепитав, взявши моє обличчя у долоні.

Торкнулася місця, де боліло найбільше. Трохи вище живота намацала уламок дерева і щось липке й гаряче. Відповісти не встигла. Ноги підкосилися. В очах потемніло.

— Вибач мені, — ще встигаю почути. — Вибач.

•

Коли розплющила очі, побачила коханого, що схилився наді мною. Його сльози крапали мені на обличчя. Схлипнув, коли я заворушилася.

— Жива! Дякувати богам, жива. Я більше ніколи… ніколи в житті не підніму на тебе руку.

Я потягнулася до живота. Шкіра гладенька, наче ніякої рани не було. Та поруч валявся брусок, омитий моєю кров‘ю. Її запах лоскотав ніздрі.

Він обійняв мене. Допоміг звестися на ноги. Серцебиття віддавало у вухах, лиш за кілька митей я зрозуміла, що то його серце. Моє вже не б‘ється.

— Ти ж мене кохаєш? Правда ж, кохаєш? — продовжував він.

Відьма мала рацію. Смерть робить чудеса із зором. Та мститися я не хотіла. Звільнилася з його обіймів і відійшла.

— Не смій нікуди йти! — схопив мене за плече.

Але якого чорта? Я усміхнулася, відчувши, як видовжилися ікла. Він стільки разів випивав мене до дна. Прийшла моя черга.