Ще одна друзка

Енша — вона друзочниця. Тобто, живе цим. Шкандибає світом та збирає різні уламки, тріски, черепки... Ні, ключа чи годинника Енша не знайде. Вона різні друзки бачить, розумієте? І завжди знає, звідки отой клапоть узявсь, а звідки — оцей.

Ви з копита не беріть, Енша в нас порядна! Вона знайдене повернути намагається. Візитує людину, чи, наприклад, чайника та й питає: «Це від вас вічко?»

Неживі зазвичай радіють. А з людьми — повіки-віків клопіт. Від них же ж не задурно живеш друзки відламуються, в них на тому місці щось нове відростає. Або просто зашрамовується рана. Аж гульк! — Енша. Приносить, скажімо, любов, втрачену багато років як. А воно людині треба? В неї вже дружина, діти...

Дехто, втім, і радий був вправити друзку на старе місце, та ж з цього пива не виходить дива! І оце сидить собі стражденник, крутить-вертить колишню дружбу й не знає, що з нею робити. Бо він вже не той, що був, і товариш його сто літ як змінився, а викидати шкода. І ятрять, ятрять душу спогади!

Тож на перший погляд користі від Енши жодної, самісінька шкода.

Що ж, насправді друзку на місце вправити можна. Є такі майстри. Ось я, приміром. Ба більше: можна й чужу друзку підживити так, що від рідної-ріднесенької не відрізниш. Так, ошуканство — і кому яке діло? Особливо, коли всім на користь пішло.

Лишень Енша, дурне дівчисько, чомусь метушиться. «То брехня, — кричить, — твоє щастя ще чекає, усі оченятка прогледіло!» Проте Еншу не всі й бачать, а хто бачить — ті, здебільшого, плечима знизують. Друзочниця, що із неї взяти?

Голова капустяна.

І повертати людям їхні друзки не вміє. Лише відшукати.

Ми, Майстри, власні таємниці зберігаємо вправно.

А оце якось дивлюся — Енша чвалає. І плаче. У долонях щось світленьке таке крутить, різнобарвне. Друзка, зрозуміло ж. Побачила мене — долоню простягнула:

— Ось, — каже, — зовсім людям не треба душі комусь продавати. Вони їх просто гублять. Бачиш? Просто гублять, просто...

І похнюпилася, щоб я ото сліз не бачив. Гадала, на глузи її візьму. Кажу ж — дурненька.

А я бачу — красива вона, Енша. І горопашна. Ще й болить їй... як же ж їй болить!

От тільки не питайте, які замороки тоді на мене впали. Мабуть, шкода стало те дівчисько. Я їй відповідаю:

— Слухай, ну якщо якийсь бевзень цю красу викинув, то може статися, що вона іншому стане у нагоді. Дай-но сюди.

Енша від несподіванки віями кліпнула, але друзку мені на долоню поклала. А вона тепла, трохи лоскотна...

Ото я собі цю друзку й пристроїв насуціль. Неподалік від того місця, де душу розташовано.

Енша, сіромаха, не знала, що й вимовити. Вона кумедна, друзочниця наша. А я собі посміхнувся, «спасибі» відказав і пішов на чотири вітри.

Чужа друзочка прижилася — а що їй зробиться? Гаразд, викажу ще одну таємницю: є такі тріски, про які відразу розумієш, що вони й твоїми могли б стати, проте якось не склалося. А зараз усе на місці.

Трапляється й таке.

А цими днями мені терміново знадобилося частинку себе загубити. Я оце пильнував, обережненько відколов, що треба, але не до самого краю — бо інакше яка ж це втрата? І ходив майже три доби по всіляких байраках-заломах та астральних баламученнях. Брешу, не ходив — бігав. Щодуху продирався. Ледве-ледве вдалося.

Добу чекаю, другу — не йде Енша. Ото я перепудився! Невже, думаю, не знайшла? Невже на вітер усе пустив?

Ні, за тиждень побачив красуню мою. Йде, як минулого разу, боязка, нещасна. В пальцях — срібли та перлини виблискують. Навіть гадки не мав, що так гарно вийде.

— Ось, — простягає несміливо, — твоє... Ти загубив.

А я посміхаюся. І так мені гарно, що ні пером списати, ні словом сказати.

— Не загубив, — кажу лагідно, — подарував. Тобі. Це мій подарунок, мала. Хочеш?

Розгубилася, бідося.

— А ти як?

— Сонечко моє, та ж воно усе наново відросте! Чому це мені не можна шматочок любові подарувати?

... Енша досі з моїм подарунком ходить. Каже, гріє він її.

Я не сперечаюся — нащо?

Це ж добре, коли кохана радіє.