Дівчина з проклятих земель.

Дівчина з проклятих земель.

— Годі плакати, маля. Це твій дім, — він обійняв і вона затихла під кремезними ручищами.

— Згадай, тато покликав мене на твій день народження, бо ти стала дорослою. Ти казала, я – чудний здоровань, а ім'я, мов ведмідь гарчить.

«Лорд Бірр – поважна людина, — мовив тато, — був катом в імперській службі, на Мутьва́-ріці, в Кро́млі, бачив самого Великого Повелителя...»

— Який Він?

— Величний старець – однією ногою на тому світі... Очі неземні, як гляне – в душу зрить. Заради нас працює, долаючи смерть. Великий Всеславний Повелитель має рецепт безсмертя й обіцяв з гідними поділитися. Хоча, не поділився ані з ким – на гідних чекає.»

— Чому ти пішов?

— Втомився… Став ґаздою. Жінку шукав наймолодшу, аби виховати, щоб мене любила, тож буду лагідним.

— Тато казав, мені в тебе буде добре. Він муштрував Батогом і Пряником, тож: «Батіг знає і шлях Пряника оцінить…»

— От, маля, ти вже не плачеш. У мене подарунок є!

— Сукня!

— Поміряй-но!

Вона скинула стару. Бірр нервово ковтнув – під низом анічого.

— Іди, затягну корсетку, — ручища обійняли її талію, пригортаючи. Вдав, що поправляє спідничку.

— Красуня! А як я тобі?

— Гожий-пригожий, немов у казці.

— Покажись-но.

Вона затанцювала. Він спітнів – плаття прозоре.

— Зізнаюся, давно на тебе око поклав... Гостював у сусіда, вікно – на ваш сад. Ти згрібала листя – замилувався. Танцювала, сміялася, і я з тобою. Щодня чекав на «побачення.» Ти відгиналася від роботи – нишком читала. Я уторгував з твоїм татом, щоб взаміж віддав. А про кого ти мріяла, сидячи над книгою?

— Про тебе. Я читала казку – добрий молодець стежив за красунею в саду. Подумала: «Раптом і за мною стежать?» Відчула, хтось пестить мене поглядом... Мурашки бігли шкірою. Захтілося, щоб незнайомець обійняв міцно, отак...

— Я вирішив не спішити із цим. А що було в казці?

— Вхопив молодець Дівоньку – і навтьоки. Сів на вовка, що йому служив, і той помчав – ліси повз очі пропускає, річки хвостом замітає... Я забажала, щоб це зробив і мій незнайомець.

— Чарівних вовків не тримаю, але я тебе відвіз... — усміхнувся Бірр. — Ось іще подарунок!

— Мої улюблені! — з насолодою вона ялозила льодяник. Він дивився...

— Дай, спробую. Ні, я не вмію смоктати дівочі цукерки. Змасти губи, спробую з них.

Припавши до її губ, він по черзі, торкав язиком. Вона слухняно приймала пестощі. Боязко відповіла. Він повторив пристрасний рух, що спровокував реакцію...

Нагрілася вода – милися по черзі. В рушниках вернулися на килим біля каміна і пили чай серед подушок.

«Повалити, зірвати рушник... — він хукав ніздрями. — Ніхто мене не спинить в моєму домі!»

— Добре з тобою! — вона пила чай, дивлячись у камін.

Він усміхнувся, червоніючи.

«Кинуся – буде боляче. Тато тримав середній шлях. Я також можу іноді робити боляче. А як обійми прийме за кару? Я хочу, щоб сама покохала...»

Заплющив очі – її принади й там. Змусив себе дивитись на вогонь.

«З глузду з'їхати!»

— Тобі зле? — дівочий голосок дражнив… — Що мені зробити?

— Сама зголосилася… — озирнувся. На очі трапив льодяник. — Я тебе цілував, тепер ти – мене.

Почала несміливо. Він сперся на подушки, і вона присунулася – рушник ледве тримався на грудях. Пухкі спритні губки...

— Моє маля!

Вона гляділа. В очах вогняні відблиски.

— Лягай на мене – так зручніше. Обійми за шию...

Підтягнув до себе – рушник розійшовся. Наге тільце спітніло. Крізь мильний дух почувся аромат квітки. Перехопивши ініціативу, поцілував, не стримавши напористий рух – вона засопіла. Помічена ознака, характерна для деяких дам, кольнула підозрою. Перевіряючи здогадку, обійняв боляче. Тремтяча пташка не відсахнулася. В очах – жадібність.

«Книжки магів з Кромла, схвалені Повелителем! Крізь штампованих красунь із казок, вона вчилась тримати очі в долівку й коритися. Баба не людина – каже Великий Всеславний Повелитель, по правді – злий маг. Знебарвлений, що старий портрет. Очі, як в дохлої риби, шкіра мерця. Обдурив природу, невмирущий. Але насправді – дряхлій, і тхне падлом. Підлабузники борсаються довкола, як гнойові жуки. Мріють про безсмертя, дурні... Одного дня він подохне, а народ і не взнає – маги носитимуться з трупом, вдаючи, ніби ворушиться й говорить, аби правити його іменем. Клятий цар проклятих рабів...

Баби підкоряються – ВВП зробив це прописною істиною, але мене від того нудить. У чоловіків вибір – самотність, чи бути хазяїном жалюгідної рабині й принижуватися із нею. Юний бутон ще не розкрився, а вже отруєний! З народження, від батьків та всього триклятого народу!

Якщо маг правий, баби як собаки... можна балувати, але шукати рівну істоту – марно. Лишається змиритись і взятися за муштру та батіг... гаразд – Батіг і Пряник. У її голівці переплуталося одне з одним…»

Думки промайнули. Розпалена лише від натяку на грубість дівчина солодко застогнала.

— Любиш грубість?

— Так... — задихнулася пристрастю вона.

«Вже забула тата – щира дівонька-красунонька, а я – хто?..»

— Більше не панькатимуся... До мене!

— Так... — вона засопіла частіше. — Мій ведмідь...