Марена

- Оно, дивиться, яка гарна – каже баба Христя, напинаючи стару хустку на солом’яну Марену, що її завтра зранку ми пронесемо селом та кинемо у ватру. Жевріючи в багатті, вона покладе край зимі і покличе весну.

- Ще й стрічки нав’яжемо файно, буде як наречена – пирскає у лікоть одна з дівчат, що зачаровано спостерігають, за створенням опудала. Я тишком піднімаю величезну бурулю і дивлюся крізь неї на подруг, які з пихтінням намагаються напнути Марену на довгу жердину. В крижаному світі дебела баба Христя - тонка та цибата. Але така ж зловредна.

- Ти там заклякла, Мотря? – кричить вона й штирхає мене у бік – опануй себе та допоможі!

Край ледиці тріскає. Нахиляюсь над опудалом і бачу яскраву кров, що скапує з моїх долонь - просто на білу сорочку Марени. Туди, де в неї мало б бути серце.

- Та що ж ти робиш, бісова дитина! – репетує баба – щоб тебе хрущі поїли! Сьома донька сьомого сина - ти нам ще наврочиш!

Баба Христя – забобонна й вересклива, та я вже звикла, бо це ж моя баба. Тож не звертаю уваги.

- Хапай обережно, та тягни у клуню чи там куди! Не впусти і дивися, щоб свиня не з’їла - суворо наказує баба – та йди вже вечеряти, срака-морока!

Опудало неважке, тож я швидко заношу його у повітку та вмощую у куток, а потім мчу до теплої хати. Баба вже не сердиться, насипає мені картоплі, дістає з печі пряженого молока.

Поночі прокидаюся. Місячне сяйво сліпить очі. Нащо я напилася того молока, та й ще узвару! Тепер треба до вітру. Напхнувши першу-ліпшу свитку, біжу, перестрибуючи кучугури за хату, далі повз клуню... Раптом чую якесь шамотіння. Господь милосердний. Від переляку забуваю нащо й виходила. Стаю навшпиньки та підкрадаюсь до дверей. Звук змінився. Тепер це більш схоже на кахикання. Наче хтось прочищає горло.

- Кахи-кахи-ахи-АХАХА – морозне повітря протинає ламкий непевний сміх.

Якесь божевілля. Тремтячи від жаху, заглядаю в темряву повітки. Тріскає жердина. На долівку щось гучно ляпає, а відтак я бачу солом’яні ноги. Серце калатає, та я не можу поворухнутися. За мить жовті ноги зникають під спідницею. Знов чую цей страхітливий сміх, та тепер ще й тупотіння. Воно що, витанцьовує? Певно, що так. Кружляє та гопцює… Спідниця істоти злітає до гори у цьому дивному танку і я знов бачу іі ноги. Одна солом’яна, а друга - Ой, лишенько! - звичайна дівоча нога! Біла, з округлою литкою та пухким колінцем. Заціпеніння раптом спадає. Прожогом біжу далі від повітки, від цієї жахливої примари, і ледве-ледве встигаю присісти за старою грушею. Треба тікати. Та годі. То ж я у всьому винна. Сьома дочка сьомого сина, бодай мені грець - притягла нежіть до нашого світу. Нема куди тікати, біжи хоч за край села – воно знайде. А весна як же? Тепер взагалі не прийде? А, може, воно ще достоту не перетворилося? Якщо я візьму сокиру… Біжу, перечіплююсь через власні ноги. Сокири нема, тож хапаю сапу. Засапаю цю потвору! Вдираюся у повітку, але там порожньо. Десь здалеку чутно відлуння сміху. В ліс пішла. Все, у лісі я її не знайду. Боже-боже, що ж я накоїла…. Перехоплюю сапу, та рушаю по свіжих слідах. Морозно, але мене розпалює вогонь відчаю, тож нема коли зволікати.

У лісі затишно. Старі дерева, вкриті кришталевими ковдрами, виблискують в хибному місячному світлі. Я заглиблююсь у снігові хащі, та даремно - ані сліду, ані звуку. Заблукати й замерзти – яка дурна смерть! Але краще це, ніж Марена-мавка, чи в що вона там перетворилася. Відкидаю зайві думки і прямую далі. В голові паморочиться. Чи то світло на галявині, чи мені вже мариться?

Просто серед лісу бачу велике багаття. Гаряче повітря б’ється в груди, забиваючи подих. Щось смажиться, відгонить травою та паленою вовною. Підхожу ближче. У червоних сутінках полум’я проступає кремезна постать. Мабуть, то вівчар. Напевне – так. Вівці повсякчас тікають у ліс. Поспішаю привітатися, але піднімаю очі і з рота виходить якесь сичання. Це не вівчар, не дроворуб і не мисливець. Хто це в біса такий - старезний, як корч і вщент вкритий зморшками. Голий-голісенький, але з такою пишною бородою, що вкриває його наче попівська ряса. Дід насувається ближче, спльовує кістку та витирає вуса барвистою ганчіркою, яка дуже схожа на хустку баби Христі, а тоді кидає на мене зизим оком і каже:

- Їди геть, дурепо. Весну неможна зупинити