Ой там, на горі

– Пані й панове, вітаю вас на вершині Говерли! Надіє, поділіться вашими враженнями від сходження – Денис театрально схопив трек палку, наче мікрофон, і тицьнув нею до обличчя білявки.

– Та ну тебе! – відмахнулася Надя і втомлено покрокувала до обледенілого хреста, що височів посеред плато. Решта групи з 8 чоловік, які з’їхалися з різних куточків країни, аби походити кілька днів зимовими горами, слідувала за нею: дехто вмостився пити гарячий чай із далекоглядно захопленого з собою термоса, хтось робив селфі у дзеркалі із написом «ГОВЕРЛА. Висота 2061 м.», яке після тривалих снігопадів ледь визирало зі снігу, двоє ж дістали бутерброди й почали жадібно відновлювати вуглеводний баланс після нетривалого, але доволі виснажливого підйому. Усі тішилися тим, що на вершині не було нікого, окрім них. Ексклюзив, про який годі мріяти! Ще й густа хмара, яка оповила гору, створювала атмосферу затишку, наче в усьому світі було лише цих 200 квадратних метрів вершини гори і більше нічого, крім туману.

– Олеже, діставай цукерки, а то пісний чай не дуже гріє – вигукнула Наталя і залилася сміхом, який одразу розчинився в навколишній імлі. – Ми тут, наче у казці, тільки казкових краєвидів не вистачає, – хихотіла далі дівчина.

– Казковим буде наш спуск звідси – пробурчав Олексій, якого дещо напружувала думки про великі ділянки фірнового льоду, в які вони вгризалися кішками на підйомі, та можливість збитись зі шляху у густому тумані.

– Підходьте всі сюди, зараз будемо шикарні фото робити – Костя намагався запустити маленький коптер, якого лагідно називав "Peace Duke", проте той не дуже поспішав умикатися.

– Народ, у вас чаю не буде трохи?

Голови друзів миттю обернулися у напрямку голосу й вісім пар очей впилися у скоцюрблену постать хлопця років 20-ти. Він був одягнений у легку жовту куртку, дивакувату в’язану шапку з бубоном та коричневі потерті джинси; на ногах мав незрозумілого призначення черевики з відверто гумовою підошвою, а за спиною – засмальцьований рюкзачок, який пасував радше для школи, а не походів у гори. Ані трек палок, ані кішок у хлопця не було.

– Ти звідки тут взявся? – Віта першою прийшла до тями.

– Вийшов вдосвіта з Козьмещика та насилу до вершини дістався: снігу багато на схилах ще й термос у готелі забув. Змерз ось…

Олег швидко налив у паперове горнятко чаю, Олексій простягнув хлопцеві батончик. Від Козьмещика до вершини було близько 7-ми кілометрів, тож усі розуміли, що хлопець не жартує.

– Так ти сам сюди видерся, без компанії?! Нічого собі – Денис не приховував здивування. – Як тобі це вдалося у такому взутті, ще й без зимового екіпу?

– Та я вперше взимку в гори пішов, якось спонтанно вирішив. Мої всі внизу лишилися, відсипаються після вчорашньої бані – хлопець жадібно сьорбав чай і з цікавістю оглядав команду.

– Всім приготуватись, зараз буде аероселфі – Кості зрештою вдалося підняти коптер у повітря і той весело розганяв імлу своїми маленькими гвинтами. Всі підвели погляд і почали усміхатися.

– Тримай ще чаю – Олег стривожено дивився на хлопця. – Може, пішли з нами на спуск? Перила для тебе натягнемо, як ніяк безпечніше буде.

– Нє, я назад, мене ж там мої чекають – навідріз відмовився хлопець. – Дякую!

– Ну давайте вже відео якесь знімемо, всім же для Інстаграма треба – перебила його Аня і, підхопивши під руки Дениса й Олексія, почала весело підтанцьовувати. Надя і Наталя зареготали і собі пустилися танцювати, Костя вправно маневрував коптером і знімав дійство з усіх можливих ракурсів. Лиш Олег з Вітою стояли і дивились услід дивному хлопцю, що віддалявся й повільно розчинявся в імлі.

– Слухайте, може, це привид якогось зниклого туриста був? – Олексій задумливо доїдав свій бутерброд.

– Ага, треба буде новини подивитись, як у Ворохту повернемось: чи ніхто не зірвався з гори чи не заблукав останнім часом – весело підхопила Наталя, проте її погляд був незвично серйозним.

– А може він – ухилянт від мобілізації? – зауважив Денис. – Читав, що вони в горах часто примудряються заблукати, як до кордону йдуть.

– Та що ви дурниці мелете! Я і так ще від підйому не відійшла, а ви нового страху наганяєте – обурилася Надя.

Раптовий зойк обірвав неквапливу розмову. Усі подивились на Аню, яка разом з Костею розглядала відзняті фото на його телефоні.

– Дивіться! – тремтячими руками Костя розвернув екран до товариства. На ньому було зняте зверху фото усієї їхньої команди. Хлопці й дівчата посміхалися і махали коптеру руками. Поряд з ними на двох лапах стояла звіроподібна істота, вкрита бурим із жовтуватим відтінком хутром. На плечах у неї був засмальцьований зелений рюкзачок. В одній лапі вона тримала горнятко з чаєм, а другою підносила до пащі протеїновий батончик з карамельним наповнювачем. Очі істоти були напівзакритими й було схоже, що вона посміхається.

– Вовкулака! – видихнула Віта.

Водночас з іншого боку гори крізь туман до товариства долинула пісня, кожний рядок якої закінчувався голосним радісним виттям: – Ой там, на горіууу, Ой там, на крутійууу…

– Схоже, спуск з Говерли буде швидшим, ніж ми думали! – Денис підхопив рюкзак і першим гайнув донизу.