Скарби сонця

Вагон швидко проїжджав підземним тунелем, від чого повітря навколо пронизливо кричало. Цей звук, мов голка з ниткою, прорізав слух кожного пасажира та зв’язував всіх разом у холодному онімінні. Навіть якщо б хтось і прагнув зійти на наступних зупинках, він б не зміг. Підземна змія вже проковтнула свій сніданок, і тепер, заплетені у її нутрощах, та перев’язані спільним німим тріпотінням, пасажири їхали до кінцевої зупинки лінїї. Розірвала це тихе божевілля дівчина, що вийшла з вагону раніше за всіх. ЇЇ голос осип від крику, але його так ніхто і не почув. За нею бігли ще троє невеликих, трохи схожих на людей, трохи на козликів, постаті. Один, наче той сатир, вигравав щось на розмальованій сопілці, інший тягнув за собою велику потерту коричневу валізу, а третій – наймолодший, їв шоколадку та зачаровано чіплявся дівчині за довгу юбку.

Вони проходили підземеллями, переходили сходами з однієї платформи на іншу, а коли нарешті знайшли вихід, козлики радісно запищали. Вони почали посмикувати дівчину за волосся, ноги та руки, усюди куди могли дотягнутися та щасливо приговорювали – «Скоро, скоро, скоро, відьма». При вигляді тільки но прокинувшогося сонця вони розсміялися, той що був з сопілкою знов заграв свою мелодію, і окутані непомітною музикою, вони пішли у місто, розчинившись у тумані невідомого вухам звуку.

Люди, що в той час були у метро і не помітили, що відбулося, у їх розумі все ще лунала дурманна мелодія, а всередині пульсував бій металевих коліс об рейки. Як тільки дивна хода вийшла з підземель та пішла у місто, разом із нею зникла і омана.

Тим часом відьму і трьох її супутників, затягнув вихор натовпу, чужі плащі путали їх ноги та перешкоджали урочистій ході. Ніхто з перехожих їх не бачив, все той же туман розлітався навколо та наводив міражі. Три невеликі людини, схожі на козликів, вискакували поряд з відьмою та щасливо розпливалися у власному блеянні. Вони тягнули її далі, до центру міста, ідучи неймовірно швидко на своїх коротких та кривих ногах.

Раннє сонце, вже виринало з-під каменів будівель, омите жадібними поглядами цапів, воно осяювало теплом провулки та вулиці. Дійшовши до площі, золотий світ його зупинився, і особливо яскраво освятив невеликий простір поряд з відьмою, там і зосталися стояти наші герої.

- Стрибай, стрибай, стрибай! – кричали козлики радісно відьмі, - Стрибай високо і до сонця діставай стрибай!

По брущатці пролунали звуки ударів відьминих черевиків об землю, вони глухо постукували у тиші ранку. З її очей котилися перші сльози, гарячі мов лава, вони крапали на остиглу за ніч кам’яну землю. Не знайшовши порятунку навіть у цьому часі, досить юна відьма вже знайшла свій кінець. Вона стрибала, то на правій нозі, то на лівій, поки люди ходили навколо, обходили їх церемонію, не бачачи нічого. Зовсім вибившись із сил, вона би впала, але козлики цього не дозволили, вони підхопили її і з криками «Стрибай, стрибай, стрибай до сонця!» – поставили назад під промені.

Поки відьма стрибала прохожі теж чули стукіт, але він був не чіткий, лише відлуння, що відскакувало від навколишніх вітрин магазинів, від металевих колес трамваїв, та інших оточуючих світ речей. Луна магічного відбивалася від сучасності, вправно ховаючись у надто зрозумілих та простих речах.

Зробивши ще пару стрибків, каміння брущатки під нею розкололося, і козлики від щастя почали ще сильніше верещати та скакати навколо. Коли ж тріщина від відьминих черевичків розійшлася камінням мов павутина, вони накинулися на впалу без свідомості дівчину.

Пару цапів забрали у відьми всі коштовності, що у неї були, у той час як наймолодший та найдобріший, адже перейнявся до відьми якщо не коханням, то бажанням, забрав у неї лише захований серед складок спідниці невеликий мішечок з насінням. Та надійно сховавши його у єдиній кишені, повернувся до братів.

У цей час, інші двоє вже почали розривати землю під розколотою бруківкою, відсунули уламки та почали копати. Сонце все ще сумно спадало на землю, його промені тепер, наче вусики сліпої комахи, намагалися нащупати втрачене. Але три козлики вже розривали скарби, заховані під улюбленим міцем сяйва на площі, три козлики вже вбили дитя, що охороняло та було ключем до багатства, вони вже набивали стару коричневу валізу коштовностями та дорогоцінним камінням, напували власні кишені та душі золотом. Тож сонцю нічого не залишалося, як гірко ридати про втрату, розпалюючи власне гаряче серце, наводячи спеку на міста та села, проливаючи гарячі сльози за ще одну загибель.

Насіння, що молодший козлик забрав у відьми, він посадив у себе перед домом. Невдовзі проросло з нього дерево – осика, яку він кохав всім серцем і кожної осені спилював гілочки на нові сопілки, та збирав гарячу росу, що мов сльози, котилася з її гілок.