РЕЦИДИВІСТ

РЕЦИДИВІСТ

Семена Дудку в Тельбусівці знала кожна собака. Ба, навіть птиця, кожна ворона, кожна курка знала цього сільського рецидивіста. Три ходки зробив у в’язницю за життя. Всі здогадувалися, що й четверта обов’язково буде. Не сьогодні — то завтра, але неодмінно буде черговий захід. Бо хіба такі покидьки виправляються? Батько крав, дід крав — і цей нічого іншого не навчився, окрім як цупити все, що траплялося на очі, та пропивати. Пропаща душа!

Хоча сам Семен на зону вже не бажав. Воно то не так кепсько там, як приповідають, але не бажав уже. Мати вмерла, передачку й раз на квартал ніхто не зорганізує. А без цигарок, чаю та сала довго там не протягнеш.

Не хотів він до в’язниці більше. Краще тут, у нормальному світі, якось дотягне до могили. Тим більше, він не без добрих людей, цей світ.

От і вчора повезло Дудці. Сидів собі поночі на призьбі, насолоджувався димом останньої самокрутки, коли скрипнула хвіртка і його погукав Льонька зі Слободи:

— Зайти можна, Сьомко?

— Чого ж ні.

— Я того... Син приїхав мій з-за кордону, дав на випивку. Купив я... — Льонька дістав з пакета літрову пляшку не якогось собі Парасчиного шмурдяку, а самої справжньої «Хортиці».

— Та ти що! Свято яке. Забігай... забігай...

— Я й закусь взяв, і пива ще.

Зайшовши в будинок за власником, Льонька почав діставати з того ж пакета провізію: банку тюльки, палку сирокопченої ковбаси, хліб, майонез та кілька пляшок пива.

— Свято яке, — повторив ощасливлений Семен та поставив на стіл дві чарки.

Гарно посиділи. Гарно і довго. Правда, до якої пори, Семен не пам’ятав — заснув за столом, а коли прокинувся, надворі уже сіріло і гостя не було.

Семен саме влігся на ліжко, щоб доспати годину-дві, як у двері хтось гучно постукав.

«Льонька похмелятися приніс!» — Семен не сумнівався у цьому.

Але за дверима був не товариш по чарці. Біля веранди стояло зо шість поліцейських із собакою та зброєю.

— Трясця... три чорти... Що це таке? Чого вам треба?

— Дудка Семен Пилипович?

— Він. Тобто... я!

— Маєте пройти з нами.

— З якої дупи?

— З тієї, що вночі ви побили та пограбували свою сусідку через хату.

— Яку... яку сусідку?.. Ти мені не ший, начальнику, я хоч і рецидивіст, але не забіяка. Грабувати — не моє... По-тихому взяти — так, можу...

— А це як пояснити? — один із поліціянтів продемонстрував закривавлену ганчірку. — Розірвана сорочка бабки Василини, собака знайшов на вашому подвір’ї, прямо біля стежки. Що, забули сховати?

— Не зрозумів, — Дудка миттю перехотів спати та похмелятися.

— Ну, ви не зрозуміли, а нам все ясно. Заходьте у дім.

Дудка позадкував до свого будинку, і за ним увійшов слідчий Швайка з дільничним Твердолобом.

— Ого. «Хортиця», тюлька... Нормально живеться безробітному. На чиї гуляли?

— Льонька зі Слободи приніс вчора вночі.

— Льонька, кажете? А ви що, друзі з ним?

— Ні.

— Чого ж він такий добрий?

— Не знаю. Прийшов... Приніс... Каже, давай вип’ємо...

— Що, просто так?

— Просто...

— А далі?

— А що далі... сіли, пили, заснув, прокинувся ось — і ви у двері.

— А Льонька ж де?

— Не знаю. Пішов, напевно.

— Напевно? Ви ж замкнені зсередини були. Як він вийшов і зачинив двері на внутрішню клямку?

«І справді, — подумав Семен, — що за ахінея? Я ж не замикав дверей. Заснув... Встав, вони були зачинені. Льонька що, крізь двері прошмигнув? Чи, в біса, наснився? Біла гарячка? Марево? Але пляшка з-під «Хортиці»... банка з-під тюльки... Чар... Чарка?! Чому одна чарка? Виделка — теж одна... Абракадабра якась».

— Начальнику, дай подумаю, згадаю.

Семен сів на крісло за столом і ще раз прокрутив у голові візит гостя: «Та був Льонька! Як це не було? А випивка? Закуска? Про сина розповідав, про колишню дружину... А якщо не приходив, то де тоді взялася ця порожня пляшка з банкою? Звечора її точно не було. Бо якби й була коли — її б одразу не стало. Ніяке спиртне в домі не затримувалося».

— Слухайте, це, може, й казна-що, але Льонька зі Слободи був, і він усе це приніс. Де взялася сорочка — не знаю. Чия вона — не знаю. Хто пограбував бабку Василину — теж не знаю. Не моє. Не шийте.

— Збирайтеся. Ви затримані за підозрою у вчиненні пограбування.

— Начальнику, ти цей... Ти не жартуй, три чорти... Не я то.

— Тоді підете, у чім є.

— Не я, кажу, чи ти оглухнув? Я нікуди не ходив учора. Випивку Льонька приніс. Льонька, кажу. Льооонькааа! Шо це за холера якась... Кудою він, чортяка, вийшов, біс би його взяв...

Семен підірвався та стрілою облетів всі чотири кімнати будинку.

«Нема виродка, — гримало в грудях, — кудою воно ж вийшло?»

Чоловік повернувся в кухню, де на нього терпеливо чекали Швайка з Твердолобом. Потім різко гахнув себе кулаком у лоба та шмигнув у сіни. Там була невелика кватирка, через яку сухоребрий гість міг спокійно пролізти. Семен її ніколи не відчиняв. Не було потреби, хату провітрював через кухню та кімнати.

— Ах ти скотина! Йдіть-но сюди. Ось... ось... Кватирка відчинена. Льонька втік через неї. Це він усе зумисно придумав. І сорочку підкинув.

Поліцейські зайшли до сіней, де дійсно побачили єдину Семенову надію на волю — відчинену настіж невеличку кватирку вгорі над здоровезною дерев’яною баддею.

Як знати, що ти її щойно не відчинив? І взагалі, може, й не зачинялася ніколи кватирка.

Остання надія луснула.

Але у Семена все сходилося. Як стемніло, Льонька пішов до старої, нап’ялив балаклаву, побив та пограбував її. Баба видиралася, і він зірвав з неї сорочку, яку забрав з собою. Потім пішов у магазин, купив питво та закуску і припхався до Семена. Сорочку приніс у тому ж пакеті. Напоїв Семена, діждався, щоб той вирубався, прибрав зі столу одну чарку і виделку, після чого зачинив двері зсередини на клямку та через кватирку виліз, кинув де попало бабину сорочку і дременув. Отак зробив. Точно. Рецидивісту ніхто ж не повірить. Доказуй — лусни. Ніхто й не слухатиме його. Слава за минулі справи працювала проти Семена.

— Все. Йдемо, Семене. У відділку дві копиці роботи. Та й вироку ще ніхто не виносить. Там все з’ясуємо.

— Ага! Попади до вас, добрих. Мінімум через років три додому повернешся. Та йдемо… Ви ж силою затягнете…

Семен замкнув хату і з поліцейськими попрямував до службового авто на дорозі.

— Свята неділя, а ти, Семене, такої роботи додав нам. Не маєш совісті… — слідчий Швайка, крокуючи стежкою, почав читати мораль затриманому, перейшовши на «ти».

— Неділя? Недіііііля? — здивовано протягнув Дудка.

— Заїло тебе чи що? Неділя. То ж не понеділок.

— Як неділя?

— Так, як не понеділок. Відчепися. Сідай.

Швайка відчинив задні двері службової автівки Дудці. Але той зовсім не збирався присідати.

— Начальнику, почекай. Справді? Справді, сьогодні неділя?

— Ну.

— Але я думав, що субота.

— Ні. Вчора субота була.

Не зрозумів Дудка, чи то насправді сплутав дні, чи то глузують з нього.

— Дайте п’ять хвилин мені. Всього п’ять хвилин — не більше. Я маю пригадати… П’ять… п’ять хвилин…

— Не більше! І не відходь. Тут згадуй.

Семен став навколішки, зігнув голову і так простояв мовчки рівно відведений час. Потім різко підскочив і вигукнув.

— Мені треба в будинок. Там… у сінях… Повернімося. Ідіть зі мною. Я щось покажу.

Швайка скривив гримасу як середа на п’ятницю. Зовсім не хотілося йому вертатися до помешкання рецидивіста, але й відмовити — не вихід. Мало що там могло бути.

— Ну ти, Семене, марудний! Пив би менше — то й пам’ять мав би кращу. Що там у сінях нового? Ми ж усе бачили: відчинена кватирка. Що з того?

— Ні, я не про це. Там… Там…

Дудка нахилився над Швайкою, який був на голову нижчий від нього, притулив долоню до своїх губ та прошепотів:

— Там труп.

— Жарти такі?

— Ні! Там він, у бадді.

Швайка кинувся до будинку, за ним, дістаючи ключі з кишені, поспішив Семен Дудка.

— Якщо не наснилося, начальнику, там — труп Льоньки. Якщо то не сон. От холера… от холера… Але то — не я. То баба Василина… Сто чортів! Не сон…

Дудка поспіхом відімкнув двері, забіг у сіни, відчинив велику сорокалітрову баддю — і пересвідчився у дійсності своїх спогадів. У бадді було мертве задубіле тіло Льоньки. Воно займало положення сидячи, голова — майже на колінах, а в ділянці потилиці виднілася свіжа чимала рана та засохла кров.

— Начальнику, я згадав… То сусідка, то баба його… вчора… І пішла. А я злякався — і засунув у цю баддю. Але то Василина. Молотком. Вона й утекла з ним. Сто чортів! Я думав, то — сон. А то була субота…

— А сорочка? Вона що, голою втекла?

— Їй-богу, не знаю. Чесно. Так було… У п’ятницю ввечері Льонька прийшов, приніс горілку і закуску. Пили. Напилися. Ночував у мене. Точніше, пропив ніч у мене. Зранку спали, а десь в обід суботи прийшла сусідка, баба Василина. П’яна, в одній сорочці. Каже, з онуком поскандалила — вигнав. Льонька ще спав. Ми з бабою допили те, що залишилося. Потім Льонька прокинувся, побачив, що немає чим похмелитися, злий зробився. Почав бабу лаяти. Мовляв, чого на чужі гуляє, своє треба мати і так далі. Ну вона і гепнула його молотком по голові. Он він, біля телевізора лежав. А коли побачила, що Льонька врізав дуба, втекла. Я дуже п’яний був. Дуже. Але налякався, повитирав кров (її небагато бризнуло) і заволік труп до сіней. Думав, потім десь прикопаю, бо хто мені повірить, що то не я убив. Тому й виделку з чаркою прибрав — нібито сам був, нібито ніхто не приходив. Дурень я, так? — Семен сів за столом. Його обличчя поблідло, помітно трусилася нижня губа. — Та я зрозумів, — продовжив, — мені ніхто не повірить. Я ж рецидивіст.

— Розберемося. Якщо не ти — значить не ти. Але краще було викликати вчора поліцію — питання знялися б. А так сліди злочину та труп сховав… Вимив усе…

— П’яний був, дурний…

— Чим докажеш, що сусідка Василина приходила?

— Нічим.

— Тоді й спростувати докази стосовно тебе нічим. Все складається гарненько: пограбував сусідку, на її гроші купив випивку, закуску, запросив гостя, пив з ним, щось не поділили — убив. Потім усе вимив, а труп сховав. Так?

— Ні! Я розповів… — Семен схилив голову так, що ніби хотів засунути її під стіл. — Я рецидивіст. Хто мені повірить? Рецидивіст, але не вбив… Капітане! — Дудка зненацька підірвався зі стільця. — Капітане! Тапки! Тапки баби Василини. Вона втекла босою. Тріснула його молотком, а коли Льонька впав намертво, втекла, а тапки лишилися під столом. Ось вони. Ось вони, дивіться.

Ще ніколи Семен так не радів. Ні у день свого народження, ні у день звільнення з в’язниці, ні вчора, коли Льонька приніс «Хортицю», ні у жоден з інших днів свого життя. Його обличчя засяяло від щастя через несподівану знахідку.

— Ось доказ, що вона була. Її тапки. Це хто завгодно з тельбухівських підтвердить. Баба іншого взуття не мала, тільки це. То її…

— Щасливчик, — забурмотів Швайка. Але не пий стільки. Бачиш, що може трапитися… Хоча все одно проїдеш з нами до відділку. Свідком поки що. Рецидивіст… Щасливчик…