Дівчина, проклята Дажьбогом

По селі одному, що знаходилась в десь далеко в лісах України, ходила легенда, яку дітям розповідали кожну ніч; яку бабусі розказували онуками, ті своїм дітям, а ті своїм дітям… легенда та була про дівчину, що спалювала все, до чого торкалась.

По легенді, якось Дажьбог – великий Бог сонця й вогню, мав зв‘язок на одну ніч з земною жінкою — найзвичайнішою селянкою, що поралась по господарству й іноді збиралася на вечірні розмови з подругами. Й жінка та завагітніла, однак стримала це в секреті – поїхала в інше село, до батьків, а повернулася вже з дитиною на руках. В дитини вже з народження волосся було яскраво помаранчеве, ніби вогонь чи вранішнє сонце.

Дізнався Дажьбог, що породила звичайна жінка дитя з його кров‘ю, розгнівався, що та приховала це, а не взмолилася йому, й спустився він на землю. Представ перед жінкою й мовив:

«Вбий це дитя! Я не хотів його!»

Жінка відмовлялася, своє чадо захищала відчайдушно.

«Ні, ні, Ви не можете так вчинити! Це ж й моя дитина теж, я хочу її! Я нікому не скажу, від кого вона, та й хто ж мені повірить? Благаю Вас, Великий Дажьбог, не треба!»

Так відчайдушно благала жінка, падала на коліна й зі слізьми все молила й молила не чіпати дитину, що Дажьбог невдоволено вздихнув й, навпіл з огидною, погодився.

«Дорбе, я не вб‘ю це дитя», - кивнув він. - «Однак не залишу це так просто»

За клацанням пальців по дерев‘яній хаті почав повзти вогонь.

«О ні, що Ви робите? Ви ж вб‘єте нас!», - заволал жінка.

«Ця дівчина - мій нащадок», - Бог кивнув в сторону колиски. - «Вогонь їй не ворог, він не зачіпне її»

В очах у жінки почав з‘являтися жах, та Дажьбог лише стиснув плечима.

«Ти благала не вбивати дитину, я її не вбиваю. Просто хочу перевірити, чи дійсно вона від мене», - на губах Божества розквітла дика посмішка.

Жінка вже кинулась до дверей, щоб вибігти з палаючої хати, однак Дажьбог відштовхнув її назад.

«Ти ж хороша матір, побудь з дитинкою. Невже не чуєш, як вона кричить?»

А дівчинка дійсно кричала й плакала, споглядаючи, як вогонь повзе по стелі. Жінка ринулась до дочки, намагаючись минати вогню, що не дуже добре вдавалося.

«Не плач, моя люба, не плач», - прошепотіла їй мати, важко дихаючи через дим. - «Все добре, матінка поряд, матінка…»

Договорити вона не змогла, бо шматок палаючої стелі з гучним тріском відвалився й впав точно на жінку. Душероздираючий крик розрісся всім селом. Вона горіла заживо.

«Ох, бідне дитятко», - награно стурбовано промовив Дажьбог, похитавши головою. - «Моє чадо, однак народжене від цієї жінки. Дуже шкода, що ти принесеш світу стільки бід через свої неприборкані сили»

Бог зник, але на той час коло хати вже зібралися селяни, й хтось почув крик немовляти. Якийсь відважний чолов‘яга поспішив до малечі на допомогу, однак, як тільки взяв дитину на руки, одразу ж впустив назад, від одного дотику отримавши опіки.

Незабаром вогонь вщух, а немовля так й залишилось лежати серед руїн хати. Ніхто не міг взяти її до рук – тільки-но дитячі долоні чогось торкались, окрім колиски, те спалахувало вогнем. Й на людей це також працювало.

Врешті решт, дівчинку все ж приютила якась сім‘я, де та провела дитинство та виросла. Однак з плином часу неконтрольовані здібності все зростали – дотиком вона ледь не спалювала людину.

Тяжко дівчині було — вона увесь час повинна була носити незручні рукавиці, які іноді також не рятували; в школі її боялися й дражнили одночасно через яскраво-руде волосся; власна сім‘я її побоювалася настільки, що з нею майже ніхто не розмовляв. Казали, що вона проклята Дажьбогом – могутнім Богом, який не проклинав так просто. Тому дівчину сторонилсь абсолютно усі, й це лишало глибокі рани на ніжному серці.

-За що ти так зі мною, Дажьбог? - молилась дівчина. - За що ти обрік мене на вічні муки? Що я зробила тобі не так?

Вона часто так зверталась до Бога, проте той ніколи не дача їй жодних підказок.

Боги відвернулись від неї, як і люди.

Кажуть, одного разу розсердившись на своїх батьків, дівчина випадково підпалила хату, де вони згоріли, кричачи й б‘ючись в агонії.

Пілся того її вигнали з села й вона блукала довгі місяці по лісу, на одиниці зі своїми внутрішніми демонами, не в змозі собі пробачити.

У лісі іноді почали спалахувати пожежі через неї, через що вона звинувачувала себе тільки сильніше.

-Якщо від мене відвернулись навіть Боги, який сенс продовжувати боротися? - у відчаї пробурмотіла дівчина, стримуючи сльози. - Якщо через мене всі навколо страждають, нащо це все?

Й настільки заполонила її огида до себе й біль, що вона сама на помітила, як її охопив вогонь. Крик рефлекторно вирвався з горла, однак на душі ірраціонально стало спокійніше.

Врешті решт, її попіл розрісся вітром по лісу й там, де він осідав, виростали аномально помаранчеві квітки флоксу.

«Врегті решт, тебе це вбило», - хмикнув Дажьбог, оглядаючи помаранчеві флокси. - «Небажана сила, яку твоя мати, сама того не розуміючи, дозволила тобі мати, все ж вбила тебе. Але перед цим ти прожила купу страждань. Кумедно», - він посміявся й зник, а після цього флокси охопив вогонь.

Але вони продовжували квітнути там кожного нового року…