Порушник

Сонце…

Куди б я не йшов і як би я не намагався сховатися від невблаганного докору Його проміння, Воно завжди діставало мене. Я жив по північних країнах з полярними ночами, носив найщільніші капелюхи й найтемніші окуляри, зводив найміцніші стіни своїм будинкам та палацам, сам ставав каменем, рятувався під землею й у воді, – але Воно усюди рано чи пізно проникало через своїх посланців та служителів й відправляло мене на інше Коло переродження, відлічуючи відпущені мені хвилини, години й роки.

Я був проклятий Сонцем. Позбавлений права утонути у вічному спокої, приречений на вічну гонитву, й навіть реінкарнаційне забуття Воно забрало в мене, змушуючи століття за століттями свідомо згоряти від однієї мимобіжної помилки. Бачити тлін й благословляти його.

Так, колись я схотів зупинити мить. Я палко прагнув постійного щастя. Я не бажав, щоб все потекло й змінилося. А в моїй владі тоді було припинити вічний рух й законсервувати момент.

І я піддався спокусі.

За це мене й карає тепер Сонце.

Але й воно не вічне.

Я питав Його: як тобі жити з усвідомленням того, що ти зникнеш?

Воно жорстоко сміялося: ніщо не зникає. Все перероджується. Всі ми приречені вмирати й з’являтися знову, і нічого ми із собою не заберемо, окрім цієї непорушної істини. Усе довкола – безкінечний Хаос, який складається в упорядковані форми, щоби за мить безжально зруйнуватися. То чого ти хотів? Зупинка – це знищення.

Смерть? уточнював я.

Та ні, сердилося воно, випалюючи на моїх шкірі, пір’ї, кістках, піні, плодах і вершинах постлетальні плями, Смерть – це нове життя. А ти хотів знищення. Зупинки. Небуття. Поглянь-но на вітер – якщо він не дмухає, його нема. Споглядай воду – якщо не тече, вона застоюється. Вдивися у комети – якщо вони не рухаються, перестають бути собою. То для чого тобі це треба? укотре цікавилося Воно.

Я мовчав. Я завжди мовчав. Я не міг зізнатися, що, маючи у своїй владі цілу Галактику, покохав земну жінку. Й не міг допустити, щоби вона стала тліном.

Я знав, що скаже Сонце. Що любов – то не прив’язаність до форми. Що можна вічно кохати, відшукавши одне одного у всіх вимірах та серед безлічі іпостасей. Що й пташка обожнює небо, а чорна діра – розростання. І у всьому є сенс і правильність.

Але… Я захотів, щоби вона вічно мені молилася саме така. Щоби насолоджувалася дарами, які їй посилаю. Я вирішив, що знаю, як відділити потворне від гарного, й зробив головну помилку: почав судити те, чим керував, піддався на її бачення світу. Забув, що сила в мені, а не в тому, що довкола мене. Бо все воно плинне й крихке, і лише те, що відроджується в мені, вічне. Я захотів брати, а не давати.

І тепер я приречений на докір Сонця. Не вічний, а доти, доки Воно не припиниться. Припинить бути Сонцем. Бо існувати воно теж приречене вічно. Можливо навіть Воно стане мною.

А я стану вільним. Або стану Сонцем. Щоби дотримуватися єдиної непорушної істини: усе порушне.

І, можливо, щоби ще раз порушити цей закон, щоби рік за роком вивчати його й присягатися ніколи не порушувати