Дві хвилини до опівночі

Темно-зелений ліс розчинявся в сизому тумані, неначе рятувався від нестерпної реальності. Високі ялини болісно завивали від жорстокого вітру, а земля гуділа під важкими кроками. Здалеку доносився нібито знайомий чоловічий голос, але сенс не можливо було зрозуміти. У хащі не заглядало сонце, світло сюди не потрапляло, лишаючи простори суцільній темряві. Але не пітьма лякала, а страшило те, що могло існувати в ній. Багато істот були приятелями темноти, віддаючи перевагу її гнітючій сліпоті.

- Скоріш! – крикнула дівчина.

- Воно все ще біжить за нами? – спитала друга.

- А хто його…

Дві стрункі дівчини мчалися через гущу лісу, не озираючись назад. Їхнє русяве волосся розвіювалося від поривів вітру, а морозна ніч залила обличчя яскравим рум’янцем. В очах кожної читався дикий переляк та незбагненність.

- Лізьмо на ялину! – крикнула блакитноока дівчина.

- Ти впевнена?

- Вибору нема…

Легені палило нестерпним вогнем, а ноги почали трохи підкошуватися. Шалений адреналін розтікався дівочими тілами, а серце билося як навіжене. Важко дихаючи, дівчата почали залазити на високу смереку. Вони хапалися своїми слабенькими руками за колючі гілки, від чого їхні долоні жахливо пекли та кровоточили.

- Гадаєш, нам вдалося відстати? - спитала друга.

- Софі, я гадки не маю…

- Марі… що відбувається?

Дівчина не відповіла, а тільки потяглася рукою до карману штанів, дістаючи звідти невеликий пістолет. Софі з переляком покосилася на подругу, приклавши руку до живота.

- Звідки в тебе… це…

- Я подумала про зброю, ось вона і з’явилася. Я можу загадати будь-яку річ. Це ж мій сон. Усе контролюється мною. Майже усе… окрім цього бісового лісу та потворного чудовиська, - зі злістю відповіла Марі.

- Ти збожеволіла…

- Звучить дико, розумію. Я спочатку теж не могла повірити.

- Що? – Софі зомліла.

- Цей сон переслідує мене щоночі, з того дня, як ми з друзями пішли до покинутого цвинтарю, - спокійно пояснила Марі, ніби це була буденна справа.

- Ви… що?

- Ну-бо весело! Хіба ні? – здивовано промовила дівчина. – І там мене щось вхопило, лишивши відмітину на плечі.

Відтягнувши трохи футболку, Марі показала шрам. Софі, здавалося, втратила здатність говорити, і тільки по очах було видно, який жах пронизував її тіло.

- Закляття, - пояснила Марі. – Це я з’ясувала. Істота контролюється тим, хто наклав його.

- Я збожеволіла. Це все нереальне, це моя уява. Боже, допоможи мені… - протягла Софі, хлюпаючи.

- Тихо ти! Хочеш, щоб нас почули?

Софі замовкла.

- Скажи мені, ти брала щось з моїх речей? – спитала Марі.

Тиша.

- Відповідай!

- Ні.

- Брешеш! – через зуби прошепотіла Марі. Вона подивилася озвіріло на подругу.

- Ти лякаєш мене… - заїкаючись, промовила Софі. – Гребінець… Я брала у тебе.

- Трясця!

- Не розумію…

- Тепер ти застрягла тут зі мною, - відповіла Марі. Вона вдарила кулаком стовбур ялини. – Сьогодні я покінчу з цим. Паскудний монстр.

Дівчина подивилася на зброю, а потім відсунула гілки, аби заглянути вдалечінь. Створіння не виднілося.

Раптом почувся ніжний жіночий голос, від якого по тілу почали бігати мурашки.

- Мама? – витріщивши очі від подиву, випалила Марі. – Вона теж тут?

- Чекай!

- Мені треба її врятувати!

- Ні, Марі, не роби цього! Не можна злазити. Істота може бути поруч, - пробубоніла Софі.

- До біса цю істоту! Там мама!

- Я тебе не відпущу!

- Ти збожеволіла чи що? – прошипіла Марі.

- Напевне так, тобто так… Але не в цьому суть!

- Це мій сон. Геть з мого шляху!

- Тільки через мій труп, - обронила Софі, пожалкувавши одразу про це.

- У мене є зброя. Забула? Краще не розкидайся такими словами!

Софі мимоволі покосилася праворуч, поки Марі заряджала пістолет, готуючись злазити з ялини.

- Це воно, - прошепотіла дівчина, а щоками покотилися солоні сльози.

Почувши це, Марі здригнулася та навела зброю на потворне створіння, що з’явилося між сусідніми смереками як грім з ясного неба.

- Зараз йому прийде кінець! – вона проричала.

- Стій! – зі страхом витиснула Софі. – Не роби цього! Не роби!

- Спостерігай!

- Будь-ласка, не стріляй! Стане гірше! Подумай про вогонь! – нечітко доносилися слова з вуст Софі. - Це ж твій сон? Замкни потвору у вогняне коло! Повір мені на слово. Благаю…

Марі все ще тримала палець на спусковому механізму. Вона мала сумніви. Її серце сильно калатало, ніби прагнуло вирватися з грудей. За мить блакитні очі почали світитися оранжевим. З’явився вогонь.

Почувся дикий крик, вереск, від якого закладало вуха. Полум’я здіймалося все вище і вище, охоплюючи своїми язиками кістляве тіло, темне обличчя та чорні очі.

- Звідки? – ледве вимовила Марі.

- Ирка... Воно імітувало спочатку чоловічий голос, а потім «мами», і воно боїться до нестерпності вогню, - пояснила Софі.

- Це неможливо…

- Усе, що зараз відбувається однозначно виходить за рамки можливого.

- Ні, ти не розумієш… Ми в лісі. У лісі, - повторила Марі. – Ці істоти ніколи в житті не заходили сюди.

- Марі, а чому ми досі не прокинулися?

Позаду щось хруснуло. Дівчата швидко повернули голови на звук.

- Матір Божа…