Баланс.

Як важко дихати, кров на моїх руках капала додолу, залишаючи червоні маленькі сліди на землі, а рушниця за плечима, тряслася від швидкого бігу. В небі свист і зараз знову щось прилетить, земля так високо підніметься, що накриє нас з головою, і буде страшно. Знову. Та зараз головне його донести до нашої «точки», а там підлатають і жити буде. Встигнути. Час тут на вагу золота.

Я не шкодую. Сам пішов. Знав, що буде, хоча найбільше в світі боюся смерті. І ще ночі. Чого ж тоді пішов? Баланс. Бісів баланс у всесвіті треба зберігати. Таким, як я, так подвійно треба старатися.

Вдень я роблю все, що можу, щоб бути корисним, хороші справи, рятую життя усім, навіть останнім гнидам, які на це не заслуговують, а я рятую. З останніх сил борюся за кожне людське життя. Бо знаю, як тільки прийде ніч, я у когось його заберу.

Кожної ночі, коли заплющуєш очі, перетворюватися на монстра лячно. Особливо, коли зранку сповна розумієш, що ти зробив вночі. Дві душі в одному тілі, два абсолютно різних єства якось помістили в таку невелику чашу, як людське тіло. Двоєдушник, трясця.

Ви колись пробували домовлятися з собою? Коли в голові два голоси: один ваш, а інший — теж ваш, але чогось не дуже в те віриться. От у мене така розмова кожного вечора, заплющую очі і починаю торгуватися: щоб не рухав моїх побратимів, ранених, цивільних. Щоб йшов до ворогів, хоч діло благе зробить.

У мене щовечора молитва не з Богом, як думають товариші, а із моїм власним демоном, якого вже стільки років тримаю на прив'язі. Як тільки мені це вдається? Сам не розумію.

Тут, на полі бою, мені щораз частіше здається, що я втрачаю над ним контроль. Він зірветься і однієї ночі дасть волю жазі крові, не залишивши нікого в живих, не дивлячись, чи то друг, чи ворог.

Та буває, я говорю таки з Богом. Прошу його, молю, коли я помру, щоб той другий помер зі мною. Надіюсь, що мене почують. За той баланс, який я тримаю вдень, за ті добрі справи, а не ті лихі, що кою ночами, мене помилують.

Двоєдушник, трясця, згине навіки.