Пробудження.

Виїжджаючи з дядькової ферми, Габріель перевірив збрую скакуна. Той по-собачому замахав хвостом.

— Все гаразд, — юнак почухав голову кота, уникаючи відбитого вуха. Мурч іноді дивував, плутаючи котячі манери з повадками інших тварин – міг загавкотіти, защебетати – наслідки давнього бою з душогубом. Кам'яний котяра уважно глянув господареві в лице – очі ґаргуйля мерехтіли блакитним світлом.

Центр села наповнювався односельцями, що прийшли на ґаргуйлячі скачки. Побачивши присутніх хлопців – учасників перегонів, Габріель випростався в сідлі, розправив кістляві плечі й витягнув худорляві ноги. Вечірнє світло змінювало лазурні очі на індиго. Струснувши відрослим за зиму волоссям, він постарався виглядати солідніше – вийшло не дуже.

— Що, здихлику, знов спробуєш щастя? — посміхнувся сусідський здоровань, сідаючи на кам'яного рисака.

— Нехай скаче, — хмикнув другий делебень, поправляючи збрую свого ґаргуйля – коня ваговоза.

— Треба ж нам когось обганяти... — вишкірився третій дужінь – верхи на кам’яному бику.

Учасники підійшли на старт. Габріель, верхи на Мурчі, зайняв далеку від стартової риси позицію, визначену жеребом – і тут не поталанило.

«Чому не можу перемогти? — міркував юнак. — Всі обходять мене на рівному місці... Може, мій котик більш несправний, ніж здається? Але в нашій глухомані всі скакуни з вадами. Певно, справа в мені, бо не такий, як вони – худий ізгой, слабий на м’язи книгоїд, сирота, що у себе не вірить... Вчора зустрів Касандру – вона дивна, навіть для знахарки, і не така проста, як здається… Схожа на мага. Ніби вгадала, що мене турбує, і сказала: «Ти, дорогий, на логіку покладаєшся, але спробуй приспати її. Натомість відчуй себе єдиним зі світом...»

Хлопчисько дав старт, махнувши хусткою. Вершники помчали. Обравши робочий алюр, Габріель поволі набирав швидкість. Суперники змушували своїх кам'яних скакунів нестися на межі можливостей, хоч це й важко для стареньких, потрісканих розвалюх. Адже їх придбали дешево для роботи на віддалених фермах королівства.

Тупіт кам'яних копит і лап змішався з криками глядачів. Вітер холодив обличчя. Габріель відкинув логіку й шукав ту саму єдність... Думки видуло з голови, а саму її заморозило. Очі сльозились і все здалося розмитим. Тільки він та його скакун – спочатку єдність із ґаргуйлем. Ритмічні стрибки могутньої кішки під ним, тупіт кам'яних лап і тиша всередині. Вони ніби злилися – скакун і розпалений вершник, передаючи один одному частину єства – камінь ожив, наливаючись теплом, юнак злегка скам'янів, ставши частиною звіра, що перейшов на галоп.

Тінями промайнули інші вершники – він усвідомив єдність і з ними. Габріель насолоджувався швидкістю та цими «розмитими» відчуттями, коли все зайве перестало існувати, й одночасно існувало – у ньому. Розчинившись у всьому, він петляв між суперниками, залишаючи позаду – одного, другого, третього... Крики натовпу, як шум прибою, залишився за межею. Весь світ розчинився у ньому самому. Габріель став єдиним із Всесвітом…

Стрибки кота перетворилися на підльоти. Він першим перетнув фініш, але й не помітив того – байдуже. Він – Всесвіт, земля, небо й зорі, безкраї простори... Лапи відштовхнулися від землі. Кіт набрав швидкість і полетів… Внизу хтось здивовано охав, але за мить вони щезли вдалині. Юний маг летів уперед…