Брама

Коли я відчинив двері додому, то почув гучно увімкнений телевізор на кухні, але ще гучніше лунав голос мами, яка з кимось говорила телефоном.

– …той самий, шо попав в аварію недавно… Знаєш, страшно навіть думати. Кажуть, він їхав на якусь важливу конференцію. І такий молодий був… Двері в квартиру сьогодні зранку були відкриті, але там не живе ніхто більше. Може злодії якісь?... Та ну, не може бути, це вже якісь байки… Зараз зачекай, я сина покличу, шоб повертався вже, бо темніє…

Я трохи злякався, що мене застукають на підслуховуванні, тому гучно гримнув вхідними дверима, просигналізувавши, що оце я повернувся.

Мама вийшла і спитала, чи все в мене добре. Вона була трохи схвильована. Вкінці вона додала:

– Чуєш, не ходи поки в середній під'їзд.

В її голосі тепер чувся легкий страх.

– Добре, мам…

Мої друзі Олег і Назар захворіли та не могли гуляти, а Петро поїхав кудись з батьками, тому я сидів сам-один в тіні нашої аличі. Проводити так час у розпал літніх канікул було жахливо нудно…

"Може Миколка вийде погуляти?". Він жив у середньому під'їзді, і хоча був молодший за нас на 3 роки, але часто проводив час з нашою компанією. Шкода, що батьки його не дуже нас любили, тому покликати його погуляти було складно.

Раптово з боку будинку донісся гучний характерний "клац" вхідних дверей середнього під'їзду. Може Миколка вийшов надвір? Я глянув у бік, але одразу розчарувався. То був лише сусідський дід, який спирався на палицю і повільно йшов кудись. Двері до під'їзду він залишив відчиненими навстіж, хоча мені батьки говорили, що так робити не треба.

Маючи хоч якесь заняття, я знову підвівся з трави й підійшов до дверей, щоб зачинити їх як слід на замок. Одразу ж, я відчув приємну прохолоду, якою віяло зсередини. Мама казала не ходити в під'їзд, але я принаймні міг трохи охолодитися біля нього…

Так я провів там вже з годину, але спека знову накочувала на мене. Якраз сонце перейшло на цей бік від будинку і тінь більше не захищала. Нічого ж не станеться, якщо я трохи охолоджуся всередині…

В під'їзді було не те що прохолодно, а зовсім холодно. Я притулив руки до тіла, щоб трохи зігрітися, простоявши там лише якісь кілька хвилин.

Зрештою, якщо я вже був у під'їзді, то чому б не глянути, що тут такого з ним… Я відштовхував цю думку на задній план увесь день, але більше не міг з нею боротися. Я увійшов у внутрішні двері, які вели до власне великого приміщення під'їзду й одразу ж помітив об'єкт своєї цікавості…

Двері однієї з квартир були прочинені, а знизу на підлозі лежали грудки якогось світло-сірого бруднуватого порошку, який наче висипався зі щілини.

Цікаво, чи там хтось є? Може квартиру дійсно обікрали? Я підійшов ближче й оглянув двері, але на них не було слідів виламування. Щось-таки моторошне було з цією квартирою. Я заглянув всередину і не зміг розгледіти там нічого, тільки стіну темряви, яку важко було уявити навіть у прихожій заштореної квартири в літній день. Мимоволі я простягнув руку і тихо зачинив двері, намагаючись вигнати страх із себе. Після чого швидко відсмикнув руку від них, доводячи собі, що я все-таки боявся чогось.

Я вже рушив на вихід з під'їзду, але кинув останній погляд назад.

Двері були відчиненими знову, неначе повернулися на те саме місце, що й раніше. Це збентежило, налякало і розізлило мене, після чого я знову зачинив їх, гримнувши ними щосили. Та як тільки я прибрав руку, вони повернулися назад, і скільки б я це не повторював, нічого не мінялося. Зрештою я підійшов і вперся у двері усім тілом. На диво, я не відчував жодного тиску з того боку…

– Що з ними? Може кут нахилу?, – пробурчав собі під ніс… Це не мало сенсу, двері мали замок, який мав тримати їх зачиненими. Мав… але не тримав.

Я простягнув руку всередину і спробував намацати вимикача, проте не зміг. Стіна на дотик була крижаною, тому я відсмикнув руку назад. Я ніколи особливо не боявся темряви, тому зараз вона мене радше дратувала, приховуючи від мене загадкову квартиру.

"Може вимикач просто трохи далі?". Я невпевнено зробив крок однією ногою за двері та занурив руку в пітьму. Гладенька стіна була, схоже, цілком порожньою з цього боку.

"То може з іншого?"

Цього разу я зробив крок іншою ногою і тепер був цілком всередині. Одразу ж здалося, начебто я різко опинився в морозну ніч на вулиці. А ще я відчув запах, який нагадав мені хіба що запах старих книг, чи може старості в принципі.

Зненацька, я почув гучний стук і зрозумів, що більше не бачу своїх рук. Двері чомусь зачинилися за моєю спиною. Я кинувся в той бік, але не знайшов там ніякої опори: навіть стіни, здавалося, зникли.

"Що таке?!", моє серце стиснулося сильніше.

– Де двері? – простогнав собі під ніс. Гарячі сльози потекли моїми щоками.

Тоді я почув чийсь гучний голос:

– Хлопчику, хіба тебе не вчили не ходити у чужі домівки та не спішити за мертвими? Ти знаєш, що коли помирає людина, яка мала незавершені справи, то про неї кажуть, що вона залишила двері на той світ відчиненими?