24.

Біди Нолдор, однак, не закінчилися з загибеллю князя Нолофінве. Через два літа опісля Дагор Браголлах, Хазяїн Вовкулаків Саурон взяв приступом Мінас-Тіріт. Фінарато, будівничий замку, на щастя передбачив потайний вихід, тунель, прокопаний просто під річковим дном, і лише завдяки цьому не вся залога твердині наклала головами. Вцілілі Ельдар говорили про те, що Мая навів на оборонців чари непереборного жаху за допомогою звукових коливань. Від цих звуків зомлівали найхоробріші, встояти вдалося тільки цілителям, володарям пісенної магії, котрі і взялись за мечі… Артаресто винесли потайним ходом його воїни, винесли непритомним і зраненим. Врятувалась і князівна Фіндуілас, його донька, але жона, красуня Сілітіель, так і не отямилась від звукового удару і померла вже в Нарготронді, куди і відступив Артаресто зі жменькою вцілілих. Фіндекано, коли Фінарато оповів йому про цю втрату, зітхнув з зажурою, однак подумав про себе, з мимовільним полегшенням, що видіння князя Нарготронду збулося не повністю, – його твердиню взято, але сам він у полон не потрапив. Фіндекано розважив, що аpacen могло б сповнитися, якби схопили Артаресто – Фінарато був не настільки твердим духом як Феанаріони, він неодмінно запропонував би обмін, перемовини і потрапив би до ворожих лабет. Але Артаресто був в безпеці, і Фіндекано втішав родичів як міг.

Третьому Дому в цій війні дісталося найбільше. Дортоніон було захоплено, тварі розповзлися по всьому Західному Белеріанду. Квенді та Адани втікали через гори до Мітріму та Гітлуму, або до Гімрінгу. До Нарготронду добирався не кожен – його місцезнаходження все-таки було відомо небагатьом.

Галдор, князь Аданів Дор-Ломіну, приятелював з галадінами, народом, котрий став зватися по імені відважної ватагині, котра свого часу так різко відповіла Карністіро. З взяттям Мінас-Тіріту війна докотилася і до Бретільського лісу, де проживали нині родичі діви Галет. Галдор нервувався – його жона, Гарет, була родом з Бретілю, а його рідна сестра Глоредель вийшла заміж за брата Гарет, Галміра, князя галадінів. Якраз перед цими подіями Галдор відправив погостювати до Бретілю своїх юних синів Гуріна та Гуора і тепер дуже непокоївся їхньою долею.

Біженці з Белеріанду однак приносили заспокійливі вісті – Галмір зумів домовитися з доріатськими прикордонниками, і воєвода Белег, якого весь час під’южувала Артаніс, вивів свою чисельну дружину за пояс Меліян. Разом з ним в похід відправилася і сестра Фінарато, котра свого часу билася поруч з братом в Серехській трясовині і пишалася тим, що не пропустила ще жодної битви. Фіндекано боявся навіть уявити її подружнє життя – Келеборн не міг зупинити войовницю, зате отруював їй існування в перервах поміж боями.

Південь Белеріанду було очищено від орків, Бретіль отримав волю, однак для князя Галдора Синда, посланець Артаніс, приніс невтішні вісті. Гурін та Гуор пропали без вісти. Гуору на той час було всього тринадцять літ – вік невеликий навіть для короткоживучого Адана. Галдор оплакав синів і змирився з їхньою погибеллю, однак, через рік з Ломіону, куди князь Аданів час від часу навідувався з порубіжжя, прибув посланець з листом від Галдора.

В Ломіоні зоставався палантир, зв’язок ще діяв, незважаючи на те, що куля Дортоніону загинула у вогні, а палантир Мінас-Тіріту котрийсь з цілителів-воїнів, коли в твердиню увірвалися орки, кинув зо стіни до річки. Однак, Галдор не міг користуватися чародійною кулею – йому ще не вистачало отієї сили, котра уможливлювала для Ельдар оsanwe. Коли його хлопчаки перебували в Ломіоні, то князь Дор-Ломіну тримав зв’язок через них: і Гурін, і Гуор вільно повелівали палантиром. Ельдар з цього приводу говорили лишень, що у наступного покоління Аданів погострішають вуха і з’явиться нічний зір, а далі вже перетворення на Квенді піде повним ходом. Нині ж між Ломіоном та Барад-Ейтель снували гінці з листами, і новини спізнювалися на доволі великий проміжок часу.

Галдор писав у листі, що його двоє синів віднайшлися. Фіндекано одразу ж спитав себе, чому князь Дор-Ломіну не скористався їхньою допомогою, і не поговорив з ним напряму. Галдор прохав Фіндекано приїхати, лист було написано з тією ельфійською витонченістю, якою любили пишатися освічені Адани, однак… Це було прохання допомогти, навіть не прохання, благання. І Великий Князь зібрався в дорогу, зоставивши в Барад-Ейтель начільника оборони. Ним нині знову був порубіжник Нарамакіл, давній знайомець Фіндекано, який дивом врятувався під час Дагор Браголлах.

З князем вирушила і вся його родина – Еріен з дітьми. Фіндекано був радий тому, він сподівався умовити жону перебратися до Фаласу. Князь Кірдан охоче надав би їй притулок в Егларесті – на побережжі нині було набагато безпечніше, ніж у Гітлумі, переповненому біженцями і ворожими вивідачами.

Біженцям Фіндекано намагався надавати допомогу, але він не міг нагодувати і одягнути всіх. Серед Людей, особливо дортоніонців, котрі втратили все, часто спалахували сутички. На дорогах з’явилися розбійничі ватаги. Якісь особи непевного вигляду блукали по людських градах і весях і оповідали всім, хто хотів слухати, що в усіх бідах Людей повинні Ельфи, й закликали до повстання. В поселення Ельдар приходили особи, котрі називалися втікачами з полону, їм вірили, лікували, виходжували, а потім ці Квенді або зводили руку на чільних войовників Ельдар, або починали якісь чвари з Аданами, що додавало ще більше клопоту.

Складність була в тому, що відчути прищепу Моргота на Квендо могли лише досвідчені цілителі. Люди ж, і це було найгіршим, творили чорні справи без усякої прищепи, спокушені золотом, та солодкими обіцянками. Тож Фіндекано підозрював, що Галдор просто не може зладнати з розгулом бандитизму в князівстві, а зізнатися в цьому йому соромно, навіть перед синами.

Загін Великого Князя однак прибув до Ломіону без перешкод. Лихі Люди не насмілилися зачепити озброєних до зубів кіннотників-Ельдар. Галдор вийшов їм назустріч аж у двір замку і з уклоном запросив до зали.

Обід пройшов в напруженому мовчанні. Дружина Галдора, темноволоса світлоока галадинка, мала такий вигляд, ніби плакала без перестанку. Дітей за столом не було, хоча підлітки по людським міркам були вже достатньо дорослими, щоб обідати з батьком. Поруч з Галдором сиділи його чільні воєводи, а також вродлива смутна жона в дортоніонському білому головному платі та золотому очіллі, і двоє дівчат-підлітків.

Ерніс одразу ж побачила Аданет, котрі прожили набагато менше за неї, але якраз були рівними їй за розвитком. Одразу ж опісля обіду вона, спонукувана цікавістю, підійшла до дівчат, і швидко всі троє вже спілкувалися, неначе сто літ були знайомі. Фіндекано чув краєчком вуха, як Ерніс оповідає про облогу твердині Кам’яної Могили, немилосердно перебільшуючи власну участь в цих подіях, а дівчата заворожено слухають. До Еріен же Галдор, як чемний господар, підвів сумовиту жінку, і відрекомендував її як княгиню Емельдир з Дортоніону.

Адани обожнювали пишні титули, а найбільше любили називатись князями дортоніонські горяни. Фіндекано згадав, як Айканаро оповідав, посміюючись, що серед його Аданів князем зветься кожен другий воїн. Брати Фінарато не заважали цій невинній слабкости своїх підданців, а часом і підігравали їм, винагороджуючи званням за відвагу і доблесть.

Пані Емельдир була жоною того самого Барагіра, котрий врятував життя Фінарато та його Ельдар в Серехській трясовині. Дві дівчинки, які вражено слухали пишномовну оповідь Ерніс про те, як балрог таранив стіну твердині, звалися Морвен та Ріан, приходилися одна одній сестрами у перших, і доводилися княгині некровними родичками по молодшому брату її чоловіка. Барагір, відправивши до Гітлуму жінок і дітей, зостався в Дортоніоні зі своїм загоном. Відважний Адан, оповідала Емельдир, заявив, що він не дасть оркам безкарно топтати дортоніонську землю, і битиме цих тварей доти, доки земля почне горіти у них під ногами.

Смуток дортоніонської княгині був цілком зрозумілим – вона вже довгий час не мала звісток від свого партизана… З Барагіром пішов до лісу її єдиний син Берен – ще один привід для туги і непокою. Однак жона трималася мужньо, хоча Фіндекано розумів, що гордій горянці нелегко опинитися в чужому краї, на проханому хлібі, хоч і у доброзичливих хазяїв. Квенді, особливо блукаючі родини Синдар чи Нандор, могли осісти в кожній зустрічній твердині, тут таки знайти собі друзів, а вмілим рукам – роботу, щоб потім помандрувати далі. У людей було не так – одні соромились покровительства, інші не хотіли його надавати, і чемному Ельда нелегко було розібратися в цій суміші почуттів, хоча Астальдо і намагався.

Галдор, виконавши обов’язки господаря, відвів свого володаря набік і заговорив схвильовано:

-Вельможний Фіндекано, мушу вам сказати, що віднайшлися мої зниклі сини. Тоді, в Бретілі, вони були в загоні, котрий потрапив в оточення і ледве вирвався з пастки. Хлопці зникли, я побивався за ними…

-Я пам’ятаю…

-Вони з’явилися вранці у замковому дворі, - сказав Галдор понуро, - в блискучому взутті і чистій одежі. Вбрані, немов ельфійські княжичі – вони таки красені, мої хлопці. І навідріз відмовляються оповідати, де були весь цей рік, і звідки у них цей одяг.

-Мій добрий друже, - мовив Фіндекано, одразу ж зрозумівши, чого боїться Адан, - навряд чи в Ангбанді, або в тому вовкулачому лігві, на яке Саурон перетворив Мінас-Тіріт, ваших дітей вбрали в шовки, а тоді послали шпигувати. Навпаки, їх одягли б в лахміття, як втікачів з неволі. Не хвилюйтеся так…

-Але вони мовчать, мов камінні, - мовив Галдор, - лише сказали, що їх порятували орли і принесли додому. Орли, це ж треба вигадати подібне! Я питаю, а де ж ви жили цілий рік? В орлиному гнізді? В нетрищах? Тоді звідки одяг? Молодший тільки плаче, а Гурін, він у мене затятий, водно говорить – я присягав мовчати. Та кому він міг присягнути, скажіть будь ласка? Орлам?

Фіндекано опустив вії. Він здогадався. Однак це було зле – здогадатись міг не тільки він. Галдорові сини могли напитати лиха – вивідачі не втямили б, що підлітки не зможуть показати входу до потаєної долини, бо потрапили туди повітрям.

-Мені потрібен палантир, - мовив він врешті.

-Він в тій самій кімнатці, вельможний…

Гондолін відгукнувся не одразу, однак відгукнувся. Туракано сидів біля столика зі своєю кулею, блідий і напружений. Він дивився на брата винуватим поглядом сірих очей, так схожих на батькові, і мовчав.

-Я радий, Турондо…

-Я вітаю Великого Князя…

-Ми не на урочистостях, брате. Двоє дор-ломінців…

-Їх врятував Торондор – він послав своїх родичів…

-Їх врятували Валар: Торондор не вільний робити щось на власний розсуд.

-Я не міг їх не відпустити – юнаки просились додому. Дороги вони не знають. Тим більше – Торондор погодився помогти…

-Ниточки з гобелену, - всміхнувся Фіндекано краєчком вуст, - нам його не уздріти, брате… Вишні не сповіщають своїх задумів фігуркам з військової гри. Гаразд…

-Фіндекано! – крикнув Турондо, - стривай… Я знайшов спосіб порятунку… Мої воїни збудували кораблі в гирлі Сіріону… Вони допливуть до Валінору, вони попросять допомоги.

-Допомога прийде, - сказав старший брат, - коли закінчиться гра… Коли настане час закривати дошку і згрібати фігури до скриньки. У Вишнього Намо дуже велика скринька – місця вистачить всім. Тобі теж, Турондо… Біда тим, хто переживе гру, бо вони дійсно згаснуть від горя і страшних спогадів. Краще вже зброя… чи тортури, що завгодно. Батько це зрозумів – зрозумій і ти, брате. Не дивись на мене так – він тобі пробачив… Бувай…

Вийшовши з кімнати, Фіндекано звернувся до розтривоженого Галдора:

-Я все з’ясував… Вам не треба допитуватися, де були ваші сини. Їх дійсно порятували орли – цього досить.

Адан позирнув на володаря раптово просвітлілим поглядом.

-Я зрозумів… Ваш брат…

-Це розуміння може коштувати життя вашим дітям. Ворог не повірить, що вони не знають шляху до певного міста. Тому, оповідайте всім, що юнаки дійсно жили з орлами. Будь-яку казку…

-Згідно наказу, вельможний.

Наступного дня обидва княжичі-Адани з’явилися за столом. Суворий батько, як зрозумів Фіндекано, замкнув обох підлітків за брехню у їхніх покоях. Малий Гуор сяяв усміхом, а Гурін виклично позирав довкола темносиніми, немов у Ельда, очима. Фіндекано посміхнувся йому, і хлопець теж всміхнувся, а погляд його з викличного став обожнюючим – він бо пізнав «самого Астальдо» по знаменитим косам з золотими стрічками. Ерейніон до вечора вже став кращим другом цієї парочки: всі троє «побували в битві» і пишалися цим одне перед одним.

-Я дивлюся, - оповідав Гурін запально, - орчисько… Просто на мене… Я змахнув мечем… Орчисько з переляку аж з чобіт вискочив…

-Я стояв на становиську, - всміхався Ерейніон, - тут орки прилаштували драбину і лізуть вгору. Ваш дядько Гундор кричить мені: списом підважуй драбину… Списом! А орки вже на стіні… Тут cano Алмареа надбігає і мовить так розважливо: «Мій княжичу, тепер будемо підважувати їх поодинці…»

-Я теж бився, - не відставав Гуор, - у мене на рахунку аж два орка…

-Вважай, що один, бо другий би розрубав тебе надвоє, якби не я, - посміювався Гурін, який, видно, любив брата.

Морвен та Ріан ходили за братами назирці і слухали їхню похвальбу зі щирим захватом. Дівчата пам’ятали вогонь, втечу, смерть близьких… Юні войовники давали їм можливість повірити, що тьма не є непереможною. А за приязню, котра народжувалася поміж цими напівдітьми тужно слідкували великі карі очі Емельдир.

Еріен, котра тісніше спілкувалася з жіноцтвом Ломіону, знизувала плечима – вона не розуміла Аданет. Княгиня-втікачка вважала, що її тут терплять з милості, що її родички не мають посагу, і тому не можуть вважатися гарною парою синам князя Дор-Ломіну. До того ж дортоніонка не дуже ладнала з хазяйкою замку: княгиня Гарет, чия галадинська запальність стримувалася лише холодною ввічливістю, яку виховували в собі наближені до Ельдар Люди, недолюблювала гостю.

-Знаєш, Фіндекано, милий, - шепотіла Еріен, розплітаючи коханому коси в їхньому давньому покоїку, що його новий господар замку зберігав неторканим для високих гостей, - пані Гарет ревнує свого чоловіка до вельможної гості…

-Тобто? – спитав Астальдо заскочено.

-Пані Емельдир ще молода, хоч і має дорослого сина. Вона вийшла за князя Барагіра зовсім юною. Пані Емельдир вродлива…

-Але княгиня Дор-Ломіну теж вродлива…

-О, по різному… Пані Гарет схожа на тонесеньку стеблину, а дортоніонка - на розкішне деревце… Князь Галдор милується гостею…

-Але що в цьому дивного… Я теж…

Еріен хихикнула і зарилася обличчям в розкішне волосся Астальдо.

-Те, що я скажу, є дуже непризвоїтим… Пані Гарет вважає, що її чоловік бажає злитися тілами з пані Емельдир…

Фіндекано пирхнув, не втримавшись… Він розумів ревнощі, коли поміж Ельдар йшло змагання за увагу панни. Коли ж діва відкривалась назустріч певному Ельда, мови про ревнощі не могло й бути, тому, що залюблену пару могла розділити лише погибель.

-Я ніколи не зрозумію Аданів, - сказав він врешті, - я ревнував… Тебе до Нінуінона… Але опісля ночі на березі Хіселіну…

-О, та ніч…

-Місяць гойдався на хвилях…

-Твоє волосся пахло корицею, meletron…

-Ти завжди пахнеш ясмином, meldanya… І срібло твоїх кіс тобі подарував Ітиль…

-О, милий, адже я народилася до сходу Ітилю…

-Тоді вони сяяли як зорі, а Ітиль додав їм свого блиску…

-Як добре, що мені не потрібно хвилюватися, коли ти милуєшся жіночою вродою… Бідолашні Аданет…

-Еріен, я щасливий…

-Я теж…

Можливо через оці потаємні незгоди, Галдор попрохав у Фіндекано дозволу перебратися з родиною до Ейтель-Сіріону. Астальдо провів у Ломіоні рік, його воїни знищили кілька розбійничих ватаг, на дорогах запанував спокій, а новий врожай забезпечив їжею і Аданів і Ельдар. Втікачі продовжували прибувати – життя в Дортоніоні було не просто небезпечним: орки та Люди, котрі стали на бік Ангбанду, грабували мирних поселян з Аданів, або перетворювали їх на рабів. Люди і вцілілі Квенді або збивалися в загони опору, або відходили до Гімрінгу, а чи до Гітлуму. Синдар укрилися в Доріаті – Сінголло таки відкрив кордон, але лише для своїх одноплеменців. Часом змішаний загін з Нолдор, Синдар та Аданів, проклявши такий рятунок, волів пробиватися з боями туди, де їх приймали всіх, не дивлячись на форму вух, чи колір волосся. Один з таких загонів, прорвавшись до Гітлуму, приніс звістку про Барагіра – дортоніонець продовжував свою борню, однак з ним зосталося всього близько десятка людей. Син його на той час був біля батька – хоч якась потіха для пані Емельдир.

Фіндекано відбув до Ейтель-Сіріону лише впевнившись, що, принаймні, більшість втікачів облаштовано, забезпечені сякою-такою роботою, або прийняті на військову службу. Думки про набір великого війська та про битву, що має стати переможною, не полишали його. Але, син свого розважливого батька, він не давав оволодіти собою сліпому бажанню помсти. Він все підготує, домовиться з родичами, а тоді вже… Фігурки у грі? Нехай… Принаймні він матиме славну смерть у битві – як там писав батько: сорок зі ста.

Галдор приїхав зі своєю родиною та доволі великим військом з Аданів, полишивши Ломіон на начільника оборони, а замок – на пані Емельдир. Подібний розклад влаштовував всіх, а надто княгиню Гарет, яка воліла неспокій порубіжжя від душевного неспокою.

Однак, з приїздом родини Аданів, родинних клопотів побільшало у самого Астальдо. Його донька, яка потоваришувала з обома юними Галдорінгами ще у Ломіоні, забагато часу проводила зі старшим княжичем. Вона показувала Гуріну Барад-Ейтель, вона милувалася з юнаком сходом Ітилю і заходом Анари, вона навчалася поруч з ним стріляти з лука і була його партнеркою в навчальних поєдинках на мечах. Гурін дивився на юну nerwen з тихим обожненням, не задумуючись, що відважному дівчиську більше сотні літ, і що ще через сотню років, коли його прах давно розвіють вітри, Ерніс так і залишиться юною Ельде.

Фіндекано не знав, як йому поставитись до почуття, котре народжувалося у нього перед очима. Він любив Гуріна як сина – юнак був занадто схожим на Ельда, більше ніж Лоріндол і всі інші нащадки Арадана. Часом Фіндекано ловив себе на думці, що Гурін ближчий його серцю навіть за Анта Доронінга, якого Астальдо всиновив офіційно.

Ерейніон, засліплений приязню до свого нового друга, не помічав нічого. Еріен зрозуміла найпершою, і спробувала поговорити з донькою, однак Ерніс лише засміялася, здивована тим, що її ставлення до синьоокого красеня-Адана сприйняли за щось серйозне. Зрештою, Фіндекано вирішив поговорити з юнаком сам, тим більше, що Галдор уже почав поговорювати про те, що непогано б було одружити його старшенького з Морвен Барагундіон.

-Гарна буде пара, - неквапливо розважав князь Аданів в дружній розмові зі своїм володарем, - панна, звісно, без посагу, втікачка, але – доброго роду. Її батько з Беорінгів, походить від князя Брегора по молодшій лінії, через брата Барагіра, Бреголаса. І красуня ж писана – її так і звуть Еледвен, Ельфоподібна… Дійсно, глянеш – ніби Нолдіе перед тобою: очі сірі, коси темні, личко біле. Освічена теж як Ельфійка, хоча я вважаю, що для жони це, може й непотрібне. Але ж Гурін мій вибагливий, не хоче нерозумної, йому потрібно, щоб панна вірші складала, як ваші діви. Оце через рік, або два і зіграємо весілля, щоб хлопчина не розбестився.

Цей бік життя Аданів теж дивував Фіндекано – опісля досягнення певного віку юного Адана починало тягти до жінок. Деякі з молодиків вели те, що Галдор називав розбещеним життям – тобто поєднувались тілами з різними жонами, зовсім не думаючи про поєднання душ. За словами Галдора, дорослий Адан не міг довго перебувати без оцього тілесного єднання, і часто йому було навіть байдуже, що думає про нього жона, котра погодилася прийняти у себе мужчину за гроші, а чи за якийсь дарунок, аби поєднання відбулося. Галдор дбав про сина – він вважав, що юнак мусить мати біля себе чисту тілом і духом діву, і одружитися з нею, щоб не протоптати доріжку до отих жон, котрі брали дари за тілесне єднання.

Дивувало Фіндекано і те, що ні Гуріна, ні тим паче Морвен ніхто не питав про їхню згоду на злюб. Звісно, молода пара була в приязних стосунках, але Гурін був приятелем і Ерніс, можливо – навіть більшим приятелем. За юнака рішення прийняли батьки, за діву – опікунка, пані Емельдир, котра вважала, що її юній родичці пощастило: вона увійде в гарну родину, матиме за чоловіка красеня-юнака, і житиме забезпеченим життям до кінця днів своїх.

А Гурін тим часом прогулювався об руку з Ерніс по вулицях граду, присвячував їй вірші, по-юнацькому щирі і невмілі і навіть не здогадувався про батькові наміри щодо нього. Опісля одної такої прогулянки Фіндекано і послав за ним вістового Глірдана, який, переживши загибель Нолофінве, втішився лише тим, що став служити його сину.

Гурін зайшов до освітленої лампою Феанаро книгозбірні і обережно присів на запропоноване кріселко. Розумний юнак швидко втямив – розмова буде не простою. Погляд його синіх очей був розгубленим і трохи винуватим.

-Синку, - почав Фіндекано, - сподіваюсь, ти дозволиш мені так тебе називати, адже я є трохи од тебе старшим…

Гурін посміхнувся на цей жарт, дивлячись в юне горде лице Ельда, котрий не знав старіння і звільнення від зношеного тіла, яке Адани називали натуральною смертю. Молодик не обманювався цією юністю – грозові очі князя Нолдор випромінювали сяйво недосяжного вираю, і сповнені були того глибинного знання речей, яке приходить лише з досвідом.

-Я – дитя перед вами, вельможний, - вимовив він врешті.

-Ти добрий воїн і гарний син. Твій батько задоволений тобою…

-Я радий, вельможний…

-Твій батько хоче одружити тебе… За вашим звичаєм він підшукав тобі наречену…

-Я знаю, - опустив голову Гурін, - Морвен…

-Синку, - мовив Фіндекано опісля довгого мовчання, - я знаю, тобі важко про це говорити, тому скажу я… Наші раси живуть поруч вже досить довго. Ми схожі одне на одного більше, ніж всі інші раси Ендоре… Те, що Ельда може закохатися в Аданет і навпаки, не викликає особливого подиву – куди більше здивування може викликати любов, скажімо, Адана до бородатої панни з роду Кгазад…

Жарт подіяв – Гурін розпружився і тихо хихикнув, очевидно уявивши собі подібну пару.

-Айканаро, князю Дортоніону, - продовжив Фіндекано, - сподобалася дівчина, Аданет… Його брат, князь Нарготронду, умовив його не зустрічатися з нею. Не тому, що ми гидуємо вами, дитя моє… Однак, мудрий князь Нарготронду оповів своєму брату, як тяжко буде діві старітися поруч з Безсмертним, як вона буде в тузі дивитися в люстерко, відшукуючи сиві волосинки, як, ставши старою бабцею, вона литиме сльози за своєю юністю, дивлячись в прекрасне лице свого meldo… «Краще, - мовив князь Нарготронду, - нехай діва поплаче, перетерпить душевний біль, а тоді знайде собі гідного Адана – адже люди, не кохають лише раз в житті, для них подібне є можливим. І ти відступися, брате, доки квітка кохання не відкрилася в твоїй душі.» І князь Айканаро послухав свого мудрого брата, і покинув свою Аданет… Однак, Аданет так і не вийшла заміж – вона пішла у навчання до відаючих, і стала відункою, з якою князь Нарготронду вів бесіди про сенс життя Аданів, так і не зрозумівши того сенсу. А князь Айканаро з жахом зрозумів, що його тягне саме до цієї діви, що лише з нею він міг би поєднатися і тілом і духом, та зупинити час не у нашій владі. Його панна перетворилась на зморшкувату стару з душею юнки, однак, оповідали ті нечисленні Ельдар, котрим пощастило врятуватись з палаючого Ард-Галену, що до останньої битви Айканаро рушив, крикнувши замість гасла ім’я своєї Аданет… І нині князь Нарготронду, оплакуючи брата, говорить, що він надаремне втрутився, розділивши закоханих, що щастя, навіть коли воно є менш тривалим, ніж життя метелика, все таки залишається щастям…

-Я чув про це, - сказав Гурін стиха, - пані Емельдир оповідала… Вона знала ту Аданет – панна була сестрою князя Брегора, батька її чоловіка. Її звали Андрет… Андрет Боромиріон. Вона загинула в палаючому граді, відмовившись від втечі, бо серцем відчула погибель свого Ельфа. «Нас поєднає вогонь» - сказала вона.

-Тому, - мовив Фіндекано, - я не ставитиму перепон ні тобі, ні своїй доньці, якщо між вами виникне певне почуття. Нині такі часи, що Ельда може померти раніше за свою кохану зі смертних.

-І навпаки, - прошепотів Гурін.

-І навпаки, дитя моє… А тепер відкрий мені серце… Ти кохаєш Ерніс?

Гурін опустив голову. А коли підвів її, то на його очах блищали сльози.

-Я… Я не знаю…

-Тобто як? – спитав Фіндекано заскочено.

-Мій володарю, - палко заговорив Гурін, - аran nin… Я не знаю, що зі мною коїться… Ваша донька… Я обожнюю її, обожнюю так, як обожнюю зоряне небо над головою, Ітиль в глибинах неба, чисті води, ясні зорі, квітучу вишню навесні… Ерніс є для мене Ардою, вельможний, є тим, за що не страшно вмерти, є стягом, бойовим гаслом, сяючим клинком… Однак, вельможний… Я не можу уявити собі Ерніс господинею мого замку… Ви – Ельда, аran nin, ваші nissi рівні вам, а то і вищі за вас – настільки ви шануєте своїх жон і дів. Мені соромно зізнатися в цьому, але Адани поважають лише діву, неприступну діву, вони намагаються здобути її, немов ворожу твердиню, але, коли вони її здобудуть – вона їм належить… Так у нас говорять про поєднання тілами – взяти жінку… Жінка належить… Ставши жоною, Аданет з предмету обожнення перетворюється на річ. Вона мусить терпіти наше лихе ставлення, мусить запобігати перед нами, коли самій зле на серці, мусить мовчки ковтати образи – адже вона належить своєму чоловікові, він її взяв, як ворожу твердиню… Так поводяться з жонами найкращі з нас, а що вже говорити про найгірших. Якщо ж чоловік поводиться інакше, про нього говорять, що він під чобітком у своєї жони і насміхаються над ним. Над вами, Ельдар, Люди теж сміються, аran nin, глумляться над тим, що ви можете століттями домагатись своєї панни, творячи для неї красу пісень… Найгірші з нас говорять, що достатньо вкласти Еллет на ложе, і вона побіжить за Аданом і без всяких пісень та гри на арфі. Що ви, Ельдар, ніби можете поєднуватись тілами лише раз в століття, і ваші жони тільки і очікують, коли їм запропонують… Вибачте, що я повторюю лихі слова нерозумних істот, але життя між Аданами не для Ерніс. Це все одно, що зірвати зірку з неба і кинути її в болото.

Фіндекано ошелешено дивився на юнака. Він ніколи не думав, що у Аданів може бути подібний спосіб мислення в стосунку до жінок. Від подібного на відстані несло орчатником – тією порчею Морінготто, про яку говорив колись Руссандол.

-О, я розгнівив вас, - сказав Гурін сумно, - вибачте…

-Ні, дитя моє, - мовив Фіндекано лагідно, - ти чемний і гідний Адан, бо ти розумієш, що твої одноплеменці чинять зле, зневажаючи жон і розповсюджуючи про союзників плітки, які не відповідають дійсності. Однак, може ти кохаєш панну Морвен, і не хочеш мовити про це прямо?

-Морвен, - зітхнув Гурін, - я не знаю… Вона і гарна, і добра, і розумна… Ви може мене не зрозумієте, аran nin, але до Морвен мене тягне тілом, а до панни Ерніс – душею… Я роздвоююсь між ними двома. Мені нудно з Морвен, опісля Ерніс, опісля наших вечірніх бесід, коли ми майже не говорили словами, розчиняючись у Всесвіті. І в той же час, я не уявляю себе і Ерніс… На одному ложі… Вона занадто… Занадто недосяжна… Занадто світла… Занадто чиста… Вона дитя, але мудре дитя, чий вік вимірюється століттями. В той час, як з Морвен… Я… Я кохаю їх обох, але по-ріжному. Вибачте, вельможний…

-Напевне, - мовив Фіндекано, зітхнувши, - ріжниця між нашими расами і менша, і більша, ніж я думав довгий час. Мені буде над чим поміркувати. Щодо ж тебе, сину, – то знай, Ерніс за нашим відліком часу дійсно ще дитина. Не скривдь її, якщо ти дійсно поважаєш нас обох – доньку і батька. Я не боронитиму вам зустрічатись, однак ти мусиш розібратися в своїх почуттях і обрати… Або зірку в небі, або господиню замку…

-Ви розсудили справедливо – і я вам вдячний, - вимовив Гурін, - я думав, що ви відправите мене до Ломіону…

-О, ти не зробив нічого такого, що було б гідним покарання, або вигнання. Іди, синку…

Гурін вийшов нечутно, наче тінь, але Фіндекано встиг помітити, що за дверима майнув краєчок дівочої сукні. Ерніс тривожилася за свого друга і намагалася підслуховувати. Астальдо зітхнув. Тут він був безсилим – якщо поведінку закоханого Ельда можна було передбачити, то Гурін, очевидно, не міг розібратися у власних почуттях. Обравши Ерніс, він був приречений обожнювати діву на відстані – адже донька Фіндекано ще не досягла того віку, коли Ельде може відкритися назустріч пісні кохання. І за життя Гуріна, навіть якщо юнак не накладе головою в черговій битві, ельфійська красуня цього віку не досягне. Морвен була найкращою парою для цього витонченого Адана – Еледвен, ельфоподібна діва з його народу. Але – чи послухає серце доводів розсудку?

Час минав, від Дагор Браголлах пройшло сім літ… Нолдор поволі отямлювались від поразки і втрат. Однак, Фіндекано не втрачав пильності, і тому нова біда не захопила його зненацька.

До Ейтель-Сіріону дібрався Нолдо, бранець-втікач з Ангбанду. Нині подібних осіб підозрювали в тому, що всі вони прищеплені, і ставилися до них насторожено, а то і зневажливо, часом навіть виганяючи геть. Великий Князь, котрий міг виявляти вплив Моргота на тіло і розум Ельда, навпаки, приймав втікачів і намагався їх підлікувати і розрадити. Кілька разів йому таки справді траплялися прищеплені, один Синда навіть кинувся на нього зі зброєю, і Фіндекано доводилося вдаватися до послуг пані Лаурендіе, яка могла безболісно позбавити тіла злощасну жертву Морготова чародійства. Але більшість Квенді були таки справжніми втікачами – адже Ангбанд наполовину був твердинею, а наполовину – копальнями в горах. Полонених змушували гарувати в цих копальнях, як Людей, так і Квенді. Люди виснажувались на тих роботах за кілька місяців, Квенді ж, як більш витривалі, навіть наважувались на втечу підземними норами. Багато хто гинув в тих переходах, але декому вдавалось врятуватись.

Еленандар, зовсім молоденький Нолдо, був народжений вже тут, в Ендоре, і не знав іншої вітчизни. Його батьки, спокревені Nelya Nosse, жили в Нарготронді. В полон він потрапив під час розгрому війська Фінарато в Серехській трясовині.

-Ви знаєте Гельмира? – тихо оповідав юнак, - коли полонених вели до Ангбанду, нас було скуто одним ланцюгом…

-О, Гельмир… - вирвалося у Фіндекано, - мій друг дитинства… Фінарато говорив, що Гвіндор і досі оплакує брата…

-Він там… Нас розділили, а то б ми разом… Мені пощастило – я випадково пробив киркою вихід в сусідню штольню. Там стільки ходів… Сам не знаю, як мені вдалося… Вибрався назовні в горах… Погоня… Вони пускають по сліду втікачів гаурів, але тварь не пролізла там, де протиснувся я…

Юнак підвів голову… Обстрижений, вихудлий, він нагадав Фіндекано Руссандола, коли той видужував опісля полону. Тільки волосся Еленандара було чорним… А зверху – ніби присипаним попелом…

-Ви мені не вірите, - мовив втікач втомлено, - нам там так і говорили – не повірять. Але вічність бути їхнім рабом… Я, коли тікав, то думав – нехай вже краще свої пристрелять.

-Я вірю, - мовив Астальдо заспокійливо. Він вже бачив – прищепи на юнаку нема. Однак, Ельда мав ще довго видужувати душею опісля перенесених мук. Рани на тілі йому залікують цілительки, а от душу…

Очі Еленандара спалахнули такою надією, що Фіндекано не витримав і погладив юнака по стриженій голові.

-Заспокойся, - мовив лагідно, - опісля того, як цілительки приведуть тебе до ладу, прийдеш до мене, я візьму тебе до свого загону.

-До ваших лучників? – аж скинувся юнак, - мене?!

-Тебе… Коли матимеш кращий вигляд, поговориш з рідними. Через палантир. До Нарготронду я тебе не відпущу – небезпечно. А батьків заспокоїш. Тільки не оповідай, що бачив Гельмира – Гвіндору легше думати, що брата вбито.

-Згідно наказу, Великий Князю…

Еленандар раптом зітхнув, щось згадавши.

-Князь Нолофінве… Він… Ми навіть в підземеллі чули, як вив Морінготто… Тварі тоді стратили кожного десятого бранця, їхня погибель була жахливою… але Ельдар йшли на смерть усміхаючись. Ми не знали, хто його, і як, лише потім дійшли чутки… Однак ваш батько… Мені так жаль…

-Співчуття дає полегшення зраненому серцю, - вимовив Фіндекано звичні слова подяки, - іди, воїне, до пані Лаурендіе, в шпиталь. А опісля зголосися до мене.

Біля дверей зали Еленандар раптово обернувся.

-Великий Князю, - вимовив, - коли я блукав горами, то не одразу взяв вірний напрям в тому димі і чаді, який огортає нині Ангбанд. І я бачив, як немаленьке ороче військо рушило на північ…

-Ти певен? – спитав Фіндекано стривожено, - ти не сплутав напрям?

-На північ, вельможний… Якраз тоді на хвильку стало видно Анару.

Звістка ця стривожила Фіндекано. Марш орків на північ означав одне – напад буде від Дренгісту. В той же час всі прикмети доводили – Ангбанд готує удар по Ейтель-Сіріону. Прямий удар. Про це доносили вивідачі-порубіжники, котрі добували відомості, ризикуючи життям. Еленандар… Прищепи на ньому нема, але раптом він…

-Ельда ніколи не служитиме Мороку з власної волі, - мовив сам собі Фіндекано, - але юнака могли і обдурити. Дати втекти, показати те, що треба…

Він думав довго, і раптом зрозумів, а, зрозумівши, пішов до Лаурендіе.

Пробуджена зовсім не змінилась. Останні невдачі Ельдар вона сприймала зі спокоєм любомудра – військове щастя, мовляв, мінливе. Найтяжче гідна цілителька перенесла смерть Нолофінве, якого дуже поважала. Тепер вона здружилася з Іріме-Лалвенде – сестра Нолофінве теж присвятила себе цілительству і часто бувала у шпиталі. Таурохтар служив у війську, і досі йому щастило на радість його коханої.

-З юнаком все гаразд, - мовила Пробуджена, тільки-но Фіндекано переступив поріг шпитальної палати, - чистий як Айну, і спить, як дитина… Шрами затягнуться, волосся відросте…

-Тільки дух зостанеться зраненим, - зітхнув Фіндекано.

-Ми не всесильні, - мовила жінка, - але що тривожить Великого Князя?

-Юнак побачив дещо біля Ангбанду, але я не знаю, наскільки можна вірити його – не словам - говорить він правду, очам…

-Подвійний удар? – спитала цілителька.

-Звідки ви…

-Він твердив про це, аж доки не провалився в сон…

-Я теж подумав – якщо вивідачі теж говорять правду, то Гітлум буде атаковано з двох боків.

-З нами Астальдо, - сказала цілителька, - відіб’ємося, молодий cano… Вибачте, аran nin…

Фіндекано доволі часто перевіряв на Лаурендіе власні здогади і рішення. Цілителька володіла відчуттями на рівні аpacen, а вже військову справу знала краще за воєвод. Подвійний удар… Від Дренгісту і по Ейтель-Сіріону. Це означало – потрібно діяти.

Фіндекано зібрав військову раду, що складалася з нього самого, князя Галдора та Нарамакіла, начільника оборони Ейтель-Сіріону. Обоє воїнів дивилися на нього затривожено, але спокійно.

-Потрібно підіймати Гітлум, - мовив Нарамакіл, - застави біля Дренгісту не витримають удару.

-Потрібен союзник, - озвався Галдор, - але кого покликати? Князь Нарготронду має досить свого клопоту – Західний Белеріанд роїться від тварей, котрі лізуть туди з Дортоніону, а вельможний князь Гімрінгу…

Фіндекано думав про це, але він знав від Майтімо, що Руссандол намірився відбити Аглонів прохід і відновити твердині. Прохід в горах був прямою дорогою до Анфаугліту, коротким шляхом до майбутнього наступу. Доки прохід не буде в руках Майтімо – про допомогу від нього не може бути й мови: вести військо в обхід, горами, які кишать орками, через випалений драконом Таргеліон, він просто не в стані - настільки великими будуть втрати. «Рудий та ще й високий» стис в кулак всі сили, що у нього зосталися: хоча Туркафінве з Куруфінве так і залишились у Фінарато, зміцнюючи оборону Нарготронду, однак в Східному Белеріанді віднайшовся Моріфінве – відважного Феанаріона його воїни вивезли з палаючого Таргеліону всього в опіках від драконова вогню. Тепер Морьо був у Гімрінгу, разом з тим, що зосталося від його війська і поселень, і туди ж прибули Амбаруссар з загонами Лаіквенді, та Адани з Естоладу, які теж змушені були відступити на південь. Східний Белеріанд поволі очищувався від нечисті, і Фіндекано не хотів губити побратима – оtorno рушив би йому на допомогу найкоротшим шляхом - отим проходом поміж Дортоніоном та Доріатом і міг накласти головою та надаремне погубити військо. Ще раз згадавши недобрим словом Ельве Сінголло з його захисним поясом, біля якого часом гинули від орочих мечів Нолдор та Адани, негідні допомоги від такого пишного володаря, Фіндекано вирішив взагалі не сповіщати Майтімо про небезпеку.

Зоставався князь Кірдан, котрий колись обіцяв князю Нолофінве військову допомогу за першого ж прохання. Досі Гітлум обходився тим, що мав, однак, здається, настала година задіяти родича. Телері Кірдана нині були озброєні в кольчуги магтанової сталі, мали добрі мечі і нолдорські луки, а сам Корабел, котрий мав з орками давні рахунки, вже давно цікавився по палантиру – чи не потрібна поміч. Загибель Нолофінве вразила і цього гідного Телеро, як вражала всіх, хто чув про поєдинок Ельда і Вали. Кірдан, забувши про властиву його народу миролюбність, рвався до битви і прохання Фіндекано прийшлося йому до душі.

Отже, опісля успішних переговорів через палантир Егларесту, Фіндекано зоставив князя Галдора намісником Ейтель-Сіріону, а Нарамакіла, як і раніше – начільником оборони, і наказав Алмареа сурмити своїм лучникам збір. Взамін він пообіцяв вділити граду частину війська, що його думав набрати в Мітрімі.

Прощалися похапцем – з Фіндекано, як завжди, їхали його жона і діти. Ерніс та Ерейніон довго не могли проститись з Гуріном та Гуором, а Еріен тримала за руку засмучену княгиню Гарет: галадинка була сповнена тривоги та лихих передчуттів. Однак, трималася вона мужньо і намагалася не втрачати надії.

В Мітрімі на Фіндекано вже очікувало військо з Ельдар, попереджених гінцями. Доки його воїнство рухалося на південь, до нього стікалися, немов струмочки загоні воїнів-Квенді з довколишніх поселень. Підійшли воїни з Дор-Ломіну, Аданів провадив один з численних родичів Галдора, який мав красиве синдарське ім’я Еллеон.

Розділивши військо надвоє, князь Гітлуму дуже ризикував – він не забував, що рекомий похід орків в північний бік міг бути і обманом, призначеним для очей втікача. Еленандару, якого Фіндекано взяв до себе зброєносцем, попри незадоволення найближчих, могли просто дати втекти, сподіваючись, що він оповість те, що бачив і зробить свою лиху справу без усякої прищепи.

-І він може бути небезпечним, - шепотіла Еріен в гостре вушко свого володаря, - для чого тобі зброєносець, meldo, адже я з тобою…

-Еріен, - мовив Фіндекано, намагаючись, щоб голос його звучав суворо, - ти з дітьми зостанешся в Ломіоні…

-Авжеж, - сказала Еріен непоступливо, - може ви накажете мені, аran nin, підкорятися пані Емельдир і гаптувати разом з нею хрестиком?

-Гаптувати хрестиком, - зітхнув Астальдо, - цілком гідне заняття для жони Великого Князя…

-Дітей, ясна річ, я залишу, - мовила nerwen - Ерейніон ще зовсім юний, а Ерніс – і зовсім дитя. Тоді, в порубіжній твердині, у мене трохи серце не розірвалося, коли орки видряпалися на стіну саме в тому місці, де стояв наш син… Але мене ви не маєте права залишати, мій мужу і володарю, зрештою я є підданою князя Кірдана, і саме він записав мене до війська.

Фіндекано зрозумів, що йому не переконати кохану – Еріен вважала, що йому щастить, доки вона поруч. Ерніс він віддав під опіку пані Емельдир, хоча князівна і наприндила губенята, а Ерейніон, стискаючи в руці Аеглос, так молив батька про дозвіл зостатися в загоні Алмареа, що князь таки дозволив, наказавши Алмареа з Мірімоном стежити за молодиком і не давати йому лізти туди, куди не слід.

Еріен знову стала на своє звичне місце у лаві лучників, поруч з Антом. За Фіндекано ж тепер нечутною тінню ходив Еленандар – юнак не підводив очей на оточуючих, і все тиснувся до свого покровителя, ніби намагаючись заховатись від чужих поглядів. Однак, все видавало в ньому колишнього бранця – обстрижена голова, на якій тільки-но почало відростати волосся, темна каламуть жаху в сірих очах… Лучники потиху шепотілися, що хлопчина якщо і не прищеплений, то зламаний навіки. Та розмови ці припинив Алмареа, який сказав похмуро:

-Ніхто не знає, яким він буде, побувавши в Залізному Пеклі. А, оскільки ми всі прокляті Суддею, то можемо ще наковтатися біди. Хто буде збиткуватися з бідолахи, нехай спершу подумає, чи варто йому ризикувати hrоа, зустрівшись з моїм клинком…

-Ми нічого не маємо проти цього юнака, сурмач, - відповів на цей закид Синьагіл, - але ми турбуємося про нашого князя. Раптом на втікачеві якась така прищепа, що її не розгледіти учневі Ірмо і не відчути цілителькам? А вельмишановний Еленандар заварює пану князю quenilas, рихтує зброю і спить біля його намету… Хіба не тривожно? Адже Морінготто призначив винагороду за голову нашого володаря, і багато ангбандських псів мріють ту винагороду отримати. Хто-зна чиєю зброєю є цей юнак, і тому краще було б…

-Наш князь, - відповів Алмареа з гідністю, - намагається залікувати душевні рани молодому воїну. Задля цього він ризикує – авжеж… Однак, мені здається, що краще ризикнути і порятувати, аніж не ризикувати і вигнати геть, як-то часто робиться нині. В інших місцях – не в Ейтель-Сіріоні. Ми мусимо робити все насупроти Морінготто, який тільки лапи потирає, коли Ельда-втікача женуть від себе його одноплеменці.

Фіндекано чув подібні балачки краєчком вуха, але не звертав на них уваги. Він звелів Еленандару, котрий був чудовим музикою, грати йому вечорами на арфі. До молодого арфіста приєднувався Глірдан-флейтист, і тиха музика линула з шатра князя Гітлуму, заспокоюючи і його і наближених. Еленандар грав, час від часу зупиняючись, щоб подивитись на свої руки – здорові і гладенькі, без рубців від ланцюгів. Іноді юнак плакав, і з ним плакала арфа, стогнучи струнами, і тоді Глірдан починав висвистувати на флейті нову мелодію, веселішу, бадьорішу, змушуючи арфіста відкинути сум.

В тому, що Еленандар був правий, завваживши орків, котрі рушили на північ, військо Гітлуму переконалося невдовзі. Над Кіріт-Нінніахом закурився чорний дим – то палали сторожові вежі. Від Дренгісту йшла орда.

Того ж дня примчався гонець з Ломіону. Ерніс сповіщала, що Гурін передав по палантиру очікувану звістку про удар з півночі. Барад-Ейтель знову опинився в облозі, а з ним половина військ Гітлуму. Сподіватися доводилося лише на власні сили – допомога від князя Кірдана могла і спізнитися. А наступного ранку рівнина Гітлуму вже роїлася від орочих зграй.

Якщо тварі думали захопити гітлумців зненацька, то їм довелося жорстоко розчаруватись. Замість беззахисних поселень і неозброєних втікачів орки побачили перед собою вишикуване військо під блакитними корогвами зі срібними зорями. І крик срібних сурем пронісся над полем – ми очікували, ми готові…

Фіндекано не думав, що нападники будуть іншими, ніж сім років тому… Однак він помилився – за молодняком, призначеним на забій, непорушно стояли шереги добре озброєних істот, назвати яких мавпами уже не повертався язик. Озброєні списами воїни стояли, чітко дотримуючись шику, з-під шоломів виднілися не морди - майже людські обличчя. Князь згадав той, давній бій біля Дренгісту, коли тварі здалися йому розумнішими ніж завжди. Теперішні списоносці схожі були на Людей – зір Ельда дозволив Фіндекано роздивитись їх як слід, і зробити висновки.

-Це оті безволосі орки, - сказав він Алмареа, котрий зацікавлено вдивлявся у ворожі лави, - про них оповідали Синдар, які пережили Першу війну.

-Я не хотів би ображати наших союзників, - промурчав Алмареа, - але красунчики схожі на Людей, наче брати… Тільки виховані мавпами брати – рівно триматися їм таки важко. Отже, Морінготто таки знову розплодив цей вид – забув, лиха сила, що забагато розуму мавпі вадить – шерсть починає облазити.

-Лиса мавпа, - підкинув Мірімон,- гірша навіть за обстриженого Ельда, бо має неприродній вигляд.

Фіндекано почув, як за його спиною зітхнув Еленандар і сказав докірливо:

-Замість милих жартів готуйте маленькі луки – кіннота піде до битви першою.

До князя підбіг Еллеон – піхотинці Аданів вже роздивилися ворога і нетямилися від люті.

-Наказуйте, вельможний! Ці тварі ображають нас самим своїм існуванням!

-Наказую стояти насмерть, - відповів Фіндекано, - чомусь мені здається, шановний Еллеоне, що оті орки, які вам так сподобались, рушать саме на людську піхоту, сподіваючись зім’яти ваші ряди. Не забувайте, чому вас навчали Ельдар – ніякої зненависті, ніякої злоби… Просто убивайте – холоднокровно і зі спокоєм духу.

-Вистоїмо, вельможний…

Еллеон побіг до своїх… Фіндекано ще раз обдивився бойовий порядок – Адани посередині, крила прикриває піхота Ельдар з Мітріму, кінноту поділено на дві частини, на правому крилі загін до битви веде він сам, на лівому – Алмареа, якому Фіндекано довіряв як собі. При своєму cano знаходився і Ерейніон – князь Гітлуму мусив думати, як виграти битву, а не озиратися на сина: чи живий ще. Досить і того, що під його командою воюватиме Еріен.

Спершу все начебто вдалося…

Кінні Ельдар прорвалися вглиб ворожого строю, за ними рушили піші лучники, закріплюючи успіх. В центрі Адани стояли непорушно, стримуючи вороже воїнство… Орки зав’язли в їхніх бойових порядках наче мухи в меду. Кіннота вже з’єдналася, і обидва крила війська Гітлуму змикалися, немов кліщі, розчавлюючи супротивника. Якщо орки зазвичай намагалися брати полонених – згідно наказу Морінготто, то Ельдар і Адани були щодо цього одної думки: з орка ніколи не виховаєш мирної розумної істоти, а отже тварей потрібно нищити без жалю і докорів совісті.

Фіндекано вирвався з виру битви, коли Алмареа засурмив тривогу. Виїхав на узвишшя і заціпенів.

Від заливу мчали вовчі вершники. А за ними виднілись бойові порядки піхоти.

Вивідачі, котрим вдалося прорватися до основного війська від Кіріт-Нінніаху нічого не говорили про ще одне військо, набагато сильніше за попереднє. Згадавши вголос лиху силу, Фіндекано звелів сурмити відхід до укріпленого табору і розвернув кінноту прикривати відступ.

Їм все-таки пощастило – бій вже майже згасав. Піші Ельдар та Адани встигли добігти до табору, оточеного кільцем зі скутих ланцюгами возів та земляними укріпленнями. Князь Гітлуму звелів це зробити, бо не знав, скільки ворогів піде у наступ, і чи будуть серед них вершники на гаурах. Нині він повітав себе подумки – обережність ніколи не була зайвою. Якби підмога оркам підійшла на кілька годин раніше – тварі б вечеряли свіжим м’ясом. І те саме сталося б, якби його воїнам не було де укритись.

Вовчі вершники, з вереском налетіли на укріплення і отримали свою порцію стріл… Кільканадцять найвідважніших зуміли перескочити через земляні завали і потрапили поміж Аданів зі списами. На допомогу воїнам Еллеона вже поспішали мітрімці, стріляючи на бігу. Хрипко проревів ріг – позосталі орки повернули назад. Це було зовсім зле – до ранку ворог відпочине і рушить у наступ зі свіжими силами. Світло Анари не заважало тварям – густа свинцева пелена хмар, схожа на дим, висіла над Гітлумом вже тиждень.

Еллеона поранило в ногу стрілою, і він аж шипів від болю, коли цілителька-Нолде обережно виймала з рани смертоносне знаряддя. Алмареа з зосередженим виглядом дивився в хмарне небо – Ельда зупиняв собі кров з численних ран. Вдаватися до цілющого сну не було коли – Мірімон мовчки перев’язував брата, сподіваючись, що сурмач протримається завтрашній день і не потрапить до Мандосу без нього. Кіннотники Фіндекано майже всі були в білих завоях – вони відступали останніми і ледве врятувалися. Втрати, однак, були невеликі – поки що. Князь Гітлуму розставив лучників по становиськах, віддав накази своїм cano і пішов до свого шатра відчутно накульгуючи – ngauro черкнув його зубами по стегну.

Астальдо вже знав, що його близькі живі – і це було йому потіхою. Він приліг на розстелений плащ і спробував трохи подрімати. В кутку шатра вовтузився Еленандар, звідти повіяло пахощами трав Гітлуму – зброєносець тільки-но приніс від вогнища маленький чайничок.

Аran nin, - озвався Еленандар стиха, - трохи гаряченького… Відновити сили.

Фіндекано поволі сів і усміхнувся своєму наближеному. Синьагіл помилявся – юнака не було зламано, він бився так, ніби ця битва була останньою. Однак, Еленандару вдалося вижити і навіть не отримати серйозних ран. Нині зброєносець явно повеселішав – в запалих очах засяяли вогники, вуста склалися в несміливий усміх. Фіндекано взяв з його рук філіжаночку ковтнув настою, а юнак тим часом вже змазував медом дорожні хлібці, котрі давали поживок на весь наступний день.

-Еленандаре, - стиха мовив Фіндекано, - дізнайся, як там справи у Еллеона. Адани не протримаються на одних хлібцях. В обозі мусило бути зерно на кулешу, однак в оцій всій веремії…

-Згідно наказу…

Зброєносець поспішно вийшов з шатра. Фіндекано подумав знехотя, що мусив би послати Глірдана, але вістовий мав дві рани, неважкі, однак болючі. В очікуванні відповіді Астальдо задрімав, і отямився від галасу. Гамір людських голосів змішувався зі співучою вимовою Ельдар. Князь звівся на ноги, похитнувся і вийшов назовні.

Просто перед шатром стояв невеличкий гурт вояків – Ельдар та Адани, розлючені, наче оси. Фіндекано побачив Еленандара – юний Нолдо стояв, склавши руки на грудях, і погордливо дивився на двох вояків з загону Еллеона, котрі наскакували на нього як півні.

-Що сталося? – неголосно спитав Астальдо.

-Вельможний князю, - заговорив один з Аданів, - нам не дали можливості гідно закінчити справу. Ось цей Ельф назвав нас орочим поріддям і безволосими мавпами. Коли ми взялися за зброю – втрутилися його одноплеменці. Хіба ми мусимо терпіти образу всього нашого роду?

-Вельможний князю, - схилився в уклоні лучник Кінгарон, - ці люди робили зле, вийнявши зброю посеред табору в виду ворожого війська. Я не чув їхньої розмови з цим Ельда, однак непорядок…

-Еленандаре, - сказав Фіндекано, - поясни, будь ласка…

Юнак мовчав, дивлячись просто перед собою. Астальдо зрозумів, що молодий Нолдо зараз прийме будь-яку кару, але не буде виправдовуватися. Князь поволі повернувся до воїнів.

-Союзники, - мовив стиха, - нині не час вирішувати поєдинком хто кого образив. Якщо ми виживемо опісля завтрашнього бою, я обіцяю вам розібратися в цій справі, визначити винного і призначити покарання. Якщо ж не виживемо – правих і винних визначить Суддя Намо. Розходьтеся, шановні. Це наказ.

Люди поволі рушили геть, буркочучи:

-Ці пихаті Ельфи… Варто проливати за них кров…

-Шановні, - єхидно мовив Кінгарон, - моя родина в Ейтель-Сіріоні… Ви проливаєте кров за власних жон та дітей.

-Досить, лучнику, - сказав князь Гітлуму, і Ельда одразу ж замовк. – зброєносцю, ходімо зі мною.

В шатрі Фіндекано мовив, зітхнувши:

-Так що ж сталося, дитя моє?

Еленандар опустився на укривало, і згорнувся клубочком, затуливши руками лице.

-Ти бачив Еллеона? – спитав князь, - і хто ці двоє?

-Я бачив, - глухо відповів Ельда, - він доповідає вам, що його воїнів буде нагодовано. А ці двоє назвали мене викиднем Ангбанду, запроданцем і вивідачем. Перед цим вони частувалися пивом…

-Зрозуміло, - сказав Астальдо, подумки пообіцявши собі поговорити з Еллеоном щодо дисципліни серед його піхотинців.

-Тепер, - сказав Еленандар розпачливо, - ви виженете мене геть, бо подумаєте, що мене прищеплено особливим способом, і що я роздуваю ворожнечу між союзниками.

-Завтра, - мовив Фіндекано заспокійливо, - ти рушиш до битви поруч зі мною… Я тобі вірю.

-Скажіть це…ще раз.

-Я вірю. Принеси мені ще настою і лягай спати.

Години за дві прийшла Еріен, котра змінилася з варти. Вона прикрила плащем сплячого Еленандара, котрий так і лежав скулившись, навіть уві сні затуляючи голову руками, і мовила до мужа:

-Ви виходжуєте його, мій володарю, бо він нагадує вам про Руссандола та його нещастя…

-Майтімо є сином Вогняного Духа, і він народився у Валінорі, - сказав Фіндекано, - він вистояв би і без мене. А це – дитя, народжене в Белеріанді, ненабагато старше за нашого сина. Топтати слабших – негідно Ельда.

-О, я згодна. А що буде завтра, meldo?

-Звитяга, - мовив Астальдо, - тільки звитяга.

-О, я згодна… - промурчала Еріен, провалюючись в сон, - мій володарю…

Наступний день, як і очікувалося, був понурим. Адани мимоволі зводили очі до неба, відшукуючи хоча б натяк на просвітлення. Вчорашнє поле битви німувало, зате навпроти укріплень війська Гітлуму виріс ворожий табір, вогні якого запалали ще вночі. Мав бути бій, ще один – на цей раз проти набагато переважаючих ворожих сил. Схоже було на те, що Моргот заповзявся винищити саме Гітлум, бо на сході було спокійно, а в Західному Белеріанді бої майже припинилися за винятком сутичок з ворогом дрібних летючих загонів Ельдар та Аданів.

Фіндекано сподівався тільки на власні сили. Допомога з Фаласу могла спізнитися – шлях від Егларесту був неблизьким. А зовсім неподалік був Віньямар, в якому, замість невеликої залоги, могло бути військо… Могло б...

-Фігурки у військовій грі, - мовив Фіндекано стиха, - що буде, якщо одну пересунути назад… А може, вам зовсім не потрібна наша перемога, Вишні? Як там говорив князь Феанаро – він же ваш брат, той, що в Ангбанді… Скільки Майтімо сварив і карав своїх братів, однак – пробачав, і ще пробачатиме. Ви теж пробачили, та й прокляття мусить збутися, хіба ні? За одну-єдину помилку ми поляжемо тут усі, і що тоді буде з Ардою, Вишні? Він-то вам не пробачить ніколи, Морінготто… Не пробачить Війни Стихій, поразки, ланцюгів, ув’язнення. І Арда, наша мати, страждатиме до кінця світу… До кінця.

-Тіrа, Ельдар!

Полем битви плавно рухалась жіноча постать. Жінка не йшла – пливла над землею. Тоненька, зграбна, хоч і дуже висока. Чорний плащ з каптуром приховував риси обличчя.

-Майе, - прошепотів Еленандар за плечем Фіндекано, - це Майе…звідти…

-О, велика честь, - холоднокровно відповів князь Гітлуму, - передати по укріпленням – бути готовими до звукового удару, приготуватись заткнути вуха…

Жінка зупинилася просто навпроти їхнього становиська.

-Фіндекано Астальдо, - вимовила вона так, що її почув весь табір, - я прийшла на перемовини.

-Не виходьте, - прошепотів зброєносець, - обдурить… Уб’є…

Князь Гітлуму озирнувся. Наближені дивилися на нього з жалем і з жахом… Еріен… Ерейніон, котрий зімкнув пальці на ратищі списа, аж вони йому побіліли, Алмареа, Мірімон, Синьагіл, Елеммакіл… Вони розуміли – ворог обдурить… І знали – князь вийде. Вийде, бо зветься Відважним.

-Еленандаре, - мовив Фіндекано до зброєносця, - це лише жона, нехай і Майе… Ходімо зі мною, прикриєш…

-Згідно наказу!

Астальдо переліз через завал з землі та дощок і поволі рушив до посланниці. Еленандар йшов за ним – Фіндекано відчував його страх спиною. Але юнак таки йшов.

-Я слухаю вас, шановна, - озвався князь Гітлуму, намагаючись роздивитися під каптуром обличчя жінки. Він здогадувався, що то була одна з жон-перевертнів, ще один жах Ангбанду. В захопленому Сауроном Мінас-Тіріті мешкала одна з цих потвор – Тгурінгветіль, Таємнича Тінь, упириця, яка вміла приймати образ лилика і могла повелівати кажанами так, як Саурон – своїми ngauro. Дангет, Майе, що втратила тіло, яку Фіндекано колись зустрів під час їхньої дитячої втечі в Ендоре, була тієї ж породи. Але тоді юні Нолдор зіштовхнулися лише з безтілесною сутністю, яка, однак, трохи не знищила їх. Втілена упириця була страшніша в сотні разів – Астальдо вже відчував, як вона намагається вдертися в його розум, пробуючи на міцність аvanire… Перстень Тьєлпе, про який князь майже забув, але носив на лівиці не знімаючи, запульсував немов живий, створюючи незримий щит.

-О, ці Нолдор, - лагідно мовила жінка, - ці майстровиті Нолдор… У вас цікаве колечко, вельможний князю Гітлуму. Це витвір ваших рук?

-Це дар, - холодно відповів Астальдо, - що ви можете мені запропонувати?

-О, багато чого, - сказала Майе, - у вас вірний напрям думок, вельможний Фіндекано. Валар зреклися вас, прагнучи врятувати обранців. Ви до обранців не належите – ви винні навіть не в тому, що пролили братню кров, ви винні в тому, що забажали волі.

-О, тільки не треба мені оповідати, - зітхнув Фіндекано, - про волю… Може її нема у Валінорі, але тим більше нема і в Ангбанді…

-Воля є, - мовила жінка, - цей юнак, що ховається за вашою спиною, теж міг би бути вільним. Йому були зроблені певні пропозиції – він відмовився. Щоправда, потім він таки вирішив, що нагорі краще, ніж в каменоломні. І погодився вже на іншу пропозицію, завдяки чому ви опинилися нині тут.

-Мила моя пані, - сказав Астальдо, з насолодою відчувши спалах люті, який не змогла приховати упириця, - дайте спокій цьому юнаку, він досхочу насьорбався вашої гостинності і знає ціну свободі. Я йому вдячний – завдяки йому ваша зграя сьогодні до Гітлуму не пройде.

-Або пройде по вашим трупам, - прошипіла жінка.

-Я чомусь певен у перемозі, - усміхнувся Фіндекано, - ми марнуємо час, шановна.

-Ця ваша еs-stel, - захихотіла жінка, - що ж, сподівайся, воєводо з косами… Я збережу тобі життя, Фінгоне Астальдо, і ти будеш моїм улюбленим звірятком… Ти будеш кохати мене, ненавидіти себе, але таки мене кохати. І розділяти зі мною трапезу. Трошки крові… Невеличкий ковточок з жил ще живого Квендо… Так ми бенкетували з твоїм рудим побратимом, доки він мені не набрид. З нас була гарна пара – останнє, що бачили в житті кілька десятків необережних Синдар.

Фіндекано знизав плечима.

-Ми говоримо вже доволі довгий час, - сказав спокійно, - але окрім лжі я нічого не почув. Вам не вдасться мене розлютити, шановна. Вам не вдасться порушити мій спокій і мою віру. Я вірю побратиму, і довіряю своїм воїнам. А найбільше довіряю таки зброєносцю, котрий готує мені їжу і спить біля мого ложа. Якщо вам більше нема чого сказати – закінчимо перемовини.

Очі жінки спалахнули з-під каптура багряним вогнем.

-Я розплету твої коси, - прошипіла вона, - сьогодні ввечері, Астальдо.

-О, як огидно, - посміхнувся Фіндекано, - ви ж таки жінка, пані… Або, принаймні, були нею… Загрожувати насильством над hrоа – я думав, що на подібне здатні лише оті облізлі мавпи з вашого війська. Вас напевне давно ніхто не кохав – ви прийшли завоювати собі meldо? Оберніться назад: можете вибрати найкрасивішого з ваших воїнів, якщо вже вам мало Маяр з Ангбанду.

Щит персня Тьєлпе загрозливо вигнувся. Еленандар мимоволі схопив Фіндекано за руку. Той усміхнувся підбадьорливо.

-Відваги, зброєносцю. Цю пані варто пожаліти…

Жіноча постать в чорному вигнулася, зростаючи, розкинувши руки. Попереджені Ельдар та Адани поспіхом заткнули вуха і не помилилися. Тварь вереснула так, що дехто зомлів. Велетенський лилик змив над землею, і розкинув крила трохи не над головою у князя Гітлуму. Фіндекано, стиснувши руків’я меча, сподівався на те, що витримає заслона. Перстень випромінював на повну міць – блакитне полум’я щита вже було видно звичайним оком. Кажан вдарився грудьми в цю заслону і відлетів з вереском. А тоді зигзагами полетів до орочого табору.

-Чого вона хотіла? – посипалися питання, коли Фіндекано перескочив через завал і допоміг перебратися Еленандару.

-Залякати, - спокійно пояснив Астальдо, - переляканий воєвода ворожого війська – це пів перемоги.

-Нечиста сила! – лаявся Еллеон, підіймаючись з землі, - вереснуло так, що мною кинуло навзнак…

-Чи мені почулося, - прошипіла Еріен, - а чи ця упириця насправді хотіла тебе на своє ложе?

-О, я їй сподобався, - посміхнувся Астальдо, - але я є Ельда, вірний у виборі… Я відповів, що у мене вже є подруга, яка розплітає мені коси на ложі любові.

-Вона сьогоднішнього дня не переживе, - не могла заспокоїтись nerwen, - ця кажаниха насмілилась…

-Пані княгине, - підкинув Алмареа, - ви маєте пишатись, що ваш гідний друг має такий успіх у жон. До цього часу лише Ельве Сінголло пощастило закохати в себе Майе…

Еріен лише позирнула на нього, і насмішник замовк.

Орки рушили у наступ десь за годину. Загін безіменної Майе весь складався з безволосих добре озброєних тварей. З боків з вереском неслися вовчі вершники, огинаючи табір по колу.

-Наготувати луки! – крикнув Фіндекано, - списи до бою… Не пропускати їх до табору… Стріляти за командою! І поглядати вгору! До нас може завітати панна!

Табір наїжачився списами, лучники підняли свою зброю. Cano напружено вдивлялися в ряди наступаючих.

-Стріляй, Ельдар!

Свист стріл, непомильних ельфійських стріл, що несуть загибель…

-Дор-Ломін – до бою!

Бій закипів на становиськах – списоносці-Адани зустріли поріділі ряди ворога.

-Ngauro заходять з тилу – виводимо кінноту… - мовив Фіндекано

-Може спробувати відсидітись? – запропонував Алмареа, - небезпечно…

-Ти уявляєш, що буде, коли вовкулаки прорвуться за укріплення?

-Смачний обід, - зітхнув сурмач, - для ngauro …

-Отожбо… В тісному колі коням не розвернутися, зате вовцюгам привілля. Вийдемо в поле – відтягнемо їх від табору. Передай усім – взяти короткі луки, стріляти за звуком сурми, відступати за подвійним сигналом.

-Але куди відступати, мій князю?

-Туди, де вовкам незручно обідати – на он той пагорб.

Алмареа прищулив очі. Порослий лісом пагорб з голою верхівкою неподалік від табору давав можливість укритись і перестріляти тварей зблизька, зберігаючи при тому свободу маневру. Ризиковано, звісно, але дає надію.

-Згідно наказу. Скликаю кінноту, мій князю.

На звук сурми кінні Ельдар вирвались з кола укріплень. За їхніми спинами піхотинці знову затулили прохід, готуючись до оборони.

-Луки до бою! – крикнув Фіндекано, і з його голосом злився крик срібної сурми Алмареа.

Випустивши хмару стріл, кіннотники помчали щодуху до пагорба. Астальдо краєм ока побачив сина – юнак не розлучався зі своїм списом, який нині йому тільки заважав. Князь знову змусив себе забути про тих, кого любив – він мав бачити лише битву, не відволікаючись на окремих Ельдар.

Знову голос сурми… Несподівано для переслідувачів кіннотники стишили коней і знову взялися за луки. Другий залп був ще більше вдалим, ніж перший – лави вовчих вершників порідшали вдвоє.

-На пагорб, Ельдар… Розвертаємося на вершині…

Фіндекано побоювався, що їх наздоженуть під час підйому, але орки завагалися внизу – вони остерігалися навіть натяку на ліс: рослинність з тварями не дружила.

-Розвертай лаву, - скомандував він, - зараз ми їх зустрінемо…

Виск, який пролунав по тому з неба, був жахливим…

Лаву розметало наче вихором. Ельдар, котрі не встигли затулити вуха, попадали з коней, наче листя восени. На вершечок пагорба поволі спускалася кажаниха, розпростерши перетинчасті крила з залізними кігтями на кінчику кожного суглоба.

Фіндекано встиг зіскочити з коня – його Моретінде впав, не витримавши вереску. Астальдо не закривав вух – перстень все ще оберігав його. Князь не знав, скільки сили вклав в нього онук Феанаро, і скільки протримається захист. Йому було потрібно підійти до упириці не на постріл з лука – стріл у нього вже не було – на удар меча.

-Ас-стальдо, - прошипіла тварь, - я прийшла за тобою… Здавайся, і я помилую інших…

Фіндекано мовчки рушив вперед. Час розмов минув, а вірити хоч в чомусь поріддю Морінготто було б самогубством.

Вона кинулася на нього зверху, і чародійський щит не витримав незримого удару. З Фіндекано злетів шолом, Ельда упав на коліна, але меча не випустив.

-Так-к краще…

Повільно… Дуже повільно… Він піднімався, але бачив, що не встигне розвернутись для удару. Кажаниха нависла над ним як хмара. В голові дзвеніло, з носа текла кров…

Хтось метнувся вперед, затуляючи його… Еленандар…

Упириця віджбурнула зброєносця змахом крила, але ще один воїн увігнав їй в груди списа. Залізний кіготь проткнув Ельда, роздираючи кольчугу, нівечачи плоть, однак, завдяки його загибелі, князь виграв ті кілька хвилин, необхідних для удару. Меч магтанової сталі описав дугу і опустився на шию кажанихи, крило якої пригнітив собою помираючий воїн.

Фіндекано обдало чорним слизом з голови до ніг. Тварь забилася в останній судомі, поволі затихаючи. Астальдо обернувся до схилу, не дозволяючи собі думати про загиблих, не дозволяючи собі навіть здогадуватися про те, хто міг його врятувати коштом власної смерти, і побачив перед собою перемазане кров’ю лице Алмареа.

-Мій князю, - вишептав сурмач, - там, внизу… Вони тікають – вовчі вершники… Фалатрим… Фалатрим Кірдана йдуть від Дренгісту… Подивіться… Подивіться на захід…

-Гітлум врятовано, - вимовив Фіндекано, - хвала Валар за їхні маленькі милості… Де мій син?

Ерейніон сидів на землі і очманіло трусив головою. З вух і з носа йому текла кров, але юнак, принаймні, міг рухатися. Фіндекано мимоволі зітхнув з полегшенням – воїн зі списом, котрий затулив його собою, здався йому схожим на сина.

-Алмареа, подивись, що там з Еленандаром… А я огляну іншого…

Князь підійшов до того, що зосталося від втіленої Майе, опустився на коліна, обережно торкнувся свого рятівника. І світ поплив у нього перед очима…

Недарма йому здалися знайомими і спис, і воїн… Еріен підхопила Аеглос, що випав з руки знепритомнілого Ерейніона. Еріен вдарила Майе лезом, відкутим Нолофінве для двобою з Морготом… Еріен зараз помирала у нього на руках… Еріен…

-Фіндекано, meldanya…

Кров на любих вустах… Пухирці крові…

-Іnye lе melnye.

-Мовчи, мила, не говори… Потерпи, протримайся… Я зараз… Потерпи…

Страхітливий кіготь пронизав nerwen наскрізь, прорвавши магтанову сталь кольчуги. Еріен похитала головою – вона розуміла: скінчено.

Жінка поволі звела руку. Провела по обличчю коханого, по його розкошланим косам.

-Я проситиму… Суддю… справедливість…

-Іm melet аllen. Не покидай мене…

-Справедливість… Зустрінемося… напевне…

-Справедливість… Їхня справедливість… Це я - проклятий Нолдо! Чому тебе? Чому?

-Я йду…на Захід… шлях сяє… Милий… Діти…

Фіндекано упав поруч з померлою і зомлів.

Він пролежав непритомним кілька днів. За цей час кінні лучники під проводом Алмареа винищували поміж пагорбів недобитих орків, а фалатрим і піхотинці Гітлуму, здобувши перемогу, ховали своїх мертвих оподалік від поля, заваленого орочими трупами.

Еріен поховали на березі Дренгісту, затримавши похорон до приїзду Ерніс. Весь цей час Фіндекано сидів поруч з коханою, тримаючи в долонях її безживну руку. Легкі тіла Квенді не змінювалися так жахливо, як тіла мертвих Аданів. Личка Еріен ще не торкнувся тлін, воно було спокійним і схожим на лице сплячої.

Князь Кірдан, який встиг на допомогу тому, що вирушив з військом до Дренгісту на кораблях, оплакував улюблену родичку, а фалатрім співали пісень про її загибель. Нолдор ходили, немов прибиті громом, і навіть Адани, котрі зазвичай голосно бенкетували, щоб заглушити тугу по загиблим, справили свою тризну тихо і шанобливо.

По прибутті Ерніс Ельдар склали дрова для поховального вогнища княгині Гітлуму, і Фіндекано сам поклав на вершечок стосу тіло коханої. Він знав – нині вона просить про справедливість Суддю Намо… Про справедливість не для себе – для нього.

Ерніс була гідним нащадком Нолофінвіонів – як не вразила її страшна звістка, але дівчина не забула передати батькові останні новини з Ейтель-Сіріону. Там теж йшли бої, але фортеці на перевалах таки вистояли. Вистояв і княжий град, однак, Галдор, князь Дор-Ломіну, загинув під час вилазки, загинув на тому ж самому місці, де ворожа стріла вразила колись його батька, Гадора Лоріндола. Княжий титул і провід над військом тут таки, на полі битви, успадкував юний Гурін Галдорінг, який і повів своїх воїнів в останню відчайдушну атаку…

-Гурін, - оповідала Ерніс стиха, - гнав тварей до самого випаленого степу і винищив їх до ноги… Мені так жаль князя Галдора, я так боялася за вас, тату, і за брата, але я не могла й подумати, що мама… Мама… Вона завжди говорила, що nerwen є під особливим покровительством Валар…

Фіндекано вже отямився настільки, що міг міркувати зі спокоєм. Отже – на півночі напад відбито, негайна допомога Ейтель-Сіріону не потрібна. Застави біля Дренгісту відновлено і укріплено, з князем Кірданом укладено нову союзницьку угоду. Князь Гітлуму також попрохав Корабела опікуватися Ерейніоном та Ерніс і забрати їх до Егларесту.

Кірдан погодився охоче, однак брат з сестрою прагнули битви і помсти як спраглий прагне води. Особливо протестував Ерейніон – юнак вже вважав себе воїном і не хотів, щоб його назвали боягузом.

-Діти мої, - мовив Фіндекано врешті, опісля того, як з годину вислуховував доводи сина і доньки, - опісля цієї битви орки ще довго не сунуться до Гітлуму. Ми знищили Майе – це про щось говорить… Буде відносно мирний час, і за цей час ви мусите вивчити народ вашої матері, зрозуміти його і полюбити. Ви у мене занадто войовничі Нолдор, я хочу, щоб ви стали й витонченими Телері. Коли ви вивчитесь у князя Кірдана всім тонкощам життя Фалатрім – ви повернетесь.

-Але ж має бути остання битва, - впирався Ерейніон, - штурм Ангбанду…

-Я пошлю за вами, коли така битва буде можливою. Нині, на жаль…

Фіндекано знав, що без рідних облич йому буде ще тяжче, ніж нині. Але він прагнув зберегти хоча б дітей – єдине, що зосталося у нього від його коханої Телеріе. Звісно, й Егларест не міг вважатись безпечним місцем, особливо, коли Кірдан відверто заявив про свій союз з Гітлумом, однак все ж таки…

-Я говоритиму з вами через палантир, - обіцяв він заплаканій доньці, - говоритиму щодня, як тільки повернуся до Ейтель-Сіріону…

-І ви покличете нас на битву? – спитав трохи заспокоєний Ерейніон.

-Так, - сказав Фіндекано, і відчув, як перстень Тьєлпе, який, здається, вичерпав всі свої можливості, ледь потеплів…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.