Бакота

Бакота

У лісі, що недалечко від селища, жила молоденька зеленоока Мавка. Ну як молоденька, десь п’ятсот рочків, але для мавок це ще маленький вік. Останні років сімдесят, молодий, біленький парубок, з такими блакитними очима, що втопитись можна, все виглядав з річки Дністер молоду Мавку. Люди його звали поміж собою «Той, хто греблі рве», а Мавка ніжно називала Вир чи Вирчик.

Частенько Мавка приходила до річки, щоб побачитись з Вирчиком, але одного разу, коли вона йшла до річки, побачила молодого парубка, який заблукав у лісі. Парубок сидів на трухлявому, зваленому дереві, тримався за голову і був дуже сумний. Мавка спочатку пройшла повз нього, але потім повернулася і побачила який він гарний. Хлопець підвівся і знов почав шукати стежку, щоб вийти до селища. Він йшов так обережно, притримував гілочки дерев, щоб не зламати, обходив квіточки, щоб не роздавити, чим дуже сподобався Мавці, бо зазвичай люде все топчуть і ламають. Хлопець ходив, блукав, а Мавка все за ним слідом і доблукався він аж до самої ночі. Сів на травичку і заплакав. Мавка погладила його по волоссю, а він відчув лише теплий вітерець. Мавка обійняла його, щоб заспокоїти, але він її не бачив, а лише відчув тепло. Але хлопець підвів очі і поглянув в самісінькі Мавчині очі і запитав:

- хто тут?

Мавка аж злякалася, що її побачили, хоча вона залишалася невидимою для людського зору. Вона трохи позадкувала, але все одно хлопець неначе бачив її.

- Мені, чи здається вже, чи дійсно хтось за мною ходить, - сам до себе звернувся хлопець. – Виходь! Покажися! Ну ж бо! – знову вигукнув він.

Мавка стояла злякана і не ворушилася, але хлопець промовивши ці слова заплакав і вона наважилася вперше за п’ятсот років показатися людині.

- Обіцяй, що нікому не скажеш, - промовила Мавка, - і я з’явлюся.

Хлопець не міг повірити в почуте, але зрештою промовив:

- Обіцяю!

І щойно з його вуст зірвалися ці слова, як перед ним з’явилася прекрасна, зеленоока, лісова Мавка.

Про що вони балакали і як вивела хлопця з лісу Мавка, то нехай залишиться між ними, але згодом хлопець став приходити до лісу дуже часто. Вони з Мавкою гуляли по таким лісовим галявинам, куди ще ніхто з села не ходив, Мавка показувала хлопцеві всі свої найулюбленіші місцини, розповідала про рослини, про своїх дивовижних родичів, про те, що було на цій місцевості п’ятсот років тому.

Йшли роки, хлопець ходив до лісу так само, як і раніше, але вже із маленьким сином, Мавка показувалася і йому, вони часто відпочивали на галявинках і гралися з малюком. Мавка дуже сильно полюбила цю дитину, вона вже не могла дочекатися, коли ці маленькі ніжки знову зайдуть до лісу.

Дитина це ж невинність і простота, тому коли дитина подорослішала на стільки, що могла балакати, розповіла матері про свої прогулянки з татусем і Мавкою у лісі.

Застелила злоба думки жінки, не думала, не бачила, пішла розлючена на незнайому жінку, зі слів дитини, лісову істоту, з лісу викурювати. Підпалила хмиз, роздмухала, плакала від болю і тремтіла від люті.

- Не будеш більше в лісі побачення влаштовувати, як вашого гніздечка не буде.

Ліс все більше поглинав вогонь, а розлючена, зраджена, стояла і все більше раділа, та не знала, що її чоловік із сином в тому лісі.

Мавка одразу почула загрозу, вела чоловіка із сином ближче до водички, та надихалися вже досить диму гарячого, не змогли йти далі, а полум’я наближалось. Вже і річка поряд, дивилася з берега на воду Мавка, а чоловік із сином непритомні впали, і полум’я вже обпікає, не змогла нести. Втратила надію, обняла їх дуже, притисла до себе, обгорнула гілочками, листячком і почала у дуб переростати. Полум’я вже все навкруги спалило, а дуб широкий, товстий все стояв увесь зелений з мохом, лише трохи де інде обвуглений.

Прибігли люди, почали пожежу гасити і «Той, хто греблі рве», також намагався. Загасили. Від лісочку майже нічого не залишилось, навіть гори неначе ближчими стали та чорнішими, тільки дуб один стояв здоровенний.

Чують люди, щось стукає, то чоловік із сином намагаються з дубу вибратися. Допомогли селяни, розрубали міцну кору сокирою, випустили чоловіка з дитиною. Не зрозуміли, як у дуб потрапили, тай грець із ним, головне, що живі.

Десь через місяць прийшов хлопець із сином, на випалене місце, де тільки дуб виднівся, хотіли Мавку провідати, та не показувалася.

- Мабуть пішла в другі ліси, тут ніде більше їй жити, - подумав чоловік. – Нажаль не попрощалися.

Узяв сина за руку, та пішли з цього попелища.

- А жар такий стоїть тут, неначе досі, щось горить, - сказав батько дитині.

Не зміг впоратися зі стражданнями «Той, хто греблі рве», загубили любу Мавку люди, все злився та страждав, все на Мавку-дуб дивився, не виніс. Зібрав всі сили, всю злобу на людей, підняв всю воду і затопив назавжди згорілий ліс і все село Бакоту, щоб більше ні людей, ні Мавку-дуб не бачити.

С тих пір забулося те селище, ніхто і поряд не живе, лише мандрівники, що інколи приходять на природу любуватися, кажуть що саме тепле місце тут. І взимку навіть тепло.