20.

Майтімо прогостював в Ломіоні доволі довго, керуючи Гімрінгом по палантиру. Поїхав він лише тоді, коли переконався, що з побратимом все гаразд. Фіндекано тільки не оповів приятелеві, що квітка любови в його серці не померла і не осипалася попелом. Він не вільний був колись, через сотні літ, звести очі на іншу дівчину – Еріен зосталася в його серці, як Амаріе в серці Фінарато.

Фінарато розмовляв з ним досить часто, оповідав про своє місто в горах, запрошував у гості як не до Нарготронду, то до твердині Мінас-Тіріт на острові Тол-Сіріон, де правив Артаресто. Фіндекано запросини прийняв, і одного весняного дня виїхав з Гітлуму у супроводженні Анта та своїх чотирьох охоронців.

Вони проїхали Мітрім, не поспішаючи, зупиняючись в тамтешніх поселеннях і вузьким гірським проходом вибралися до Сіріонової долини, яку було затиснуто між узгір’ями Дортоніону та Еред-Ветріном. Долиною шумувала ріка Сіріон, яка починалася в горах, поблизу Барад-Ейтель, фортеці князя Нолофінве, струмочком спливала Сіріоновою ущелиною і несла свої хвилі далі – до Белеріанду.

Острів Тол-Сіріон Фіндекано побачив одразу ж. Вибравшись з вузької долини, Сіріон поширшав, розлився і наче обіймав обома рукавами порослі зеленими травами скелі. На північному виступі острова стриміла вежа Мінас-Тіріт з багряного місцевого граніту, вибудувана Нолдор Nelya Nosse за задумом і малюнками Фінарато.

Спершу Фінарато задумав облаштувати своє стольне місто тут, але потім, з невідомої причини, переніс його до Нарготронду, вглиб Белеріанду. Фіндекано знав від Майтімо, що Шалена Трійця немало повеселилась з рекомого боягузтва сина Еарвен. Однак Руссандол був певен, що Фінарато є останнім, кого можна було запідозрити в боягузтві. Княжити в Мінас-Тіріті старший Арафінвіон повелів Артаресто, це призначення теж викликало у трійці Феанаріонів приступ буйних веселощів. Майтімо ж сказав з цього приводу лише: «Інголемо ризикує… Дуже ризикує… Але він або вилікує Артаресто, або вб’є…»

Ант розгорнув короговку князя Дор-Ломіну і почав завзято нею вимахувати. Вартові його побачили, бо з невеличкої ущелини в скелях, якраз під вежею, виплив гарнесенький човен у вигляді лебедя.

Керували човном старі приятелі Фіндекано – близнюки Гвіндор та Гельмир. Коли Нолофінвіон побачив їхні щасливі і всім задоволені обличчя, ніжні, мов пелюстки лілеї, він подумав, що його сумніви в доцільності походу в Ендоре може і даремні. Коней Ельдар зоставили пастися у лісі, і ступили у човен.

Фінарато, як і обіцяв, очікував на них у Мінас-Тіріті. Коли близнюки обережно підвели човна до кручених сходів, вирублених у скелі – то князь Нарготронду стояв на східцях, трохи вище за Артаресто, котрий збіг до самої води.

Опісля привітань і усмішок Фіндекано та його супутників провели східцями до невеличких дверцят, які вели до самої вежі. Князь Дор-Ломіну схвально кивнув головою – твердиня була майже неприступною Вона займала весь невеличкий острів, і була націлена на північ, в бік Серехової Трясовини, наче сокіл на ворога.

Пройшовши нижню залу вежі, Дор-Ломінці опинилися в садибі Ельда – і то витонченого Ельда. Під захистом гранітних мурів Фінарато створив диво – чудовий сад плодових дерев з озерцями, альтаночками, басейнами… Дерева квітли, квітли тим буйним квітом, властивим всьому, що росло в Ендоре. Прекрасне – і недовговічне… А під тими деревами стояв їх володар, і білий цвіт сипався йому на волосся, плутаючись в їхньому золоті. Задля гостей Фінарато вбрав свою пектораль, зроблену Кгазад, слава про яку вже облетіла Белеріанд. Фіндекано мимоволі усміхнувся, знову згадавши Руссандола. Його заздрісні троє «малих» - Туркафінве, Моріфінве та Куруфінве при одному слові «Наугламир» починали кипіти, немов казанки на вогні. Майтімо, оповідаючи, розводив з усміхом руками і говорив насмішкувато: «Ну, а я і відповів – браття мої ріднесенькі… Хай змилуються наді мною Валар, щоб я дожив до тої миті, коли й вам хтось зробить подібне від щирої дружби. А поки що – Куруфінве у нас найвправніший, нехай він і обдаровує решту».

Артаресто нині був майже точною копією брата. І вбрані вони були схоже – в сорочки з блакитного шовку, гаптовані золотом, в білі штани та витворні чобітки з оленячої шкіри. На головах у обох красувалися золоті обручі валінорської роботи, а Артаресто ще прикрасив себе золотим же ланцюжком з самоцвітом, мінливим, наче море в бурю.

-О, мої любі родичі не все зоставили на кризі, - сказав Фіндекано з усміхом, - Вишні Валар – та на цій золотій сіточці весь родинний скарб Nelya Nosse…

Фінарато поправив пектораль, і Фіндекано ще раз подивувався, якою легкою здається ця сітка, і якими переливами виблискують на ній дорогоцінності.

-Тобі подобається? – спитав Інголемо з усміхом, - а то деякі говорять – не по чину… Мовляв подібна прикраса більше б личила Великому Князю…

-О, батько ніколи б не вбрав подібного, - засміявся Фіндекано, - по перше – ми більше любимо срібло, це у нас родинне, а по друге – татко не любить прикрашати себе.

-Нам золото, вам срібло, а що ж синам Феанаро?

-Мідь, - засміявся Фіндекано, згадавши обруч на голові Руссандола, який той за своєю звичкою, виготовив з міді.

-О, Майтімо, - всміхнувся Фінарато, - мідь на міді… А скажи, якщо це не таємниця, чого він носить якусь золоту пектораль просто на тілі, нікому не показуючи?

-Це просто стара моя робота, - сказав Фіндекано ухильно, - Руссандол вважає, що з нею йому щаститиме, і тому…

Фінарато не став розпитувати далі і сказав лишень:

-Зараз Артаресто покаже нам свої володіння. Нарготронд майже добудовано, і я полишаю його тут самого. Самостійне княжіння стража Белеріанду – це те, що личить княжичу Нолдор.

-О, звичайно! – сказав Артаресто бадьоро, - тут так чудово… Мені аж шкода, що брат подарував мені цю фортецю, а сам поїде до печерного міста. Я люблю і Нарготронд теж, але тут – тут дивно… Я цілком впораюся сам.

Вони гуляли по саду доволі довго, милуючись статуями – неодмінною прикрасою садиби кожного Нолдо. В жіночих подобах Фіндекано вгадував тіні то Амаріе, то Еарвен… Схожости не було, лише ота невловна тінь. Глянути, згадати і замислитись. А довкола Ельдар кружляв вихор з білих пелюсток, підкоряючись ледь помітним порухам долонь Фінарато.

-Перш, ніж ми обдивимось палац, - сказав Артаресто, - потрібно пообідати з дороги. Але я вам все ж таки покажу свої пивниці – такого, любі родичі, ви не бачили і у Валінорі. Виноград – то моя слабкість, я знаю одну місцину… А ще один сорт мені привозять Синдар від гирла Сіріону… Ні, це треба подивитись…

-І покуштувати, - вставив Алмареа.

-Авжеж! Едрагіль! Де Едрагіль?

Біля тяжких дубових дверей в південній стіні вежі вони справді побачили усміхненого Едрагіля з кухликом у руці.

-Куштувати – сюди, - сказав він з усміхом, - тим більше, хто ж це прибув до нас… Князю Дор-Ломіну, моє шанування… Навіщо ви привезли сюди Алмареа з Мірімоном – це ж погибель для наших пивниць.

-А тобі шкода старим приятелям ковточок вина? – мовив Мірімон з належним сумом, - в такому разі я помру від горя на порозі цього льоху.

Едрагіль відчинив двері, і приятелі поволі спустилися по східцям донизу. Видовище і справді було неймовірним – опісля довгого ряду дверей, котрі вели до комор, починалися власне пивниці- велетенські діжки, що їх було облаштовано у заглибленнях в стіні.

-А он там – показав Артаресто на двері в кінці коридору, - там чаїться скарб… Це вино ми привезли з Доріату, а виготовлене воно першого року опісля сходу Анари. Едрагілю, відчиняй скарбницю – гості бажають оцінити…

-І навіть дуже бажають, - промуркотів Алмареа.

Тяжкі двері безгучно прочинились. В пивниці було темно, але Ельдар, не бажаючи морочитись з освітленням, користувались нічним зором. Фіндекано йшов передостаннім, за ним спускався Фінарато, стиха жартуючи над пристрастю Артаресто до «перекислого виноградного соку». Раптом він замовк і чи-то застогнав, чи-то скрикнув…

Нолофінвіон обернувся якраз вчасно, щоб підхопити родича. Інголемо падав навзнак, падав, немов вбитий, або поранений насмерть. Сил у нього ще вистачило,щоб прошепотіти:

-Аvaquetima…

Фіндекано тримав його на руках, розгублений до краю… Він не розумів, що коїться.

-Винеси мене звідси, - прошепотів Фінарато, - будь-ласка…

Нолофінвіон виконав його прохання. Решта Ельдар – і хазяї, і гості були десь попереду. Чути було, як Артаресто пояснює, що до пивниці є ще один хід, пологий, щоб було зручніше скочувати діжки. Потім пролунав голос Гельмира, котрий звертав увагу гостей на якесь особливе вино. Алмареа відповів, що він ладен хоч зараз оцінити його достоїнства… Фіндекано вибрався з льоху і опинився в першій пивниці, поміж зачиненими дверима комор.

-Там, - прошепотів Фінарато, - вихід… Не до саду… До камінної зали… Будь ласка…

Штовхнувши вказані двері, Фіндекано опинився в круглій залі, де тихо потріскував вогонь у каміні. Меблів тут було небагато – кілька столиків, різьблені кріселка. Кріселко біля каміну явно належало Фінарато – на ньому лежала книга.

Фіндекано всадовив родича у кріселко, попередньо прибравши сувоя. Сам підтягнув інше кріселко і теж сів. Фінарато ледве дихав. Його лице втратило ніжний рожевий колір і аж зжовкло.

-Покликати когось? – спитав Нолофінвіон, - цілительку…

-Vа!

-Брате, що сталося?

Фінарато мовчки дивився у вогонь. Тоді взяв щипці, що стояли поруч, поправив дрова. Він потроху заспокоювався.

-Якесь лихо? Чи ти нездужаєш?

-Та ні, - тихо відповів Фінарато, - зі мною все гаразд… Просто я… Просто там… Нічого…

Він обернувся до Фіндекано вже зі звичним своїм усміхом, спокійним і лагідним водночас.

-Скажи мені, - мовив, - можливо, це питання не є призвоїтим, але Руссандол не оповідав тобі, як воно було… там?

Фіндекано подивився на нього ледь заскочено.

-Трохи, - відповів врешті, - він не любить про це згадувати. Тільки тоді, коли думав, що помирає – оповідав…

-Мені цікаво, - сказав Арафінвіон все тим же розважливим голосом, - чи дуже це боляче… Чи зможу я витримати тортури, не зганьбивши рід князів Нолдор?

Нолофінвіон від здивування не знайшов що й відповісти. Таке питання посеред загальних веселощів і благоденства було, принаймні, дивним.

Фінарато все тримав у вогні камінні щипці. Потім вийняв їх і раптово стис рукою розпечений до червоного краєчок.

-Фінарато, стій! – вигукнув Фіндекано, відшукуючи поглядом кого-небудь, і одночасно намагаючись відібрати у родича знаряддя добровільної муки, - та що з тобою?

-Мовчи, - тихим рівним голосом відповів Фінарато, - мовчи, прошу тебе…

Щипці полетіли у комин. Фінарато стис в кулак обпалену руку і мовив все тим же голосом:

-Можливо – зможу… Але тяжко…

-Фінарато, - Нолофінвіон з жахом дивився на те, як скам’яніло від болю лице приятеля, - дай я хоч сам перев’яжу тебе… Що це ти задумав – витримку вдосконалювати? Чи відвагу перевірити? Так ти у нас і так – найвідважніший…

-Астальдо, - всміхнувся Фінарато над силу, - Астальдо ось – переді мною. Не треба нічого робити – я сам оброблю рану, а за кілька днів рубець щезне – і все.

-Але – навіщо? Що з тобою коїться?

Князь Нарготронду звів на нього очі, холодні і спокійні, немов гірські озера.

-Тоді, - сказав він, - в північному лісі… Я говорив тобі, що дар провидіння покинув мене. Так воно і було – донедавна. Я будував цю вежу – і був щасливим. До мене приїхав Туракано, погостювати, і ми вирушили до Сутінкових озер, на південь. І от, одної ночі ми заснули на березі Сіріону, і я побачив дивний сон, який вважаю за видіння. Мені снився Ульмо, великий Ульмо, і Вала порадив мені знайти більш надійний притулок… От я і почав будувати печерне місто, і вельми вдячний князю Сінголло, що він мене напоумив щодо отієї ущелини, де тече ріка Нарог, та печер на західному схилі Фароту. Мені здається, що і Туракано щось відчув, принаймні, зранку він був таким… загадковим.

-Туракано і ясновидіння? – мимоволі усміхнувся Фіндекано,- швидше соловей заспіває «Нолдоланте».

-О, не знаю… Не знаю… Отже, Нарготронд вже існує… Там ще роботи і роботи, але я вирішив дати Артаресто самостійно покнязювати. Він впорається, мій брат, а головне – не буде аж так прив’язаний до мене. Палантир тут є – дякуючи Майтімо, є і в Нарготронді. Ми будемо тримати зв’язок.

-Але що трапилося в тій пивниці, скажи будь ласка? Ти зомлів, милий брате, або майже зомлів… І навіщо ти спалив собі долоню – ти ж так нічого і не відповів…

-Артаресто, - мовив Фінарато опісля довгої мовчанки, - став таким… нервовим від того, що бачив якісь видіння, не запам’ятовуючи їх. Якісь страшні видіння – але вони не стосувалися до нашого майбутнього. А я – я бачив ще у Валінорі… Я бачив, як я помру…

-Ти казав, - прошепотів Фіндекано, - але може видіння неправдиве…

-Ні, завжди одне і те ж… Мене прикуто в льосі, прикуто до стіни… Перед цим мене катували – дуже болять рани… Обстригли волосся… Навпроти – Едрагіль, в такому ж стані… В льосі є ще Ельдар, я це знаю… Я їх не бачу – нічний зір відмовив… від напруги… Я мовчав на допиті… Весь час мовчав… Я не уявляв, що це можливо, доки Майтімо…

-Фінарато, - сказав Нолофінвіон, ледве тамуючи жах, - не говори…

-Таж я живу з цим з юности, - лагідно відповів провидець, - і тут в проході з’являється вона… Погибель з багряними очима… Вона довго вибирає… Довго… І тоді повертається до Едрагіля, а він говорить тільки – «Відверніться, hаran nin. Namarie…»

Фіндекано прикусив губу. Він не знав, як загине, і нині воздав хвалу Валар за їхні маленькі милості.

-Потім, - продовжив Інголемо, - мене почало навідувати інше видиво. Той самий льох… І ми зосталися вдвох – я і ще хтось… невідомий… Принаймні, я його не знаю…

-Хтось з Синдар?

-Не знаю… У нього борода… Але він не схожий на Науга… Обличчя я не роздивився, але пропорції тіла… Я майже звільнився від ланцюга – весь час я пиляв залізо перснем Ніенни. Там діямант… Персня чомусь не одібрали…

-Може він попік тварям руки, - пробурмотів Фіндекано, - але ж, брате… Цього не було – і не буде.

-Я порвав ланцюг, коли ngauro прийшов знову… І кинувся на нього… Я загинув не на ланцюгу, мій Астальдо, я загинув в бою… Як князь Нолдор.

Фіндекано не міг віднайти слів. Його родич дивився у вогонь, тримаючи обпалену руку біля грудей, говорячи рівним голосом:

-Ці видива – вони приходили лише в Тіріоні. Знаєш, я один час вважав, що це теж – вроки Мелькора. Як у Артаресто… Щоб і я зробився таким, яким був мій брат. Що це помста князю Арафінве за непоступливість і небажання розмовляти з Князем Лжі. І я тримався. Я навчився жити з цим, переконуючи себе, що у Валінорі мені нічого не загрожує…

-І ти таки пішов з нами, милий брате!

-Я пішов… Добре, що татко зостався – він би не пережив моєї погибелі…

-Але що трапилося в льосі?

-Я сам будував цю твердиню… Я приклав руку до усього – від креслень до видобування граніту… Я працював з радістю, вклавши свою душу в Мінас-Тіріт.

-І він прекрасний…

-О, так… Я забув про видива… Ні, не забув, але вони неначе зблякли, відсунулися, майже щезли. Але, нині, коли я спустився до власного льоху… Зараз ти будеш сміятися, Астальдо…

-Ти пізнав його, - прошепотів Фіндекано, - це була та сама пивниця?

-и сказав. А тепер – смійся….

-Фінарато Інголдо, - сказав Фіндекано твердо, - ти маєш зрівняти цю фортецю з землею і навіть близько не підходити до Тол-Сіріону!

-О, неможливо, - сказав Фінарато твердо, - це дуже важлива оборонна споруда. До того ж – це вб’є Артаресто: він просто таки закоханий в свій новий дім.

-Якщо він залишиться тут – це його вб’є ще швидше. Ти ж розумієш – якщо тебе катують в льохах твоєї твердині, це означає одне: в твердині ворог.

-Нехай спершу спробують узяти…

-Ти – відважний, - сумно мовив Фіндекано, - ми всі відважні і горді, і це нас погубить

-Князь Феанаро сказав: - відповів Фінарато, підіймаючись з кріселка, - «зате про нас співатимуть пісень»…

За мить по тому, як Фінарато покинув залу, до неї явилась весела компанія куштувачів вина. Алмареа оголосив, що все, що можливо, було спробуване і належно поціноване. Артаресто променів щастям, він був просто таки переповнений радістю і силою. Коли правитель Мінас-Тіріту спитав, куди ж поділися вони з Фінарато, то Фіндекано тут таки вигадав історію про нову поему, яку князь Нарготронду хотів прочитати саме йому – і нікому більше.

-От не знав, що ти такий тонкий поціновувач віршів, - дзвінко сміявся Артаресто, - це ще добре, що брат не вирішив тобі прочитати свій трактат в густі любомудра Руміла…

-Трактат, - відповів Фіндекано холоднокровно, - ми залишили на солодке…

-О, зараз накриють стіл, нагодують вас з дороги… Фіндекано, що я бачу? Ти теж заручений?

Артаресто виділив слово теж, і поклав на ручку кріселка, де сидів Фіндекано свою правицю, де на вказівному пальці блищала срібна обручка у вигляді двох змійок, що підтримували вінок.

-О, так…, - тільки і сказав Фіндекано.

-І як звати ніжну панну твого серця?

-Еріен…

-Просто Еріен?

-Еріен Ненаратіоні, князівна Фалатрим…

-О, небога Корабела? Я щось за неї чув… Говорять, що вона – nerwen?

-Так…

-Ну, моя панна не вміє стріляти з лука. Але навіщо це ніжній особі, коли я завжди зможу її захистити. Вона з північних Синдар, з Неврасту. Її рідні жили поблизу затоки Дренгіст. Потім там стало небезпечно, і вони перебралися до Доріату, ще до нашого прибуття. Але я сподіваюся переманити сюди її близьких, на злість Ельве Сінголло. Її батька звати Гайлом, він один з найближчих приятелів князя. О, а ось і вона…

До зали, в оточенні жон і дів, як чорнявих, так і срібноволосих, поволі не увійшла, а впливла Синде неймовірної, навіть для Квенде, вроди. Її волосся світилося – навіть коси Артаніс потьмяніли б перед їхнім сяйвом. Артаресто підійшов до панни, урочисто взяв її за руку і підвів до гостей.

-Моя наречена, Ельдар… Панна Сілітіель…

-Сильме, «Срібне сяйво», - прошепотів позаду Алмареа, - Панна є неймовірною… І пощастило ж Артаресто приворожити таке диво.

Фіндекано підвівся і церемонно вклонився доріатській красуні. Діва окинула його поглядом очей такої ж неймовірної синяви, як у нього самого, і вимовила співуче:

-Я щаслива бачити князя Дор-Ломіну.

-Я сповістив її, що ти маєш приїхати, - сказав Артаресто, - і оповів, що тебе називають Фіндекано Астальдо…

-Ородрете…, - звела панночка брови.

-Ох, пробач, люба… Фінгон Відважний… Ніяк не звикну до цих нових імен.

Фіндекано ледь помітно здвигнув плечима. Він не думав, що заборона на квенья мусить виконуватися за межами Доріату, щоб там не говорили Майтімо та Ант-зброєносець. Але – ось тобі й маєш… Працює… Артаресто побачив отой його незадоволений порух і благально звів на родича блакитні очі.

-Оповідав про твої звитяги в Дагор Аглареб… І сказав, що ти – найхоробріший Нолдо в світі.

-О, чутки зазвичай є перебільшеними, - мовив Фіндекано, улягаючи цьому благальному погляду і палким лестощам, - я не звершив нічого, про що можна було б співати пісень.

Доки гості віталися зі знайомими панночками - Нолдіе і знайомилися з паннами - Синдаріе, до камінної зали повернувся Фінарато, погідний і лагідний. Руку він обв’язав полотном, а на питання брата відповів, що обпікся об ґратки каміну. Вислухавши слова співчуття, Фінарато стиха подякував і подав знак починати свято.

Опісля легкого обіду почалися звичні розваги – танці, співи, музикування. Артаресто не відходив від своєї панни і танцював, танцював пречудово, нічим не нагадуючи того понурого юнака з жахом в очах, котрий боявся вийти самотою за поріг тіріонської садиби Арафінвіонів. Супутники Фіндекано теж швидко знайшли собі подруг і старих приятельок. Навіть Ант пригадав кількох дів, а панна Сілітіель згадала і його батька Дорона, і його самого. Юний Нандо втратив звичну похмурість і лебедем плив у доріатському танку під звуки віол та арфи.

-Я радий за твого брата, - мовив Астальдо до Фінарато, - зовсім інша істота, я не пам’ятаю його таким.

-О, нехай відчує себе щасливим і хоробрим, - відповів Фінарато стиха, - задля одного цього варто було покинути Тіріон. І не дивись на мене так, милий родичу, ніби мене вже поховали. Як там любить говорити Рудий Майтімо? Не дочекаються… Я – князь Нолдор, і опиратимусь всім смертям, навіть оцій, що мені ввижається… Хтозна, може я заслужу милість Судді, і Валіе Вайре розпустить свого гобелена, щоб зіткати новий.

Наприкінці веселощів, що затяглися до ранку, і так захопили гостей, що ті забули про втому, в залі зосталися тільки Нолдор – хазяї замку, та їхні приятелі. Тільки Ант за своїм звичаєм примостився в куточку з книгою, та панна Сілітіель сиділа у кріселку біля Артаресто, обмахуючись віялом.

-Який жаль, що брат пошкодив руку, - бідкався Артаресто, - Фінарато, ти обіцяв нам пісню! Нехай там, у Гімрінгу, пишаються Золотим Голосом, наш Срібний Голос співає краще за Макалауре… Однак, арфа…

-Та я ж пошкодив руку, а не голос, - з усмішкою відповів князь Нарготронду, - а арфа… Мені підіграє наш гість – князь Фінгон є чудовим музикою.

-Найкраще я граю тятивою лука, - спробував віджартуватися Фіндекано, але Фінарато мовив лагідно:

-Будь ласка, родичу…

Артаресто сам підніс Фіндекано арфу, і той поволі почав перебирати струни, очікуючи пісні. Він думав, що родич заспіває якусь зі своїх улюблених пісеньок про ніжне кохання, і пісня таки була про кохання, однак Астальдо до цього дня її не чув.

-За морем

Зоставив тебе я, і серце зоставив за морем

Лиш зорям

Довірив печаль свою, виплакав горе

На кризі страшного проливу мене зігрівала любов

О, мила…

Колись ми зустрінемось знов…

Струни арфи під пальцями Фіндекано вже давно дзвеніли в такт пісні, та раптом Фінарато раптово змінив ритм:

Мила… Адже я не знаю, де загину -

В лісах Белеріанду, під мурами Ангбанду,

На східних рубежах…

У травах Ард-Галену, в обложеній твердині…

Чи може у полоні, що навіває жах..

Можливо наші Боги таки є милосердні

Відкриються чертоги – і ось він знов, вирай…

Та тільки ж ти, кохана, не зрозумієш смерті,

І чому душу тисне Благословенний Край

Напевне, зрозуміти дано сестрі по мрії,

Одній з тих дів чорнявих, що рушили в похід…

Що з нами помирали в обложених твердинях,

Що поглядом відважним дивилися на світ…

А ти, моя красуне, білявий ніжний квіте…

Благословляю долю, якої не було…

Бажаю тобі щастя у затишному світі

Бажаю не дізнатись про смерть і зло…

Мила… Адже я не знаю, де загину -

В лісах Белеріанду, під мурами Ангбанду,

На східних рубежах…

У травах Ард-Галену, в обложеній твердині…

Чи може у полоні, що навіває жах…

Наприкінці Нолдор співали всі, співали зі зневагою до власної загибелі, співали на квенья, але панна Сілітіель, котра спочатку зморщила носик, не мовила нічого, заворожена силою голосу Фінарато і тими образами, які вловила через оsanwe. З останнім дзвоном струн, Фіндекано відклав арфу, поглянув на правицю співця, де на вказівному пальці блиснула срібна обручка у вигляді лебедя, перстеник, якому, напевне, не судилося поступитись місцем золотому, шлюбному персню, і сказав стиха:

-О, занадто сумно… Опісля веселощів… Подивіться, Нолдор – сходить Анара… Аuta i lome – і темрява біжить від променів Вогняного Серця. День настане! Чуєте, воїни? День настане і ми опинимося в оновленій Арді. Всі тут присутні, Фінарато Інголдо. Разом з милими серцю.

Фінарато підійшов до віконечка, відчинив його, і вранішній щебет пташок увірвався разом із першим промінням до притихлої зали.

-За що я люблю родича Астальдо, - мовив з усміхом князь Нарготронду, - так це за невиправну впевненість у найкращому виході зі скрутної ситуації. Я вірю тобі, Фіндекано, і знаєш чому? Тому, що ти одного разу довів усім, що можна зробити неможливе. Ти навіть не несеш еstel – ти сам є еstel…

-Не далі, як вчора, - засміявся Фіндекано, - ти сам підбадьорював мене. А отже – це ти невиправно впевнений у наших звитягах.

-Авжеж, - вліз у розмову Алмареа, - ви добре співали, Фінарато Інголдо, тільки пісня має бути трошки інакшою. Якщо все наше військо опиниться в Мандосі – то Суддя буде змушений відчинити брами навстіж і знайти спосіб переправити нас назад. Стільки буйних Нолдор його чертоги просто не витримають – ми їх підпалимо вогнем наших душ… «Нехай, - скаже Вишній Намо, - краще штурмують Ангбанд, абощо…»

Поміж воїнами прокотився смішок…

-Не лише князь Феанаро звався Вогняним Духом, - мовив Алмареа, задоволений з того, що серйозний настрій, спричинений піснею Фінарато, розвіявся. – ми теж є синами вогню.

В Мінас-Тіріті Фіндекано гостював недовго. Хоча Артаресто і умовляв його залишитись подовше, Астальдо вирішив виїхати одночасно з Фінарато, котрий відбував до Нарготронду.

Князь Дор-Ломіну дійсно хотів побачити печерне місто, побудоване з допомогою Наугрім. Та була й ще одна причина – Мінас-Тіріт спротивився йому… Фіндекано лише сподівався, що видіння Інголемо є неправдивими, що це дійсно є витончена помста Мелькора князю Арафінве – вкласти видива смертного страху в душі його синів. Просто Фінарато виявився міцнішим духом за Артаресто, ось і все.

Нарготронд Фіндекано, звісно, вразив.

Сам він ніколи не хотів би жити в печерному граді при штучному освітленні, однак місто, симфонія кам’яного мережива, було неймовірним. Музика, застигла в камені – це перше, що приходило на думку. Підлогу вкривали м’які килими, світильнями служили лампи Феанаро, виробляти які Фінарато вже вмів сам за кресленнями, які йому довірив Руссандол. Різьблені колони нагадували своїм розписом про життя у Тіріоні-на-Туні. Найліпшою, звісно, була тронна зала, схожа, мов дві краплі води на залу в садибі князя Фінве, тільки що без вікон. Вузькі віконечка були прорубані де-не-де, так, щоб їх не було видно ззовні.

І місто це було неприступним…

Головний вхід затуляла брама, якій позаздрив би і Ангбанд, брама, замаскована під кам’яну брилу. Перед брамою шумував Нарог – швидка та глибока річка. Переходили її по підвісному мосту, обрубати який можна було за кілька хвилин. Пройти мостом могла одночасно лише одна особа, ведучи в поводу коня. Фінарато мовив, що в ці печери є ще один вхід, який постійно охороняється, а в лісі чатує варта.

В такій твердині, при зачиненій брамі, можна було оборонятися роками. Втім, Нарготронд ще потрібно було відшукати – дорога до Таур-ен-Фароту, лісистого нагір’я, де причаївся Нарготронд, була досить тяжкою для непризвичаєних до лісу істот.

Фінарато приймав гостей з князівською розкішшю, вельми схожою на ту, що була в Тіріоні, і поміж приятелями більше не заходило розмови про видіння та жахіття. З Дортоніону примчали на короткий час Ангарато та Айканаро, засмаглі, веселі, сповнені юнацької відваги. Вони навперебій оповідали про вилазки у степ, про кінну кордонну варту Ард-Галену, про сутички з орочими зграями, про сторожові вежі, розставлені в степу трохи не до самого Ангбанду… Молодші Арафінвіони запевняли, що Ард-Галеном нині не проскочить і миша.

-Ми врахували помилки Дагор Аглареб, - хвалився Айканаро, - тепер ланцюг вогнів буде таким, що його побачать зі сходу і з заходу. А ми ударимо туди, куди буде найпотрібніше. А то аж кривдно – в останній війні так і не довелося помахати клинком.

-Мої степовики, - всміхався Фінарато, обіймаючи братів, які нагадували нині двох соколят, націлених на битву, - охоронці порубіжжя…

-О, так, там, звісно, не Нарготронд…. – сміявся Айканаро

І не Мінас-Тіріт з його славетними винними льохами, - підкинув Ангарато, - ох і подражнив би я Артаресто нині, та милий брат сидить біля спідниці панни, а нам нема коли розсиджуватись у твердині.

-Доріатці зіпсують кого завгодно, - зводив Айканаро очі догори, - ах, ніжне кохання… Ах панна мені відмовила… Ах…

Він схопився за груди і натурально вдав умирущого.

-Мовчи, Гостра Шпичко, - мовив Фінарато стиха, - не зарікайся від любови, вона дійсно вбиває…

-Тільки не говори, ясновидцю, що я помру від того, що мені відмовить панна. З Айканаро таке не вдасться, я не збираюся закохуватися до взяття Ангбанду.

Брати погостювали недовго і помчали геть разом зі своїм супроводом з Дортоніону. То були юнаки, спокревені з Третім Домом, жадібні до звитяг і битв. Вони не думали про загибель взагалі – звитяжну, ганебну, будь-яку… Просто пили життя мов келиха нахильці і жили від вилазки до вилазки, винищуючи чорну погань, яка насмілювалась топтати степ, що вже став їм рідним.

Пробувши в Нарготронді до осені, Фіндекано почав збиратися у зворотній шлях, але Фінарато запропонував йому виїхати на полювання до Східного Белеріанду, де їх мали радо зустріти близнюки Амбаруссар.

В ніч перед від’їздом Астальдо не спалося. Тому він швидше відчув, ніж почув, як відчинилася Фелагундова брама – так бо Наугрім прозвали князя Нарготронду: Фелагунд, прорубувач печер.

Фіндекано зітхнув. Звук цей ще раз нагадав йому, що він є у чудово оздобленій, але печері. Йому не вистачало тут повітря. Не вистачало саду, дерев, трави. Він нічого не говорив Фінарато, але радий був, що нарешті вибереться звідси до лісу.

А до Нарготронду хтось прибув, і прибув якийсь вельможа – кому б ще відчиняли браму серед ночі. Вийшовши до довгого переходу, Фіндекано почув віддалений цокіт копит, голоси Ельдар, котрі умовляли коня пройти до конюшень довгим коридором, потім все затихло.

Переходом в його бік поволі рухалась якась постать. Ось вона зупинилась, затулила лице руками і раптом схлипнула так гірко, що Фіндекано мимоволі рушив уперед.

-Хто тут? – спитав дівочий голос, - не наближайтесь…

-Артаніс? – спитав Астальдо, не вірячи власним вухам.

-Фіндекано? – перепитала дівчина, - як ти тут опинився?

-Приїхав погостювати, сестричко… Ти прибула з Доріату?

Артаніс мотнула головою, і з її зачіски посипалися шпильки, дзвенячи об камінь підлоги.

-Прибула, - мовила вона, схлипуючи, і раптом впала Фіндекано на груди, здригаючись від ридань.

-Ну, - мовив розгублено князь Дор-Ломіну, - що з тобою, сестричко? Ти ж у нас Нервен…

На личку Артаніс з’явився дивний вираз – затятий і зацькований одночасно.

-Нервен, - сказала вона, - в тому то й річ… Нервен…

-Ходімо до книгозбірні, - запропонував Фіндекано, - там завжди горить вогонь у каміні… Я зроблю тобі quenilas, я привіз з собою трохи справжнього листя – мій зброєносець віддав за нього всі свої золоті прикраси, нерозумне дитя…

-О, так, - сказала Артаніс, - дійсно… Посидимо біля вогню.

Фіндекано не дуже то тямив у порухах дівочих серденьок. Його рідна сестра Арельде була гордою та норовистою особою, холодною з вигляду та замкненою у собі, як всі Нолофінвіони. В Артаніс же дивно поєднувалась тиха мрійливість одних синів Арафінве та запальність і войовничість інших.

-Що сталося? – повторив він, коли вони обоє вигідно розташувалися у книгозбірні Фінарато.

Книгозбірня та була ще невеличкою, але знаючи натуру Інголемо, Фіндекано не сумнівався в її швидкому поповнені. Князь Нарготронду зібрав у себе найвідоміших поетів і любомудрів Нолдор з усіх Трьох Домів, переманивши їх з прикордоння. Великий Князь Нолофінве, коли йому доповіли про це, сказав лишень, що володіти зброєю у рушенні вміє майже кожен, а от володіти розумом – одиниці, і їх потрібно оберігати.

Фіндекано підвісив над вогнем чайничок, розставив на столі золоті кухлики з гербом Фінарато, переніс поближче вазу з фруктами. Артаніс подивилася на вазу як на ворога, але таки взяла яблучко.

-Як мило, - мовила вона, беручи ножичка і очищаючи плід, - і як добре, що першим в Нарготронді я зустріла тебе, якщо не рахувати вартових і конюших Ельдар. Я б не перенесла, якби хтось помітив мою слабкість. Тобі я довіряю, Астальдо – ти вмієш мовчати…

-Швидше – не вмію базікати, - віджартувався Фіндекано.

-Як я його ненавиджу, - сказала Артаніс від серця.

Фіндекано не спитав – кого. Ельдар ненавиділи Морінготто, якого вже почали називати Морготом на синдарський лад, але про цю зненависть не говорили вголос – все й так було зрозуміло. Подібними виразами не розкидалися, однак, знаючи Артаніс…

-Ти навіть не спитав його імені – мовила дівчина.

-Якщо це не Морінготто і не Феанаро – то тільки Келеборн, - відповів Астальдо аж надто серйозно, - мені здається, що лише троє цих осіб можуть викликати подібне почуття у панни, котра мчала від Менегроту сюди, не спиняючи коня.

Артаніс з хвилину мовчки дивилася на нього, тоді прошипіла:

-Якщо ти зібрався жартувати за вояцьким звичаєм, то поговори по палантиру з Рудим Майтімо – він оцінить…

-Я зовсім не збираюся з тебе сміятись, - сказав Фіндекано заспокійливо, - просто здогадався з виразу твого обличчя, що між тобою, і твоїм нареченим не все гаразд.

Артаніс опустила голову і з хвилину розглядала срібну обручку у вигляді сплетеного листя на своїй правиці.

-Зовсім негаразд, - мовила врешті, - я просто втекла. Мене давить Менегрот…

-Але тут…

-Не тому, що печери, ні… Весь уклад їхнього життя. Там добре гостювати, але жити… Оці церемоніали, розписані по хвилинах, урочисті виходи князя Ельве до тронної зали. Як тільки любий родич вирікає слово, всі інші мають схилитись перед його мудрістю… Оцей поділ Еldrim на гірших і кращих… Ти знаєш, що вони називають тих Синдар та Нандор, що не живуть в Доріаті, Моріквенді – Темні Еldrim? Кажуть, що ми Нолдор, Golodrim, є пихатими, але князь Ельве перевершив навіть Феанаро…

-О, не може бути, - сказав Астальдо, намагаючись не усміхатись, - князь Феанаро був неперевершеним…

Артаніс здвигнула плечима. З хвилину вона дивилась, як родич знімає з вогню чайничок, як відшукує на поличці з посудом пуделечко з дорогоцінним листям, як обережно ставить чайничок на ґратки на столику, а листя розкладає по чашечках.

-На тебе приємно дивитись, - мовила вона, - твої спокійні рухи… А в Менегроті мені, щоб випити ковток quenilas,, довелося б будити слуг. Мені не можна було б заварити його самій – непризвоїто. І ще більш непризвоїтим було б, якби це зробив хтось із княжого дому.

-Взагалі-то quenilas мені заварює Ант, - всміхнувся Фіндекано, - але навіщо будити хлопчину, коли можна зробити це самому… Та й наші похідні умови… То війна, то будівництво… Часом я просто падав без сил, і бідолашному Анту доводилося стягувати зі свого князя чоботи…

-У нас князь, - сказала Артаніс зло, - просто – перший серед рівних. Ти згадав Феанаро, навіть він був вождем для воїнів, а не вищим від собі подібних. Вправнішим, розумнішим – так… Але не вищим. Він посилав Ельдар на смерть порухом руки, але quenilas заварював собі сам…

-Quenilas йому заварював Руссандол, - мовив Фіндекано, простягаючи сестрі паруючого кухлика, - якщо у Великого Митця взагалі був час його ковтнути. Феанаро спішив жити, наче знав, що йому відміряно короткий вік.

-В Доріаті зупинився час, - сказала дівчина, обережно беручи чашечку, - навіть у Валінорі ми відчували його плин… Там часу немає… Іноді мені здається, що так мусить бути в Мандосі – замкнене коло щоденних безглуздих справ. Вони ще творять, але вже швидше з звичкою, ніж з потреби… А дівам і жонам творити непризвоїто – нам залишили тільки кохання і плітки… О, так, в Доріаті діва є у великій пошані, і багато хто з них веде рахунок тим, хто згас від нерозділеної любови, однак…

-О, це занадто… - пробурмотів Фіндекано і мимоволі торкнувся персня Еріен, що висів на ланцюжку.

Гостроока Артаніс побачила його рух, побачила і персня, котрий Фіндекано одразу затулив долонею.

-Як ти вижив? – спитала звільна, - я знаю, що це перетривав Руссандол, а тепер і ти… Вона теж з Доріату?

-Моя найулюбленіша сестро, - мовив Фіндекано лагідно, - навіть якщо це було б і так, я б не назвав тобі імені панни, боячись за її життя…

-О, я терпіти не можу Феанаріонів, - пирхнула дівчина, - однак я не могла слухати, як якась Синде зневажає мого родича. Вона була впевнена, що він помре… Коли вона зо смаком оповідала, як відмовила рудоволосому воїну з Гімрінгу, я сиділа мовчки і ледве стримувалася, бо це було в присутньости княгині Меліян. Вони сміялися, ці… красуні, які не пливли з Феанаріонами на залитих кров’ю кораблях, не йшли з нами по кризі. Вони думали, що Майтімо помре від нерозділеного кохання, Майтімо, котрий вижив на Тангородрімі… Вони закладалися, коли це станеться, вони насміхалися над тим, що однорукий насмілився освідчитися такій пишній панні, котра вже має на рахунку двох згаслих Еldrim… А я слухала і згадувала, як зайшла до твого намету біля Мітріму, і побачила… побачила кістяк, обтягнений шкірою… і волосся, в якому мідь переплелася з сріблом… Побачила рани, що їх обробляли цілительки, рани, які не могли затягнутися… і обрубок замість правиці… А Руссандол прошепотів винувато, але з насмішечкою, за своїм звичаєм: «Моя найулюбленіша сестро, не викликай мене просто зараз на двобій – я поки що не зовсім до цього готовий…»

Фіндекано ледь усміхнувся, згадавши приятеля з його жартиками, що свідчили про незламність духу. Він трохи дивувався, що згадки про Еріен вже не викликають у нього такого болю. Просто трохи ниє серце – ось і все.

-Опісля цього, - сказала Артаніс зловтішно, - я підійшла до цієї панни і мовила ввічливо: «моя мила подруго, Ельда, про якого ви оповідали, є моїм братом. Якщо він дійсно згасне від вашої жорстокости, то я викличу на поєдинок вашого нареченого, якщо ви заручені, а якщо ні – то брата, або іншого близького родича. Я не позбавлю його всього hrоа – тільки правої руки.»

Фіндекано мимоволі пирснув сміхом, уявивши собі личко панни. Майтімо ніколи не описував свою жорстокосерду діву, але Астальдо чомусь уявив її схожою на наречену Артаресто.

-О, мені потім вичитували всі… - пирхнула Артаніс, - княгиня Меліян, сам Сінголло, Келеборн… Однак, розмови про однорукого Ельда припинилися в Доріаті, а ця діва і досі обходить мене десятою дорогою. Однак, милий брате, що ж сталося з тобою? Я і не знала, що ти заручений. В цьому Доріаті немає навіть палантиру, хоча Майтімо пропонував князю Ельве через мене останній, сьомий…

Фіндекано повертів в пальцях персня Еріен і мовив неохоче:

-Вона з прибережних Телері… Вона покинула мене, коли дізналася, що я… Дізналася про Альквалонде…

-А, то ось чому… - зітхнула Артаніс, - але ти вистояв. Милий мій Астальдо…

-Мене вирятував Руссандол. Хтось його викликав – напевно зброєносець.

-І як він тобі допоміг?

-Відвіз на берег Хіселіну і змусив битися з ним на двобої. Опісля того я проспав дві доби і зцілився. Однак, я попросив би, сестро, зберігати це в таємниці. Ніхто не знає – навіть Фінарато… Мої воїни теж, окрім, звісно Анта…

Артаніс подивилася на нього, як на примару.

-Ти муштрував воїнів, дбав про Дор-Ломін, і ніхто не здогадався, що чорна туга повила твою душу?

-Я просто намагався не здаватись.

-Ти – Нолдо, - мовила Артаніс з гордістю, - ми всі такі – і мужі, і жони… Я втекла від Келеборна, бо не маю більше сили спілкуватися з ним. У нас, Нолдор, подружжя є парою рівних. І не тільки у Нолдор – моя мати є Телере, я близько знаю родину князя Ольве… Жона Туракано була з Ваніяр, однак… А в Доріаті… Втім, я знаю, звідки це йде – від княжої родини. Пані Меліян… Вона Майе… Істота іншого виду… Ти можеш зрозуміти, про що я?

Я знав близько лише Маяр з садів Ірмо, - відповів Фіндекано задумливо, - вони здавалися мені чулими і лагідними. Не знаю…

Княгиня теж є чулою і лагідною. Вона ніколи не суперечить князю Ельве, постійно вихваляє його мудрі рішення, плеще у долоньки за кожним його порухом. Однак, на ділі виходить так, що всі ці мудрі рішення йому підказала вона. Вона грає на його слабкостях, наче перебирає струни арфи. В Доріаті це нікому не видається дивним, а от на непризвичаєне око… І тамтешні Еldrim вимагають від своїх подруг саме таких стосунків. Грати, весь час грати… Весь час вихваляти свого meldo, весь час нагадувати всім, що є лише дівою, нездатною до серйозних справ… Коли Келеборн побачив у мене в руках твір любомудра Кередіра замість сувоя з поетичними творами, він оповідав мені, що це є непризвоїтим, від заходу до сходу Анари.

-Думаєш, що подібні звичаї завела в Доріаті сама княгиня?

-О, так… Їй так зручніше… Вона приручила красеня-Квендо і тримає його в золотій клітці. Це таки дійсно правда, а не перебільшення князя Феанаро щодо нашого рабства у Валар. Але, щоб її іграшка не відчувала себе рабом, пані княгиня схиляється перед нею, а інші Еldrim думають, що інакших стосунків не існує.

-І ти розірвала заручини, сестричко?

Артаніс блиснула очима, немов соколиця:

-Фіндекано, та я ж не є убивцею! Якщо я поверну Келеборну персня – він згасне, мов полум’я свічі. За їхнім нерозумним звичаєм, під співи linnarі гру talagantrim. У Валінорі від чорної туги лікували сади Ірмо, тому ніхто з Ельдар не відходив до Мандосу від нерозділеного кохання. А тут… Я просто втекла на деякий час, подихати повітрям волі.

Фіндекано похитав головою. Він розумів, що для запальної Нолде подібні стосунки будуть мукою вічно. Артаніс ніколи не звикне до доріатського звичаю, хіба що зламає в собі щось важливе.

-Не дбай про його життя, - мовив він, - це не вбивство, він відійде за власним бажанням. Я боровся з останніх сил, і може програв би, але я ніколи не звинувачував Еріен – лише свою слабку волю. Поверни йому персня, Артаніс, а собі поверни свободу.

-Але ж я його кохаю, - мовила дівчина жалібно, - в тому то й річ… Я кохаю Келеборна, сина Галадона, з усіма його слабкостями і дурощами. Кохаю так, як кохають Нолдіе – безоглядно. А він дивиться на мене наче на річ, яку потрібно вдосконалювати.

-Тоді – терпи, Нервен Артаніс, - зітхнув князь Дор-Ломіну, - терпи і страждай…

-Я буду час від часу приїздити в гості до когось з братів, - сказала Артаніс вже веселіше, - а коли мені буде особливо огидно і задушно – навідуватиму в Гімрінгу Руссандола. Востаннє я застала у нього Туркафінве і викликала Турко на двобій. До першої крові, ясна річ, хоча мені дуже бажалося проткнути його наскрізь. Я ще не забула, хто в Лосгарі найохочіше вимахував смолоскипом. Зір у мене добрий, а пам’ять ще краща. На черзі – Куруфінве та Моріфінве. Макалауре я пожаліла – поранений, він не зможе грати на арфі, а це для нього подвійна мука.

-І хто переміг? – спитав Фіндекано, сміючись.

-Я, звісно, - холоднокровно відповіла Нервен, - невже ти вважаєш, що я дам себе поранити Феанаріону? А ким є твоя панна – я зрозуміла… Це князівна з Фаласу, племінниця Корабела. Потрібно буде туди з’їздити..

-О, не треба! – поспішно сказав Фіндекано, - все вже догоріло, і осипалось попелом…

-Ти носиш на серці її персня, - мовила Артаніс тоном судді, - ти все ще кохаєш її… Я добра і лагідна, я просто поясню панночці, що не можна безкарно знущатися над воїном-Нолдо. Якщо у неї немає інших родичів – за неї відповість Корабел.

-Артаніс!

-Ти так схуд, мій бідний брат, - зітхнула Артаніс, - ти і досі наче світишся зсередини. Як могли твої нерозумні воїни не помітити твоїх мук… Я нічого не робитиму без твого дозволу, але варто тобі лише натякнути…

-Я вдячний, - мовив Фіндекано, підносячи до вуст руку войовниці, - але – не треба, сестро. Цим нічого не зміниш. Іди, спочинь з дороги – завтра прощання. Я їду…

-Додому?

-Ні, на полювання з твоїм братом. До Амбаруссар…

-Я з вами, - загорілась Артаніс, - я побігла, брате, ранком я буду готова. Келеборн рік би витратив на відпочинок і збори, ну, а я не є такою марнотратною.

Фіндекано теж пішов до себе, то усміхаючись, то зітхаючи. Він любив свою відважну родичку, і шкодував її нещасть, але раптом згадав, що з рідною сестрою він не спілкувався вже кілька літ, навіть маючи палантира. Невраст був поруч з Дор-Ломіном, але в його стольному місті Віньямарі Фіндекано ще жодного разу не бував, хоча Туракано одним з перших завершив будівництво граду і твердині. Нолофінвіони так і зосталися самотніми – Фіндекано просто не уявляв, щоб його стримана і жорстка Арельде отак примчала до нього в Ломіон і пила з ним вночі quenilas, то сміючись, то плачучи…

Зранку вони виїхали з Нарготронду – Фіндекано зі своїм супроводом, Фінарато, котрий взяв з собою лише трьох воїнів – Едрагіля та Гвіндора з Гельмиром, і вже цілком щаслива Артаніс, котра тримала на рукавичці одного з мисливських соколів.

Східний Белеріанд був пущею. Давньою і загадковою. Фінарато запевняв, що дерева тут живі і розмовляють. Навіть повітря лісу було пронизане тією дивною силою, яку називали чарами, тому, що не знали іншої назви. Довга подорож не стомила, а освіжила Фіндекано, і він з задоволенням слухав, як його воїни співають на привалах, співають пісень Валінору, а довкола щось бурмотить задумливий ліс.

Ледь помітна навіть для гострого ока Ельдар стежина вивела їх до серця лісу. Дерева тут були велетенськими, вони наче пронизували небо, по їхньому товстому гіллю можна було ходити, а в дуплаві стовбури – заїжджати конем. І з одного такого стовбура раптом назустріч вершникам виступили дві постаті Ельдар, вбраних в зелено-брунатне, немов Лаіквенді.

-Пітьо! – вигукнув Фіндекано, не стримавшись, - Тельво!

Це дійсно були Амбаруссар, але не ті юні Ельдар, яких пам’ятав Фіндекано. Перед ним стояли воїни, і їхні однакові сірозелені очі наче випромінювали відвагу і спокій. Руде волосся молодих княжичів було заплетене в дві коси від скронь – як у нього самого. Вони повітали приїжджих змахом рук – близнюки і досі робили всі порухи одночасно, неначе в танку. Фіндекано зістрибнув з коня і рвучко обійняв Молодших Рудих, а вони вклонилися йому з шанобою, котра не вигасла з роками.

-Як тут чудово, - захоплювалася Артаніс, - але раптовий напад…

Котрийсь з близнюків подав рукою якийсь невловний знак, і просто біля ніг войовниці увіткнулася в землю стріла. Артаніс навіть не здригнулась, однак належно поцінувала постріл.

-То наші воїни, - мовив один з Рудих з гордістю, - наші Лаіквенді. Вони стріляють як Напівбоги, і шлють свої вітання князю Нарготронду.

-Тоді ви, їхні cano, маєте стріляти як самі Валар, - мовив Фінарато з усміхом.

-О, ми намагаємося вдосконалюватися, - засміялись близнюки, - намагаємося… О, що ми бачимо… Віднині не тільки нас плутатимуть у цьому лісі. Вітаємо, Гвіндоре та Гельмире… Честь і слава всім Nelya Nosse, а особливо – панні Артаніс… А спокревеним Аttea Nosse теж велике шанування. Ходімо, ми покажемо вам, як треба жити в пущі.

Фінарато та його супутники вже бували тут, і не раз. А Фіндекано з цікавістю приглядався до лісового містечка на велетенських деревах, поєднаних поміж собою канатами та підвісними мостами. На тих мостах виднілися постаті в зеленому вбранні - і чоловічі, і жіночі. Лаіквенді придивлялися гостям і привітно махали руками.

-Коли орки прорвалися через Маглорову браму, - оповідав котрийсь з близнюків, здається, Тельво, - то надумали погуляти у нашому лісі. Але Лаіквенді є вельми нестриманими особами – вони спершу стріляють, а тоді кричать: «Daro!». Однак ми таки спіймали живцем кількох тварей, обрубали їм передні лапи, щоб вони ніколи не змогли тримати зброю, і відпустили. Сподіваюся, що вони таки дібралися до Ангбанду і оповіли, за кого отримали своє…

Фіндекано мимоволі пересмикнув плечима. Він не схвалював подібних розваг, і серед воїнів Ейтель-Сіріону та Дор-Ломіну не траплялись бажаючих мститись інакше, як у битві.

-Майтімо б це не сподобалось, - мовив він врешті.

-О, Старший Рудий був у великому гніві, - сказав другий з Амбаруссів, - він шипів на нас так, що я розплакався. Він сказав, що у нас уже ріжуться ікла, і що він не хоче знатися з орочою ріднею. Він сказав, що наступного разу нам захочеться мучити живу істоту так, як орки мучили його самого, і ми тут таки перетворимося на орченят.

-Ми пообіцяли, - зітхнув Тельво, - що більше ніколи… Тільки бій, і ніяких полонених… Ми не перенесемо братової зневаги – Майтімо є для нас всім… Ми покладемо за нього життя, навіть не спитавши – навіщо…

-І це буде ваша остання помилка в цьому житті, нерозумні Ельдар, - пролунав звідкись зверху знайомий протяглий голос.

Руссандол зістрибнув з підвісного мостика просто на землю, і рушив до гостей, ледь усміхаючись кутиком рота.

-О, я бачу, що мене тут не очікували побачити, - мовив він, - вітаю обох князів і їхніх супутників. Панно Артаніс… Моя найулюбленіша сестро! Дозвольте торкнутись вустами вашої руки… Її ніжний доторк ніяк не може забути Тієлкормо – він все ще трохи накульгує…

Артаніс, сміючись, простягнула йому руку.

-На тебе, - сказала вона, - я ніколи не могла сердитися довго, Нельо. Ти – найкращий серед своїх шалених родичів.

-Це офіційне освідчення в коханні? – промурчав Руссандол, - бідолашний Келеборн… Він відійде до чертогів Судді під звуки арфи Даерона… Він не переживе навіть не твоєї відмови, а те, що його, такого витонченого красеня і мудреця, проміняли на однорукого Нолдо, який тільки і зробив розумного, що скромно мовчав там, де це було потрібно.

-О, скромна мовчанка і ти – це несумісні речі, - мовила Артаніс, зовсім не образившись, - як я скучила по оцій вояцькій простоті звичаїв, ти собі просто не уявляєш, сину Феанаро.

-Зараз ми вас пригостимо обідом, - пообіцяв Майтімо, сміючись, - дуже простим і вояцьким. На дерев’яному посуді – оповіси про це Келеборну, сестричко. А завтра – полювання з соколами на Темному озері. І безліч інших вояцьких розваг. В тому числі і поєдинок зі мною – подивимося, як ти відбиваєш удари з лівої, Нервен Артаніс.

Артаніс пирхнула, потішена і розвеселена. Майтімо обійнявся з Фінарато, і притиснув до себе Фіндекано, наче вони бачилися дуже і дуже давно.

-Тільки не говори мені, - сказав Нолофінвіон, - що ти випадково вирішив навідати своїх молодших…

-О, випадково, зовсім випадково… Ти ж чув, вони зовсім розбестились на волі. Оті їхні витівки з полоненими орками – це ганьба для всього роду Нолдор.

-О, Майтімо, - жалібно мовив Тельво, - не починай знову… Якихось троє тварей – ми б їх все одно пронизали стрілами…

-Та я ж не орків шкодую, нерозумні, - мовив Руссандол лагідніше, - а вас. Ви не повинні звикати до того, що можна безкарно завдавати біль. Навіть тваринам… Навіть тварям… Битва – то інша річ, для того ми тут, але є межа… Всьому є межа, адже так, Фіндекано?

-О, напевне, - сказав Фіндекано, - першим ту межу переступив колись Морінготто і сталося те, що сталося. Однак, твій приїзд…

-Проста перевірка – я обіцяв малим, що триматиму їх у жмені. І така мила несподіванка…

Фіндекано лише головою похитав. Правди з Майтімо не міг витягнути ніхто, якщо старший Феанаріон приймав рішення про щось не говорити. Як він сам мовив, сміючись: «ні биттям, ні ласкою». Але несподівана зустріч тим більше була приємною.

Обід був пречудовим, хоч і без південних фруктів, яких Фіндекано вдосталь накуштувався в Нарготронді. Головною стравою були гриби, гриби у всіх виглядах – смажені, тушені, варені. До обіду зійшлися cano лучників-Лаіквенді, серед них – дві дівчини. Розмова велася повільна, розважлива, але в ній не було напруги, властивої тим проханим обідам, на які збираються напівзнайомі особи. Амбаруссар тішилися повагою – молодиків тут видимо любили за відвагу і відчайдушність. А на князя Гімрінгу взагалі дивилися, як на Напівбога. Фіндекано помітив, як захоплено поглядає на його приятеля лучниця-Лаіквенде, і ще раз пошкодував, що Майтімо на свою біду зустрів оту красуню з Доріату, про яку з таким сарказмом оповідала Артаніс.

Жили Лаіквенді в плетених з лози будиночках просто на отих деревах-велетах. Це було і зручно, і вельми безпечно – необережний ворог навіть не розумів часом, звідки прилетіла стріла. Все мотуззя та місточки можна було прибрати за одну мить, а вправний лісовий Квендо міг обійти пів лісу не ступаючи на землю. На велетенських гілках розгойдувалась дітлашня, малі Квенді перестрибували з гілки на гілку немов вивірки. Жони і діви ходили в чоловічому вбранні і приймали участь у військових виправах нарівні з воїнами. Оскільки життя Лаіквенді вимагало повного злиття з лісом, що став їхнім домом, то творчість їхня обмежувалась виготовленням зброї (ножів та луків), одягу й гарнесенького дерев’яного посуду. Зате всі Зелені Ельдрім були поетами і співцями, хоча з музичних інструментів знали лише маленьку арфу та сопілочки всіх видів. Нині, з легкої руки Руссандола, Лаіквенді освоювали дві важливі нові речі – скрипку та меч.

Фіндекано, хоча і збирався на полювання, участи в ньому майже не приймав. Ельдар полювання чітко ділили на два види: на травоїдних – з жорсткої необхідности, на хижаків – задля забави. Ще у Валінорі Астальдо чув оповідки про те, що хижаків, мовляв, створив Мелькор, і тут чутки ті, ніби, підтвердились – якщо олені довірливо тулились до рук прибульців, а дрібна живність без страху підходила до вогнищ мандрівників і поселень Ельдар, то хижаки були такими ж самими небезпечними тварями, як і орки – хіба що нерозумними. Зустріч у лісі з ведмедем, або з вовком могла обернутися бідою для блукаючого Квендо, якщо той Квендо був пораненим, або втомленим. Тому молоді Ельдар відточували у мисливських забавах свою вояцьку вправність, а особливо полюбляли полювати сини Феанаро – троє братів Руссандола ще не забули, що були у почті Вишнього Ороме.

Фіндекано ж вважав мисливство задля розваги пустою втратою часу, а опісля розриву з Еріен, йому спротивилося і полювання з соколами. Власне, він погодився на поїздку до Амбаруссар просто з цікавости – подивитись, як живуть Лаіквенді, погомоніти з братами Руссандола… Те, що він зустрів тут Майтімо, якщо і було випадковістю, то щасливою.

Тому князь Дор-Ломіну, відбувши задля ввічливости зо два виїзди до мисливських угідь, все частіше почав зоставатися в поселенні, де музичив з Лаіквенді, або навчав їх кувати мечі. І те, і інше приймалося з вдячністю – світловолосі воїни були дуже здібними учнями.

Саме від них Фіндекано почув про Оссиріанд, Семиріччя, місце невимовної краси, де в розлогу річку Геліон впадало шість менших річечок. Лаіквенді вважали Оссиріанд своєю вітчизною, і оповідали, що ліси там дзвенять від співу Еldrim, однак, можна блукати тими краями роками – і не побачити жодного співця. Ці кілька родів, воєводами яких стали Амбаруссар, вибралися до Східного Белеріанду з цікавости та в пошуках пригод, і переманили до себе багатьох молодих лучників з інших посімейств. За лучниками потягнулися діви-воїни, і швидко в Східному Белеріанді з’явилося ціле поселення молодих Еldrim.

Юні воїни Мinya Nosse, котрі прийшли з Амбаруссар до цих лісів, вже давно перейняли і спосіб одягатися, і навіть говірку своїх нових приятелів. До чести Нолдор, розмови про те, чий рід поміж Квенді вищий, а чи кращий, давно вийшли з ужитку. Це у Валінорі можна було оповідати про вищість Нолдор над усіма Ельдар, але не у Белеріанді, особливо опісля того, як лучник-Лаіквендо врятував котромусь Нолдо життя, поціливши стрілою орка якраз перед тим, як той намірявся розкраяти мечем голову необачному воякові.

Отже, Фіндекано розважався на свій власний штиб, мисливці ж поверталися з вилазок задоволені, везучи в тороках шкури то вовків, а то і ведмедів. Відбулося, на радість Артаніс, полювання з соколами, а втім панна не пропускала й більш небезпечні розваги, і діви-лучниці дивилися на неї з захватом.

З однієї вилазки повернувся пораненим Фінарато. Доки Артаніс разом з дівами піклувалася ним, Руссандол відшукав свого оtorno серед співців та музик і відірвав від складання нової пісні.

-О, ти є жорстоким, - мовив Фіндекано, сміючись лише очима, - я намагався перевершити Макалауре…

-Тобі це майже вдалося, - сказав Руссандол без усміху, - я радий, оtorno…

-Чому – радий?

-Тому, що очі твої сміються. Вперше – коли я їхав з Дор-Ломіну, їх ще повивав смуток. Однак, ти прибув на полювання, а не полюєш…

-О, я не дуже люблю цю забаву, - озвався Фіндекано трохи винувато, - навіть, коли вона загрожує позбавити hrоа і дає відчуття вогню в крові… Є інші гідні способи потрапити до Мандосу – на порубіжжі їх цілком досить.

-Можливо, - не став сперечатися Руссандол, - я сам виїжджаю не так вже і часто. І то лише на небезпечних тварей – я навіть соколине полювання не люблю, хоча там, начебто, убиває птах… Опісля того, як до тебе лащиться отака істотка…

Майтімо присів на траву, зацокотів як вивірка, і на плече до нього тут таки скочила з дерева руда пухнаста тваринка.

-О, моя красуне, - вимовив Ельда ніжно, і білочка потерлась носиком об його щоку, а тоді заховалася в розпущеному рудому волоссі.

-Вони йдуть на наш поклик, - мовив Руссандол, опісля того, як Фіндекано теж сів і привабив білочку й собі, - і вони, і зайці, і олені… На останніх ми часом полюємо – задля того, щоб вдягнути потім чобітки із замші. Я знаю, Вишній Ороме говорив, що так було задумано від початку часів – без хижаків, мовляв, травоїдних би розплодилося безліч, тому він і є Богом Мисливства, але все одно неприємно… Тобі, я бачу, теж…

-Ти правий…

-У Валінорі, - мовив Майтімо спроквола, - я жодного разу не бачив на полюванні Фінарато. Навіть ми з тобою – інколи… Він – ніколи. А зараз ми тут з ним зустрічаємося часто – і все полюємо на хижаків…

Фіндекано запитливо звів на друга очі.

-Що тебе дивує? Може Інголемо нарешті відчув смак смертельної гри…

-Та трохи дивні у нього смаки, віриш… Він полює виключно на вовків – як належить, з загоничами… Однак, кілька разів я був свідком, як він виходив на оточеного загоничами вовка з мечем… Потім – з ножем. Сьогодні він схопився з вовком голіруч – тварюка була такою здоровезною, що я навіть подумав – чи не gaur це… Чому ти побілів?

-Нічого, - пробурмотів Фіндекано, - то це вовк його поранив?

-Вовку було трохи гірше – наш ніжний книжник його просто задушив… Ось так – за горлянку… - Майтімо звів руки і притулив лівицю до залізної накладки-кисті, - ти часом не знаєш, що з ним коїться – з Фінарато тобто? Те, що він зарився в скелі – мене не здивувало, зрештою, твердині подібного типу нам потрібні. Те, що поселив Артаресто в найголовнішому опорному пункті Західного Белеріанду, теж – так само я навчаю Макалауре: або виживеш, або помреш. Допомагає – віриш? Але оці його мисливські жарти наводять на певні роздуми. Він до чогось готується – до чого?

-Це не моя таємниця, - вирвалося у Фіндекано, раніше, ніж він подумав, щоб його відповісти.

-Отже – ти знаєш…

-Так…

-Скажи лише одне – це не зв’язане з Сильмарилами? Чи не збирається наш мудрець до Ангбанду, по камені? Самотою, щоб нікого не покласти… в разі провалу. Зовнішність змінювати він уміє, ну, а решта… Ngauri в Ангбанді повно, мене якось привели до ями з цими тварюками, і поставили на край… Я не дуже перелякався лише тому, що розумів – не так швидко доведеться померти Рудому Майтімо… А біля Морінготто завжди крутився здоровезний вовцюга – чи-то улюблений песик, чи-то тіло охоронець... Чорний звав його Каргаротом. Розумієш тепер, чому мене зацікавило те, що Фінарато раптово незлюбив вовків…

-Спершу ти скажи мені, побратиме, - озвався Фіндекано опісля довгої мовчанки, - ти запитуєш це через те, що турбуєшся про Фінарато, а чи через Обітницю?

-І те, і інше, - відповів Майтімо спокійнісінько, - я тривожуся за нашого родича, бо йому не вдасться пройти невпізнаним аж до тронної зали. Маяр йому не одурити, і навряд чи він зладнає голіруч з Каргаротом. А Обітниця мене теж турбує – Морінготто майстер хитрощів, він може навіть випустити Фінарато з твердині з каменями, а чи з одним каменем і зробити так, щоб камені опинилися, скажімо, в Доріаті… Або в князівстві Кірдана…

-Але, для чого…, - почав було Фіндекано.

-А для того, оtorno, що не всі є такими щирими духом, як наш Фелагунд. Князь Ельве Сінголло, я певен, не випустить з рук таку прикрасу… Я не зможу його навіть винуватити – вони вражають, Сильмарили… Не можу я поручитись і за Кірдана, та, врешті, за будь-кого, окрім наших… Жоден з Нолдор не зоставить Сильмарили у себе – не від страху перед нами сімома, совість не дозволить. Але тутешні… Для них це просто дорогоцінне каміння. Прекрасна, чародійна – але просто дорогоцінність. А отже… Ми, семеро, будемо змушені вимагати повернути Сильмарили, згідно Обітниці, або – оголосити війну випадковому власнику в разі відмови.

Фіндекано поник головою. Вперше він з такою силою відчув смертельне тавро на душі свого оtorno. Дійсно, якби витвір Феанаро потрапив до рук осіб, котрі не зважили б на Обітницю Феанаріонів – Семеро рушили б на них пробоєм, а Руссандол очолив би похід.

-Фіндекано, - знову озвався Майтімо, - ти знаєш, що таке прищепа?

-Знаю, - вимовив Нолофінвіон, - бачив…

-Ми тавровані, всі семеро… Обітниця є нашою прищепою… Для того, щоб змусити нас пролити братню кров, Морінготто достатньо лише пожертвувати одним каменем… Навіть не всіма трьома. Я дивуюся, як він і досі до цього не додумався… Може йому просто шкода розлучатися з каменями, а може, він очікує слушної миті. Поговори з Фінарато, побратиме… Відмов його від божевільної виправи – він принесе погибель до Белеріанду. Сильмарили ми візьмемо опісля переможної битви разом з короною Чорного – і ніяк інакше.

Фіндекано пестив хутро білочки, котра вигідно влаштувалась на його колінах. Зрештою сказав стиха:

-Майтімо, оtorno, присягаю тобі, що у Фінарато немає подібних замірів. Все, що можу тобі оповісти – наш аpacen вважає, що йому загрожує небезпека від вовка, а чи вовкулаки, і тому…

-І тільки? – перепитав Руссандол

-І тільки.

Майтімо зітхнув з видимим полегшенням. Білочка висунула цікаву мордочку з його волосся і лизнула кінчик гострого вушка.

-От шкодливе звірятко, - сказав Руссандол вже весело, - я обожнюю вивірок – вони бо схожі на мене. Руді, та ще й пухнасті… Щоправда, окрім того я ще злостивий і лютий, але це трапляється зі мною лише тоді, коли вістовий Морнемир привозить мені чергову лиху звістку від моїх шалених братиків. Тоді Руссандол сідає на коня і вирушає творити суд і розправу. Знаєш, як малі говорять про мене нишком: «Намо приїхав…». Особливо тяжко з Куруфінве – я просто не знаю, куди його подіти. Сюди – не можна, він розлякає всіх цих співців Семиріччя своїм шипінням, до Карністіро – не можна: від Атарінке невдовзі розбіжаться навіть Наугрім, хоча він з ними і намагається ладити, навіть мову їхню взявся вивчати… З Тієлкормо він, приятелює, авжеж, але його злість бере, що Карністіро самостійно княжить у Таргеліоні, а він мусить ділити владу над Гімладом з братом. Який він чудовий майстер – батько б пишався ним – так ні, юнак бажає княжити. Нещодавно виміряв по мапі скільки у кого землі… Здогадайся, кого нині він терпіти не може найбільше?

-Фінарато, - відповів Фіндекано, не зморгнувши оком, - нашого повелителя Західного Белеріанду…

Майтімо пирснув срібним смішком і зграбно звівся на ноги:

-Ти часом, - спитав, сміючись, - теж не міряв мапу, сину Нолофінве?

-О, ні… - Фіндекано засміявся теж, - але я виміряв Белеріанд копитами свого коня… Ходімо, навідаємо Фінарато – він уже має отямитись.

Опісля цього полювання Майтімо почав збиратися до Гімрінгу. Він запросив і Фіндекано – погостювати, подивитись на його твердиню. Додому ж князь Дор-Ломіну мав повернутись повз Доріат, короткою дорогою. Звісно, дорога та, через нічийні землі Нан-Дунгортеб, де й досі зосталися сліди перебування Унголіанти, була не дуже приємною. Але Нолофінвіон радісно прийняв пропозицію.

Руссандол запрошував і Фінарато з сестрою, але Артаніс відмовилась від поїздки, сказавши, що їй уже час повертатись до Доріату, а вона ще так і не погостювала в Нарготронді. Нервен якось одразу згасла, ніжне дівоче личко повив сум, кудись зник ясний відважний усміх… Фіндекано чомусь подумав, що такою вона стане через багато сотень літ – тихою, поважною, таємничою…

-Я хоч наговорилась з вами, - мовила вона побратимам на прощання, - а то в тому злощасному Доріаті навіть слова не можна сказати рідною мовою. Я ім’я своє починаю забувати – Келеборн називає мене Галадріель. Навіть не Алтаріель, як звав мене князь Ольве на телерійський лад. Не забувайте про мене, Нолдор, прокляті і відважні… Я сама є такою, і, якщо справа дійде до битви, то мене не втримає і пояс Меліян.

-Моя найулюбленіша сестро, - мовив Руссандол серйозно, - ти будеш найочікуванішою гостею у Гімрінгу. У мене є ще двоє братів, яких просто таки необхідно провчити ударом меча.

Фіндекано мимоволі пирснув сміхом, і Артаніс засміялась теж.

-Рудий, - сказала вона ніжно, - якби ти не був сином Феанаро, я б закохалася в тебе, присягаю…

-В однорукого Нолдо з огидними рубцями на тілі? – спитав Майтімо з усмішечкою.

-За тебе вже відомщено, - прошипіла Нервен.

-Вона жива? – спитав Руссандол з непідробною тривогою, - сподіваюся, ти не зробила звичаєм Доріату поєдинки між панночками?

-Вона, - мовила Артаніс зловтішно, - зомліває при моєму наближенні щоразу.

Тут уже сміхом пирснули всі троє – побратими, і Фінарато, котрий теж підійшов попрощатися. Приятелі обійнялися, Руссандол гукнув до Амбаруссар, котрі нині вибралися погостювати до брата, і невеличкий загін вирушив лісовою стежиною. В супроводі Руссандола, окрім братів, були лише паж Тірон, котрий колись носив Фіндекано записки від побратима до озера Ілін, та вістовий Морнемир, обидва – ще зовсім молодесенькі Ельдар, десь одного віку з Амбаруссар. Двоє молодших Рудих пишалися супроводом з Лаіквенді. Руссандол вивчив воїнів з лісу їздити верхи, і тепер десять світловолосих юнаків добре тримались на дарованих конях – нащадках валінорських огирів.

Лучники, котрі супроводжували Фіндекано, були цілком задоволеними зі своїх мандрів. Вся дружна четвірка перебувала у найкращому настрої і навперебій згадувала то вина Мінас-Тіріту, то красоти Нарготронду, то найцікавіші моменти з мисливських пригод. Ант скромно помовчував, але теж був щасливим – його аtarinya співав, усміхався, а поруч був той, кому юний Нандо довіряв найбільше – Високий, правитель Гімрінгу. Нині вони їхали до того самого Гімрінгу, і Майтімо, посміюючись, обіцяв приятелю безліч розваг.

-Якраз в ці дні, - говорив він, - в моїй твердині збереться вся наша дружна родина… Фіндекано, на це варто буде подивитись… Якщо Трійця не пересвариться між собою, то вони нападуться на Макалауре. Втрьох…

-Ми не дамо, - дзвінко засміялися близнята, - Ми захистимо!

-А ще ж прибудеш ти, Астальдо… Ти добре вправлявся на мечах - Атарінке просто марить поєдинком?

-То ти для чого мене запросив, - посміювався Фіндекано, - з метою замаху на моє життя?

-Ні, з виховною метою… Ти мусиш допомогти мені, побратиме, бо я волею долі заміняю батька шістьом одірвиголовам…

-П’ятьом, - виправив Амбарто (здається, то був він), - Макалауре не в рахунок…

-Та ні, - мовив Руссандол, - quentaro нині воїн… Я, звісно, дуже ризикнув, зоставивши його прикривати оте слабке місце в обороні, але нічого… Нічого.

Невеличкий загін рухався вздовж Геліону, зупиняючись на ночівлю на березі величної ріки. Ночами Лаіквенді співали, вихваляючи Оссиріанд, котрий зостався на півдні, співали так ніжно і злагоджено, що хотілося плакати. А потім бралися рихтувати луки, виспівуючи над стрілами замовляння, злагоджене і страшнувате:

Устами  славлена  

стріла  стужавлена.  

                       Хвалена,  хвалена,  

                       в  отруті  калена!  

Стріла  окрилена,  

стріла  доцілена.  

                       Кров’ю  гартована  

                       стріла  значкована.  

Врешті, загін дібрався до того місця, де Геліон розділявся надвоє, і звернув ліворуч, вздовж рукава малого Геліону. Краєвиди почали змінюватися – ліс порідів, почався степ з вибалками та пагорбами. Де-не-де було видно сліди недавніх боїв – купи орочих кісток, а неподалік – високі могили, насипані над вогняним похованням загиблих Ельдар.

Майтімо оповідав, що орда, котра вдарила на його порубіжжя, не очікувала побачити тут такі укріплення, і тому прокотилась повз Гімрінг, навіть не спробувавши його облягати. Зате твердиня Маглорової Брами витримала справжній штурм – тварі лізли на стіни, мов черва, і quentaro ледве утримав фортецю. Частина орків рушила в Белеріанд вздовж Геліону, але далеко не зайшла – Лаіквенді на чолі з Амбаруссар відстрілювали тварей з засідок, та й орки були незвичними до лісу. В Східному Белеріанді, як запевняв Руссандол, можна було відсиджуватись сторіччями, якби вони, Нолдор, прийшли сюди жити тихо, а не воювати.

-Але тихо жити ми могли і в Тіріоні, правда ж, оtorno?

Фіндекано лише посміхався. Руссандолу ще не сприкрилася війна – він палав жагою помсти, немов смолоскип в ночі.

А потім він побачив твердиню… Твердиню на пагорбі Гімрінг.

Це був Форменос, Форменос збільшений утричі, Форменос з трьома поясами стін, з ровом, заповненим водою, з грізними вежами, котрі наче попереджали – «стережись». Під захистом її грізної величі довкола пагорба розкинулися поселення, темніли осінні поля…

Осінь… Фіндекано й не помітив, як вона знову прийшла… Здається лише вчора він стояв у дворі Мінас-Тіріту, і вишневий квіт плутався в його волоссі… І Фінарато, брат і друг, з усміхом ловив у долоні білі пелюстки… А нині… Нині осінь, так схожа на ту, коли він вірив, що його кохають…

Еріен у вінку з пізніх зоряниць… Зовсім, як та Синде, що поволі йде стежиною назустріч загону. А за дівчиною поспішає чорноволосий воїн у вінці з багряного листя. Сірі очі Нолдо виблискують щастям… Багряна накидка… Багряний лист…

-Наш князь повернувся! Аiya, вельможний Нельяфінве!

-Аiya, Аркуеноне… Я бачу, Гімрінг у надійних руках…

-О, я лише на сьогодні вибрався за місто… У фортеці все спокійно, Ніеллон замінив мене…

-Прекрасні діви є згубою воїнів, начільнику оборони…

-О, Ейліан не є згубою, вона є коханням… Дозвольте відрекомендувати мою наречену… Панна спокревена з родом Даінтаро, з Народу Дані… Її родина вже давно мешкає у Гімрінгу…

-Панна не збирається податися у мандри, розбивши серце моєму воїну? – спитав Руссандол роблено сердитим голосом, - о, ці мандрівні Нандіе…

-Вельможний Нельяфінве, - жебонить діва, а в її очах і переляк, і захват одночасно, - я нікуди не вирушу від свого коханого, і зміню свого срібного персня на золотого як тільки це стане призвоїтим.

-А панна знає, що її коханий є проклятим Богами Нолдо?

-Панна це знає, вельможний, - твердо говорить діва, - і ладна розділити з ним прокляття.

-А якщо милий скаже панні : «melde» а чи «melisse», панна повернеться до нього спиною, як то велів Ельве Сінголло?

-Князь Ельве не має влади над Народом Дані. Я вже вмію говорити на квенья: Іnye le melenye.

-Тоді я благословляю вас, закохані, і обдарую, як-то велить звичай. Батько Аркуенона зостався в Тіріоні, я, його князь, заміню йому батька.

Аркуенон, котрий явно очікував нагінки, а не благословення, взяв свою діву за руку і схилився перед рудоволосим вельможею. Загін рушив далі, і лише тут Руссандол побачив помертвіле лице Фіндекано, котрий заціпенів в сідлі.

-Брате, - прошепотів Майтімо, порівнявшись з ним, - пробач… Ну, пробач…

-Але ж в чому ти винен? – мовив Астальдо стиха, - ці двоє – прекрасна пара. Вони нагадали мені… Забудьмо… Хоча…

«Було все так, як і тоді:

Золотосяйна осінь мила

Листок кленовий на воді

Немов опущене вітрило

На нім горів осінній шал

Застигли спогади червлені

І знов болить мені душа

За обікраденого клена…»

-Я не повинен був, - мовив Руссандол покаянно, - взагалі зупиняти цю пару… Але Аркуенон є моєю… правою рукою… Дійсно так… І мені було б дуже зле, якби він вирушив до Мандосу через те, що його панночка почне вередувати.

-Вона його кохає, - сказав лагідно Фіндекано, - щасливчик Аркуенон… Добре, що деяким Нолдор таки таланить у житті на злість Морінготто і Судді.

-Але ми проб’ємося!

-І ніяк інакше, побратиме…

Ант дивився на свого воєводу з похмурим розумінням. Він пізнав землячку – Ейліан навіть була його далекою родичкою. Висока, сильна Нанде, вона зовсім не нагадувала ту, яку Ант називав про себе не інакше як gwartie10. Однак, його аtarinya знову засумує, і вся ця довга подорож пропаде марно. Ант ненависно блиснув очима. Цієї миті він убив би одну певну Телере, якби вона несподівано виникла за закрутом дороги.

Та закрут дороги вивів їх лише до першого поясу стін, оточених глибоченним ровом, заповненим водою. Міст було опущено, і вартові в багряних накидках з зорею Феанаро виструнчилися, вітаючи свого князя. Фіндекано відмітив, що Майтімо зберіг для всіх своїх воїнів подобу одностроїв, його ж власні лучники вже під час Дагор Аглареб одягалися, як хто забажає, дбаючи лише про те, щоб їхня одіж була кольорів Другого Дому. Можливо, подібні заходи дисциплінували військо, і князь Дор-Ломіну вирішив знову ввести для своїх воїнів накидки з гербом Нолофінвіонів.

За першим муром знаходилися господарчі будівлі, житловий пояс – за другим, а над усім цим гордовито підіймалися стіни осердя твердині – замок Маедроса. Майтімо, стривожений душевним станом Фіндекано, говорив без упину, оповідаючи про запаси їжі, про глибочезні колодязі, які їм довелося пробивати, щоб вийти на підземне джерело, про зброю, зброю і ще раз зброю, про порубіжні застави – про все, що завгодно, щоб відволікти побратима від важких дум.

В замку їх очікували – Майтімо послав вперед Морнемира. Фіндекано з охотою прийняв пропозицію відпочити з дороги, і паж-Синда провів його до покоїв, оздоблених гобеленами з Валінору. Це був покоїк для особливо почесних гостей, про що свідчило умеблювання і пишне ложе. Фіндекано з допомогою Анта стягнув з себе дорожнє вбрання, впав на те ложе і провалився в безодню.

Прокинувся він наступного ранку. Його не тривожили, хоча біля ложа лежав халат з оксамиту, темно-синій, все як годиться. Фіндекано загорнувся в нього, і вийшов через засклені дверцята у невеличкий дворик.

Там був басейн – вода злегка парувала. Роздумуючи над тим, яким чином в Гімрінгу підігрівають купіль, Нолофінвіон скинув халат і стрибнув у воду.

В басейні він був не сам – Фіндекано помітив це лише, коли виринув на поверхню. В дальньому кутку величенької купелі хлюпався зовсім молодесенький Нолдо. Помітивши чужого, він квапливо вибрався нагору, накинув халата – звісна річ темно-червоного, але нікуди не пішов.

-Ви приїхали з князем Нельяфінве? – спитав підліток, коли Фіндекано виліз з басейну, - ви з Другого Дому?

-Так і є, - відповів Нолофінвіон, зав’язуючи пояс халату.

-Тоді ви маєте знати Фіндекано Астальдо, князя Дор-Ломіну…

-Я Фіндекано…

-Ви?

Від несподіванки хлопчина трохи не звалився до басейну знову. Він різко відкинув з обличчя мокре волосся, і Астальдо остовпів від несподіванки.

На нього дивився Феанаро… Схожість була разючою – навіть Атарінке не був таким схожим на свого батька. Юний Феанаро, подібний до свого зображення, зробленого пані Нерданель… Очі молодика палали тим самим полум’ям, що і у Вогняного Духа. У Куруфінве-молодшого не було такого погляду – сірі очі п’ятого Феанаріона були якимись непрозорими, немов задимлене скло. Фіндекано не міг відвести очей від цього обличчя, переповнений спогадами і болем.

-Ви знали мого діда, - сказав молодик тихо, - говорять, що я на нього схожий…

-Тельперінкваро! – вирвалося у Фіндекано, - як же ти виріс…

Онука Феанаро він бачив лише один раз, коли Майтімо прийшов на зустріч з ним, до озера Ілін, несучи на руках небожа. Хлопчина був однолітком Ітарільде, і прибув в Ендоре в обозі Міnya Nosse . Його мати зосталася в Тіріоні – чи-то не змогла вирушити в дорогу, чи-то не захотіла. Стосунки її з Куруфінве були дуже складними, Фіндекано пам’ятав плітки, котрі стосувалися Арельде, до якої дружина Куруфінве ревнувала свого коханого.

-Виріс, авжеж, - мовив хлопчина, - а я вас не пізнав… Де ж ваші знамениті коси?

-О, розплів перед тим, як лягати спати, - відповів Фіндекано, котрий абсолютно цього не пам’ятав, - вітаю тебе, Тьєлпе… Ти вже такий дорослий, аж страшно стає… Час тече, немов Геліон… А для чого ти мене шукав?

-Щоб віддати вам дар, належний за порятунок Великого Князя, - відповів Тьєлпе спокійнісінько, - я сам зробив його.

Побачивши здивоване лице співрозмовника, хлопчина пояснив з деякою зловтіхою:

-Для мене Великим Князем був і залишається мій старший вуй Нельяфінве Феанаріон.

Підліток явно очікував обурення, а то і нагінки, і тому видимо здивувався, коли Фіндекано мовив примирливо:

-Я поважаю твого родича, адже ми побратими… А щодо всього іншого, то Майтімо вирішив це по власній волі. Не в титулах честь певної особи, а в її справах. Твій вуй шляхетний і сміливий, шануй його, дитя моє…Він не став гіршим від того, що носить на голові мідний обруч замість золотого.

Тьєлпе помовчав трохи, тоді вирік:

-Мій батько говорить зле про вас – я не вірю. Говорить, що ви взяли з князя Нельяфінве обітницю зректися верховної влади над Нолдор, там, на Тангородрімі – я не вірю. Бо бачу, як князь Нельяфінве любить вас. У нього аж очі тепліють, коли він говорить – «мій Астальдо».

-Негоже засуджувати батька вголос, - обережно сказав Фіндекано.

-Батько Куруфінве, - сказав Тьєлпе спокійно, - видер мене з материних рук, а потім покинув в обозі. Я не був йому потрібним – він зробив це, щоб мамі було боляче. Якби не князь Нельяфінве – я б пропав… Він дбав про мене в дорозі, а потім… Потім він зник, і я став зовсім нікому не потрібним. Ви повернули мені найдорожчу особу в світі. Опісля мами, звісно… Але мама в Тіріоні, а князь Нельяфінве тут…

-Ти так у нього і живеш? – спитав Фіндекано розчулено. Він зрозумів, що Руссандол взяв на себе ще й виховання поки що єдиного небожа. Це було дуже схоже на Майтімо, котрий все життя когось виховував.

-Іноді їжджу до батька та вуя Тієлкормо, до Аглонової твердині… Іноді – до Маглорової брами, вуй Макалауре вчить мене співати… Іноді – до молодших Рудих, або до вуя Карністіро… Але живу тут – князь Нельяфінве сказав, що зробить з мене справжнього Нолдо. Він говорить, що у мене дуже великі здібності – майже як у самого князя Феанаро. Бачите цей басейн – його робили за моїми кресленнями. Водонагрівачі працюють від променів Анари, накопичуючи силу. А вам я приготував – ось…

Тьєлпе потягнув з пальця дивної форми персня. Фіндекано обережно взяв його до рук – і заціпенів. Персня було зроблено з магтанової сталі… Замість каменю на ньому пишалась троянда – сталева троянда, зроблена з неймовірною майстерністю. Нолофінвіон вдягнув перстень на палець і відчув, як той запульсував, трохи розширюючись – по мірці. Це був верх мистецтва – персні Нолдор відчували руку господаря. І це невеличке сталеве колечко було насиченим Силою по вінця. Тією Силою, якою палали Сильмарили.

-Тут – частка мого духу, - сказав похмурий хлопчина, - я зробив подібного і князю Нельяфінве. Така ж троянда, тільки золота. Сьогодні я обдарував і його на честь вашої зустрічі. Він бо сам – як золото, а ви – магтанова сталь… У вас і очі палають тим самим вогнем…

-Та ти ж мене зовсім не знаєш, - мовив Фіндекано розчулено, - а щодо твердости духу – то з Майтімо мені не зрівнятись.

-Він є корисним – перстень… Перстень ставить силовий щит між вами і ворогом, збільшує відстань, на якій можна тримати оsanwe, а сила того, хто його носить, під час бою зростає втроє. А ще, коли при вас говоритимуть лжу, він теплішатиме…

-Ти дійсно будеш Великим Митцем, - озвався Фіндекано, роздивившись нарешті дарунка, - але, дитя моє, вже двоє осіб носитимуть на руці твою душу… Не розкидайся такими дарами, Тьєлпе, вони можуть потрапити до лихих рук. Згадай, що сталося з Сильмарилами…

-Ви житимете вічно, - мовив хлопчина, - мій дух під надійним захистом кращих воїнів Ендоре. Чого мені боятись?

Фіндекано ледь усміхнувся. Впевненість родича йому подобалась.

-Ми з вами останні, - мовив Тьєлпе, - одягаймося – на нас очікує святковий стіл. В Гімрінгу можна говорити на квенья – нашим воїнам байдуже до заборон князя Тінгола. Однак, про всяк випадок – моє синдарське ім’я Келебрімбор. Воно мені подобається, та й синдарин теж, але говорю я на квенья, принципово.

Коли Фіндекано вже підійшов до дверей, Тьєлпе озвався знову:

-Ви приїхали коротким шляхом, а чи навідували родичів?

-Я гостював у князя Фінарато, в Нарготронді.

-Чи не було там у той час вельможної панни Нервен Артаніс?

-Вона якраз прибула з Доріату.

-Назовсім? – спитав молодик з такою надією, що Фіндекано одразу все зрозумів.

-Ні, Тьєлпе…

-Шкода, - зітхнув хлопчина, - вона мені так… подобається. Ні, я розумію – ми рідня, і близька рідня. Але опісля того, як я подивився, яка вона в бою…

-В бою?

-Вона була в Гімрінгу під час Дагор Аглареб… А в битву йшла з кіннотниками. Я був поруч.

-Ти ж тоді був ще зовсім дитям.

-Не має значення – я бився і вижив. Батькові байдуже до моєї долі, а князь Нельяфінве прихильно поставився до мого прохання і взяв мене з собою. Тільки попрохав панну Артаніс дивитися за мною. Я спершу образився, а потім звик… Вона чудова. Тільки даремно вона заручилася з тим доріатцем. У них добре військо, але все, що поза військом – тільки розчуленість і плачі. Якби її обранцем став Маблунг, або Белег – істинні воїни, то це було б добре… для неї. Але не цей плаксивий родич князя Ельве, котрий не насмілюється навіть назвати її квенійським іменем, коли вони наодинці.

Фіндекано подивився на підлітка, чиї палаючі очі зраджували вогонь рано пробудженої любови, вогонь, якому судилося згаснути, не розгорівшись і зітхнув мимоволі. Щось занадто багато розбитих надій на щастя було в родині князів Нолдор.

В покоїку побував Ант – чистий одяг лежав на ложі. Князь Дор-Ломіну вбрався по похідному швидко, поправив мереживо сорочки над сріблястою курткою, взяв гребінець, але той звично застряг у вологому густому волоссі. Махнувши рукою, Фіндекано вдягнув на голову срібного обруча з сапфіром, з яким не розлучався ніде, і вирушив на прохану учту.

Учта обіцяла бути пишною – на ній мала зібратися вся буйна сімка синів Феанаро. Окрім княжичів та Тьєлпе за довгим столом сидів Аркуенон, ще кілька cano з Міnya Nosse та з Синдар Гімрінгу, начільник Лаіквенді зі Східного Белеріанду Альм, четверо лучників Другого Дому, і двоє Наугрім, в яких Фіндекано пізнав своїх старих знайомців – Дварфіна та Азаггала.

Макалауре повітав Фіндекано приязним кивком. Його брати мовчки схилили голови. Вони, здається, поволі втрачали колишню запальність. А може – навчились прикидатись і стримуватись, тим більше, що за столом були особи іншої раси.

Руссандол увірвався до зали, немов вихор з багряного листя. На голові у нього був вінок якраз з листків клена, а очі виблискували веселощами.

-Я потрапив в оточення, - сказав він, усміхаючись, - мене оточили панни, вимагаючи звичаєвого балу Рівнодення. Коли я сказав, що до Рівнодення ще цілий день, панни заявили, що можуть танцювати навіть довше. Отже – сьогодні починаємо свято. А поки що – вітання всім любим гостям мого улюбленого Гімрінгу, граду на семи вітрах. Інакше не може бути – адже його будували семеро шаленців. В оцих баклагах – калинове вино минулого року. Воно очікує на нас.

Майтімо опустився на своє місце якраз опісля закінчення своєї промови. Фіндекано усміхнувся йому, і побачив, як дійсно просвітліло у відповідь лице князя Гімрінгу.

Нечутно рухалися пажі, серед яких Фіндекано побачив і свого Анта, наповнюючи келихи, переміняючи страви. Ант повеселішав – його князь не затужив опісля вчорашнього, а п’є калинове вино і радіє життю. А на чолі столу сидить Високий у вінці з багряного листу і теж сміється заливисто і дзвінко, тримаючи келишка у лівиці.

Взагалі, за столом панували якісь занадто бурхливі веселощі. Навіть понурі Наугрім почали усміхатися, і проспівали щось своєю булькотливою мовою. Моріфінве сидів поруч з ними і мав цілком погідний вигляд, Тієлкормо стиха оповідав про якесь вдале полювання… Куруфінве крутив в руці келишок райдужного скла. Калинове вино в ньому переливалося багряним.

Макалауре довго умовляли заспівати, врешті, він погодився. Майтімо зупинив музик, котрі стиха награвали валінорських пісень, і його брат взяв арфу до рук.

Стоять  граби  прозоро-жовті

В  промінні  ясно-золотім...

Хай  щастя,  друже,  не  найшов  ти,

Але  нащо  тужить  за  ним!

Прозора  склянка  кришталева,

Вино  червоне  і  хмільне...

Навколо  шелестять  дерева:  

Все  збудеться  і  все  мине.

І  те,  що  дійсністю  здавалось  -

Нікчемна  тінь,  даремний  дим;

І  те,  що  в  снах  нам  увижалось.

Зробилось  близьким  і  нудним.

Керуй  на  озеро  спокою

Свої  шукання  молоді;

Все,  що  зосталось  за  тобою,  -

Лиш  слід  весельця  на  воді.

Минають  дні,  минає  літо...

Але  нащо  тужить  за  ним?

Прозору  склянку  вщерть  налито

Вином  червоним  і  хмільним!

Пісня прозвучала несподіваною сумовитою нотою в загальних веселощах. Руссандол звів брови догори і пробурмотів:

-Ох, ці мені quentari… Ще не вмер, а вже себе оплакує. А не дочекаються…

-Чому ж, - озвався Фіндекано, - чудова пісня…

-На власному кургані таке співати. Музики, скрипку для князя Нельяфінве!

Хтось з музик поспішно приніс скрипку. Майтімо перевірив застібки срібної накладки на правиці і звівся з місця.

Мелодія вдарила по залі такими буйними веселощами, що всі присутні тут Квенді, трохи зажурені від пісні Макалауре, мимоволі почали усміхатись. Руссандол грав, грав майже з колишньою вправністю, грав на відчай душі якийсь неймовірний танок. І під звуки цієї музики воїни рушили до танцювальної зали, де вже очікували на них подруги, або ж вдячні партнерки до танців.

-Отак, - сказав Майтімо, опустивши скрипку, - шукачі щастя. Воно не в минулому, і не в майбутньому – воно ось тут. Нехай танцюють…

-У вас тут щось не так? – спитав обережно Фіндекано.

-Та все добре… Тільки ж я постійно няньчу своїх малих… У одного туга, у другого заздрість, у третього злоба… Одного лишень Рудого Майтімо нікому погладити по голівці.

-А треба? – спитав Астальдо, усміхнувшись.

-Я якось впораюсь з цим, оtorno, - мовив Руссандол, обережно звільняючи смичок зі срібних пальців накладки, - є лише одна особа, перед якою Рудий Майтімо опустився б на коліна і попрохав про жалість. Але вона, та особа, ген там, за морем…

-Вони думають про нас, - сказав Фіндекано, згадавши, як стояли три княгині на схилі Туни, проводжаючи рушення.

-Ходімо, я щось тобі покажу…

Руссандол повів приятеля довгим переходом, і врешті вони вийшли у невеличку прибудову з широким заскленим вікном.

-Тьєлпе, - сказав Майтімо, кинувши погляд на персня-троянду на руці Фіндекано, - дуже допомагає мені нині. Його батько – митець, але мій небіж – то просто диво… Б’юся об заклад, що в Ломіоні ще не додумалися до такого вікна, а скло вставляють шматочками. Дивись – всі вдосконалення тут придумав малий…

Всі верстати і столи майстерні були пристосовані для однорукого шульги… Десятки накладок, кожна зі своїм призначенням, інструменти, різці, освітлення для мольберту… Руссандол обережно зняв біле покривало з невеличкої скульптурної групи, що стояла посеред кімнати на столику.

Фіндекано зробив крок вперед… Перед ним, на білому камені сиділо дві жони… Ще одна стояла трохи вище, ніби на вершечку скелі. Вітер з моря ворушив їм волосся – Астальдо відчував той вітер, бачив, як грається він непокірними пасмами – рудими, чорними, срібними… Він бачив ті кольори у білому мармурі, бачив рідні обличчя… Бачив, як пані Нерданель стисла вуста у безнадійній впертости еstel… Бачив мамине лице, сумовите, стривожене лихим передчуттям, але сповнене сподівання… Бачив обличчя пані Еарвен – срібноволоса Телере вже давно зневірилась би, якби не її подруга, що їй вона схилила на плече голову, знеможена тугою.

-Я назвав би це – «Очікування», - сказав Руссандол, - вони чекають на нас, віриш?

-Не вірив би – не жив би, - повторив Астальдо слова приятеля, сказані колись на березі озера, - вони пробачили… Вони чекають… А отже – є надія. Тебе ж, побратиме, я вітаю – ти повернув досконалість своїм витворам.

-За це, - урочисто мовив Майтімо, - ми зараз піднімемо по келишку вина з Валінору. У мене ще збереглося кілька баклаг… Тільки по краплі на вуста, щоб згадати. А тоді – до танців.

До танцювальної зали приятелі спустилися у самий розпал якихось дивних веселощів. Під запальну музику посеред зали витанцьовував Науг, вимахуючи над головою бойовою сокирою. Сокира розтинала повітря зі справдешнім свистом, Науг ревів басом якісь приспіви своєю мовою, а Квенді навкруги не хилиталися від реготу лише тому, що були стриманими з натури. Будь-який Ельда відчув би насмішку, але не сп’янілий Кгазад, котрий таки перебрав калинового вина.

Азаггал стояв в кутку зали і дивився на те, як танцює родич, розгубленими дитячими очима. Майтімо кресонув поглядом по залі, і хижо примружився.

-Понівечу, - мовив стиха, - усіх трьох, а надто – Куруфінве…

-Думаєш, що це вони? – спитав Астальдо потиху

-Наугрім не можна навіть показувати баклажку – вони п’яніють трохи не від запаху… Морьо, негідник, він же знає цю расу… Я ж навмисне наказав пажам розводити вино цій парі, але Атарінке, ця погибель роду Феанаро, напоїв сусіда нерозведеним… І ось – маєш… Як спинити це – це ж смерть з сокирою... А моїм розумникам весело – ну і отримають вони веселощів, всі, хто нині у залі. Буде їм Рівнодення на бойовому чергуванні – всіх вишлю на Порубіжжя.

-Стривай, - мовив Фіндекано, - я знаю – як…

Він погладив персня на лівиці. Магтанова сталь пульсувала, ніби була живою. Тоді відкинув назад тяжкі чорні пасма так і незаплетених кіс, і підійшов до Куруфінве, котрий видимо тішився ганьбою гостя.

-Вельмишановний, - сказав Фіндекано лагідно, - я вперше бачу учту, на яку ходять озброєними. Дозвольте подивитись на вашу – це щось новеньке…

Куруфінве завагався, але глянув на лице Руссандола, котрий чуйно прислухався до розмови, і зняв з поясу свою зброю.

Зброя була доволі простою – шипаста куля на ланцюгу. Фіндекано бачив подібну у когось з Феанаріонів ще під час Дагор Аглареб. Астальдо вийшов до кола, крутнув нею кілька разів, приноровлюючись, і теж пішов у танок.

Танок швидко перетворився у показовий бій. Справжній бій – очманілий від вина Кгазад не роздивлявся, хто перед ним, а радо прийняв виклик. Він ревів і крутив своєю важкою сокирою, немов пір’їнкою. Фіндекано метався перед ним, ухиляючись і одночасно намагаючись рухатись в такт музиці. Хтось почав бити в долоні, потім оплески посилились… Насмішок вже не було – в колі бились двоє рівних.

Врешті, Астальдо вдалося зашморгнути ланцюгом руків’я сокири Науга. Він рвонув так, що мало не впав навзнак. Сили вистачило – чи-то своєї, а чи-то допоміг перстеник Тьєлпе. Сокира брязнула об підлогу, а Науг трохи не заорав носом, і врізався з розгону в коло цікавих.

-О, перемога за Дор-Ломіном! – оголосив Руссандол, роблячи вигляд, що сприйняв все це за показовий поєдинок, - Астальдо, оtorno, я обдаровую тебе ось цією підвіскою – розстебни защібку, о, так… Це рубін, а підвіска моєї роботи. Ще валінорської, побратиме. Що ж до нашого гостя з Белегосту, вельмишановного Дварфіна – то він чудово володіє сокирою, адже в бою немає рівних Кгазад, якщо вони йдуть пробоєм, змітаючи все сталевим вихором. Однак, в битвах трапляється всяке, і щоб полегшити вельмишановному гостеві гіркоту поразки, я, князь Гімрінгу, обдаровую його золотим келихом з самоцвітами.

-О, якби я не випив три зайві краплини, - пробасив Науг, якого Ельдар зі сміхом ставили на ноги, - то переміг би цього гостровухого… У вас, Ельвів, міцні вина – що є, то є… А де мій келих?

Ант, котрий видимо почув по оsanwe наказ Високого, вже подавав на золотій же таці кубка з самоцвітами, з якого пив перед тим сам Руссандол. Кубок був наповнений відваром з сушених вишень, в який для запаху було додано трохи вина. Дварфін вихилив його одним духом і заявив:

-А це вино трохи слабше… Але – нехай. А таця напевне додається до келиха.

Дварфін сунув тацю під пахву і задоволено протопав з келихом у руці до кутка, де стояв його небіж. Азаггал обдарував Фіндекано таким вдячним поглядом, що князь Дор-Ломіну почервонів, і вийшов бічними дверима до саду.

В саду на нього очікували – Астальдо пізнав Куруфінве, ще не бачачи його обличчя. Пізнав по тяжкій хвилі злоби, що ударила по його розуму.

-Ти зіпсував нам забаву, Нолфінгу, - сказав Феанаріон, - ти за це заплатиш…

-Ти хотів сказати – розвагу? – спитав Фіндекано ущипливо, - знущатися над істотою іншого виду до цього часу було привілеєм орків. Твоєму князю і брату потрібні союзники у Белегості, Ельдар потрібні кольчуги роботи Кгазад, потрібні воїни, врешті-решт… Ти хочеш зробити Наугрім нашими ворогами? Ти забув, що їхній перший удар буде по Таргеліону – по твоєму брату Морьо, який, нерозумним бувши, не зупинив тебе…

-Віддай мені мою іграшку, - буркнув Куруфінве, ніяк не зреагувавши на гнівні слова. Фіндекано кинув йому до ніг обмотану ланцюгом кулю, повернувся і пішов назад.

Свист він відчув спиною… Смертоносний свист залізного реп’яха. Астальдо пригнувся, уникнувши удару. Обернувся якраз назустріч новому свисту шипастої кулі, знаючи, що вже не встигне ухилитись, і тільки витягнув вперед руки, неначе сподівався затулитись ними від видимої смерти.

Куруфінве раптом відлетів назад пушинкою і гримнувся об камінні поручні сходів, що вели до дверей танцювальної зали. Його зброя відлетіла далеко вбік, і Фіндекано з жахом побачив, як з кутика рота родича-ворога поволі спливає темний струмочок.

-От лихо, - пробурмотів Астальдо, - Курво, ти живий?

Він підбіг до Куруфінве, і схилився над ним. Той глухо застогнав й розплющив очі.

-Хвала Богам, - мовив Фіндекано подумки, обдивляючись пораненого, - лише два ребра, здається… І все. Хребет цілий – а ну, ворухни рукою…

Куруфінве мовчки дивився на нього, тоді прошепотів:

-А ти таки насправді хочеш мені допомогти. І не ненавидиш – оsanwe не приховає лжі. Чому, Нолфінгу?

-Тому, - мовив Фіндекано щиро, - що твоя нерозумна смерть вразить Руссандола. Нехай тебе відправить на побачення з Суддею хтось інший, а не оtorno твого брата. Лежи, я зніму тобі біль, а вже кістками нехай займаються цілительки.

-Чим це ти мене… кинув, Нолфінгу?

-Поглядом, - буркнув Астальдо, попередньо закривши свій розум аvanire. Він не хотів, щоб Тьєлпе дісталося від батька за роздаровування перстеників з незвичайними властивостями. Що його врятував перстеник, Фіндекано вже зрозумів.

-Я тебе ненавиджу, - раптом якось по-дитячому вимовив Куруфінве, - за те, що ти, чистюля, руйнуєш нашу родину… Якби не ти, Майтімо не ламав би нас, не намагався б зробити схожими на тебе. Ти, Нолфінгу, не даєш нам дихати і жити, як твій крижаний батько не давав дихати Великому Феанаро… Я люблю Старшого Рудого, і завжди любив, але краще б ти його тоді не рятував, або вчасно пішов під лід на Гелькараске. Велике щастя – бути вічно зобов’язаними сину Нолофінве… Ми ж уже розплатилися з Другим Домом – чого тобі ще треба від нас?

-Ти міг би, - спитав Фіндекано спокійно, - жити, веселитись, пити калинове вино, танцювати під звуки віоли і знати при тому, що твій брат висить на ланцюгу? На одній руці, Куруфінве… Непритомніючи і пробуджуючись для нової муки… Твою совість зігріло б тоді те, що твій рід нічим не зобов’язаний Нолфінгам?

-Совість, - вимовив за спиною у Фіндекано знайомий сріблястий голос з легкою тріщинкою, - не намагайся дістатися до його совісті, оtorno, ця панна ніколи не навідувала цього мого брата. Я вже до цього звик, ну, а тобі ще трохи дивно, авжеж… Атарінке, що сталося?

-Я упав, - понуро відповів Куруфінве, - пошкодив ребра. Фіндекано намагався мені допомогти…

Перстеник на пальці Фіндекано налився живим теплом. Руссандол мовив холодно:

-Минулого разу, біля Мітріму, ти теж упав… Що цього разу, нерозумна істото? Ти знову насмілився оповісти Астальдо оту твою вигадку – про те, що він змусив мене присягнути віддати його батькові великокняжий вінець? О, як огидно… Чи може ти отримав своє за оту забаву з Наугрім? Ці двоє Кгазад винайшли пристрій, який врятував від балрога Барад - Ейтель. Я вважаю, що Фіндекано мав повне право поговорити з тобою на самоті і пояснити, що таких союзників, якими б дивакуватими вони не видавалися, не можна втрачати. Так що тут сталося? Перше чи друге?

-Друге, - буркнув Куруфінве. Його сірі очі дивилися на Фіндекано вже трохи не благально. «Не видавай» - говорив цей погляд, який можна було зрозуміти і без з’єднання розумів.

-Добре, - сказав Руссандол холодно, - тоді я зараз покличу пажів з ношами, до тебе прийде цілителька, а опісля цілющого сну, ти повернешся до Аглонової Твердині. На першу лінію укріплень – до Лотлану. І там пробудеш стільки, скільки мені буде потрібно, щоб пробачити тобі оте, що я почув.

-Рудий… - почав був Куруфінве, - Будь ласка…. Рудий…

-Якби ти просто побажав мені погибелі, - вимовив Майтімо над силу, - я пробачив би тобі… нині. Але побажати, щоб я зостався… там…

-Рудий, я не…

-Мовчи, - прошипів Майтімо, - не говори… Я й досі відчуваю той ланцюг на зап’ястку, і часом прокидаюся з криком болю, бо мені сниться, що Фіндекано не прийшов… Що він загинув в крижаному проваллі, або не пішов рятувати того, хто палив кораблі в Лосгарі… Ніхто з вас тоді не сказав йому, що я цього не робив… А найстрашніший з моїх снів – це мій оtorno в лапах орків, зранений, з обрізаними косами… І тварь підходить до нього з батогом… Ти не знаєш, чим він ризикував, Атарінке… Більше, ніж волею – вони б замучили його у мене перед очима, вимагаючи моєї згоди стати вождем Ельдар, вірних Морінготто. Може, я мав погодитись, менший брате, бо мені здається, що тобі сподобалося б служити в Ангбанді?

-Рудий… - прошепотів Куруфінве. Він плакав, плакав по-справжньому – перстеник на руці Фіндекано знову став прохолодним.

Зверху вже спускалися Морнемир, якого Майтімо покликав по оsanwe, та ще троє Ельдар. Вони обережно переклали Куруфінве на розстелений плащ, не виказавши при тому анітрохи здивування. Очевидно, брати Майтімо, не відріжняючись миролюбністю, просто таки приваблювали до себе всілякі халепи.

-Не треба сліз, - мовив Руссандол до Куруфінве, - подумай… Я приїду до вас, коли зможу дивитись на тебе без огиди.

Коли Ельдар з ношами віддалилися, Майтімо затулив лице рукою, і з хвилину стояв так, ніби уособлення болю.

-Здається, що він не зовсім безнадійний, - обережно мовив Фіндекано, - твій брат плакав щиро…

-Він себе оплакував, - мовив Майтімо змученим голосом, - я втомився від усього цього, віриш? І покинути не можу цих трьох шаленців – пропадуть. Морьо, щоправда, уже виправляється, але парочка з Аглонової Твердині є моїм вічним болем – як відрубана правиця… Татко погубив їх… Погубив, сам того не бажаючи… Він, тільки він міг тримати їх на шворці, немов мисливських псів… А що він з них виховав – ти бачив. Тієлкормо трохи кращий, але і він… Я навіть трохи шкодую, що довго нема війни – їм явно нікуди подіти силу.

Фіндекано побув в Гімрінгу ще місяць. Майтімо припрохував його зостатися на зиму, але князь Дор-Ломіну вважав, що і так помандрував достатньо. Його непокоїло мовчання Неврасту – Фіндекано намагався зв’язатися з братом через палантир Гімрінгу, але куля Феанаро залишалася молочно-білою. Потрібно було їхати – і, можливо, навідати Невраст.

Проводжати його виїхали всі Феанаріони, окрім Куруфінве, котрий і досі перебував на порубіжжі. Фіндекано прихитрився за місяць ні з ким не посваритись – навіть Моріфінве якось підійшов до нього і пробурмотів подяку за вміло виправлену помилку в стосунку до Кгазад. Наугрім були дуже гордовитими і запальними – якби Дварфін здогадався, що став посміховиськом, то зв’язок з Белегостом було б втрачено навіки.

Азаггал охоче спілкувався з давнім знайомим, старанно обходячи в розмовах те, що сталося того вечора. Але проводжати не поїхав – Наугрім боялися коней. Зате Тьєлпе проводив свого нового друга разом з усіма аж до смуги нічийної землі поміж Дортоніоном та Доріатом, через яку Ельдар потрібно було гнати щодуху.

Фіндекано ніжно розпрощався з усіма, навіть з Тієлкормо, котрий мило усміхнувся родичу. У Мисливця, як звали Туркафінве позаочі, вистачало розуму, принаймні, не дратувати Руссандола. Нолофінвіон ще раз висловив побажання побачити всіх сімох братів – з Куруфінве включно – в Ломіоні, і торкнув коня, в’їжджаючи під тінь Еред-Горгороту.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.