Пісня

1

Директор Національного заповідника «Хортиця» Богдан Петрович Данюк натиснув на кнопку селектора й запитав:

– До мене ще хтось є?

– Так, – відповіла секретарка. – Охоронець Пилипенко.

Директор скривився, немов від зубного болю, але промимрив:

– Нехай заходить.

За мить двері відчинились, і низенький товстенький Пилипенко забіг, ніби вкотився, в кабінет, відразу почавши галасувати:

– Богдане Петровичу, скільки ж можна!!! Ви обіцяли втрутитись, але ж нічого не зробили! Той божевільний Шевченко й досі – у моїй зміні! Вибачте, але я не можу постійно працювати за двох! Приберіть його від мене!!!

– Приберу, – зітхнув директор. – Після свята. Обіцяю! Два дні залишилось – двадцять третє і двадцять четверте, сьогодні вже не рахую. Потерпиш! Я тобі й премію виписав, ввечері впаде на твій рахунок. Іди, працюй.

– Але ж… – заблимав очима охоронець. – Але ж перед святом і під час свята – найбільше роботи!

– І премію отримаєш хорошу! – гримнув Богдан Петрович. – Іди вже!

Невдоволено бурмочучи щось собі під ніс, Пилипенко вийшов-викотився з кабінету. Директор знову зітхнув, розтер скроні. Подивився наліво, у широке відкрите вікно, за яким на старому ясені цвірінькали, перестрибуючи з гілки на гілку, безтурботні горобці. І нема їм ніякої справи до охоронця Миколи Шевченка… І йому, директору, було б на нього начхати, якби не Марися Шевченко, матір нещасного хлопця... Ех, Марися… Давнє кохання, до того ж – нерозділене… Хоча й подарувала доля Богдану Петровичу і дружину-розумницю, і двох доньок-красунь – Таю та Оксану, а однаково серце інколи підкидає згадки про чарівну однокурсницю Марисю, яка свої карі оченята зупинила на іншому хлопцеві. Раніше, коли Миколка бігав на побачення до Оксанки, мріялося хоча б про спільних онуків… Та три роки тому тут, на Хортиці, блискавка влучила просто в Миколу. Хлопець, на подив усім, вижив, але з молодого життєрадісного вченого-лінгвіста перетворився на казна-кого… З того часу – холодна зима була чи спекотливе літо – Микола рвався на острів, залазив на скелі й сидів там, завмерши, до чогось прислухаючись. Забуваючи про їжу й сон, він схуд, заріс бородою й вусами… А місяців п’ять тому раптом пожвавішав, привів свій зовнішній вигляд до ладу й подався, як казав, у столицю, в Науковий Центр аерокосмічних досліджень Землі. Що він там робив – невідомо, але з Києва до Запоріжжя його привезли сантранспортом, ще й з направленням у місцеву психіатричну лікарню. І от саме тоді Марися прибігла до Богдана Петровича з проханням взяти хворого сина на роботу. «З Хортиці він не тікатиме, сидітиме на своїх скелях. Але ж це краще, ніж у божевільні! Лікар обіцяв не чіпати хлопця, якщо він раптом працевлаштується!» – плакала жінка в цьому кабінеті. І директор, на свою мороку, погодився – не зміг відмовити. Микола справді, як і раніше, днями прислухався до чогось на скелях, нікому не заважав, але ж і нічого не робив. Богдан Петрович наказав завідуючій їдальнею двічі на день відносити хлопцеві їжу, щоб бідолаха не вмер з голоду. Ночував Микола в печері, куди сам натягав сухої трави й листя. Можна було б закрити на все це очі, якби не інші охоронці, які мусили працювати і за себе, і за хворого. Директор вже втомився від суперечок.

– Ех, Марисю, що ж я тобі казатиму? – прошепотів сам до себе Богдан Петрович. – Як я дивитимусь на тебе?..

Від болючих думок відірвав селектор.

– Мій робочий день уже закінчився! – гримнув директор, поглянувши на стінний годинник.

– Тут Шевченко, – винувато пролепотіла секретарка. – Я його ледве стримую!

Враз двері гепнули, і в кабінет увалився Микола – розпатланий, у брудному комбінезоні, з палаючим поглядом.

– Не баріться! – надтріснутим голосом прокричав він. – Чуєте? Не баріться!!! Подзвоніть у Київ! Я їм усе розповідав, вони знають! Скажіть, що процес уже пішов!

– Що ти верзеш? – теж підвищив голос Богдан Петрович. – Який процес?

– Він готується її заряджати! Подзвоніть!!!

– Хлопче, май на увазі – мій терпець уривається!

– Подзвоніть!!! – Микола зробив крок до стола, стиснувши кулаки.

– Добре, подзвоню, – стишився директор, зрозумівши, що божевільному не можна суперечити. – Іди на свою скелю, а я подзвоню.

– Справді?

– Справді. Іди!

– Подзвоніть отому головному, що спершу виганяв мене з кабінету! Ви маєте його номер?

– Звісно! Я все маю. Іди.

Микола пішов до дверей, але на виході обернувся і сказав:

– Я говорю з ними, але вони мене, звичайно, не чують. Подзвоніть! Я казав тому дядькові, що потрібно робити.

– Добре, я зрозумів. Іди!

Коли хлопець вийшов, Богдан Петрович відкрив шухлядку в столі, вийняв пляшку з вином і зробив великий ковток. ««Він, вона, вони…» Нещасна Марися!» – подумав чоловік, хитаючи головою. Враз директор відчув ледь помітну вібрацію, що за мить зникла. Що це? Землетрус? Цього ще не вистачало – напередодні Дня Незалежності! Але сейсмологи попередили б! Мабуть, нерви здають… Чи… Богдан Петрович витер серветкою несподіваний холодний піт, що виступив на лобі. Це ж не може бути й справді якийсь «процес», що «вже пішов»?

– Маячня! – сердито кинув директор пустотливим горобцям за вікном. – Однозначно – нерви…

За сорок хвилин Богдан Петрович уже виходив із «Славути-екстри» біля своєї садиби на Великому Лузі. Що не кажіть, а машина з автопілотом – це зручно, особливо коли мозок зайнятий невеселими думками… Назустріч вибігла Оксанка:

– Тату, привіт! Вечеря на столі. А маму не чіпай, бо в неї – консервація.

– Дякую, доню! Ти далеко? Сподіваюся, нарешті, на побачення?

– Тату, які побачення можуть бути в хореографа напередодні свята? – засміялася дівчина. – В школу біжу, щоб повторити зі своїми дітками всі танці.

– «Зі своїми»… – зітхнув чоловік. – В тебе вже давно мали б бути власні дітки! Оксано, ти ж обіцяла викинути його з голови!

– Тату, не можна ж отак відразу… – немов вітер здмухнув усмішку з гарненького обличчя.

– Три роки – це «відразу»??? Хоча я теж довго з ним панькався… Та після свята звільню, нехай психіатри ним опікуються…

– Чому? – обережно запитала, затамувавши подих.

– Не твоя справа! – роздратовано гримнув Богдан Петрович, проходячи повз дочку в двір. – Біжи, куди бігла…

Щоб трохи заспокоїтися, пішов у садок, а звідти – на город. Там його дружина сиділа в зручному кріслі й щось розглядала у планшеті. Тим часом два маленьких хатніх робота старанно зривали стиглі помідори й зносили третьому, який їх мив і вкладав у склянки, що вишикувалися на низенькому столику.

– От воно тобі треба? – не втримався. – Чи ти не можеш замовити все, що завгодно, в гігамаркеті?

– Я теж кажу тобі: «Добрий вечір!» – відірвалася від планшету дружина. – То – з гігамаркету, а це – своє, власними руками зроблене!

– Я й бачу, що особисто ти дуже стараєшся, – з’єхидствував і пішов у хату.

– Маєш якісь проблеми? – навздогін поцікавилася дружина, але Богдан Петрович лише відмахнувся рукою.

Оксана ледве дочекалася закінчення репетиції, бо розхвилювалася через батькові слова. Вийшовши із школи, викликала таксі й подалася на Хортицю.

Хоч заповідник уже й закривався, Пилипенко, звичайно ж, мовчки впустив дочку директора. Дівчина привіталася й запитала:

– Де він?

– На скелі, як завжди. До речі, ви не знаєте, що це за вібрація часом відчувається? Богдан Петрович нічого про це не казав?

– Вібрація? – стривожилася. – Ні, не знаю, – і побігла знайомою стежкою.

Оксана помітила Миколу відразу, але підійти не наважувалася, тому що їй здалося, що він спить на камені. Але хлопець, почувши кроки, відкрив очі, сів і почав гарячково кидати фрази:

– О, як добре, що ти приїхала! Розповідай! Твій батько подзвонив? Сюди вже везуть людей?

– Ми з татом розминулися, – тихо промовила, з болем роздивляючись змарніле обличчя й хворобливий блиск очей. Невже й справді немає порятунку від того божевілля? Невже вона плекає марні надії?.. Але чому ж серце затято не хоче з цим погоджуватися?.. – Якщо обіцяв, він подзвонить, не хвилюйся. Як ти почуваєшся?

– Я? – Микола звівся на ноги. – Я почуваюся кепсько, бо очікував натовп, а прийшла одна ти! Зволікати не можна!!!

Ніби у відповідь, каміння під ногами дівчини почало вібрувати…

2

Лагідні серпневі сутінки вже загусли в прискіпливу темряву, що настирливо вимагала від людей залишити свої справи й відпочивати, а Науковий Центр аерокосмічних досліджень Землі (НЦАКДЗ) все ще сяяв усіма вікнами, немов весела різдвяна ялинка. Додому ніхто не збирався, бо супутник сипав фотографіями – що далі, то загадковішими. До того ж, землетрус силою 3,0 за шкалою Ріхтера – дрібниця, але цього разу неприємна! – не збирався вгамовуватися й охопив майже всю планету, чого з моменту початку сейсмологічних спостережень ще не було ніколи! Незрозуміле явище лякало й вимагало шукати пояснення. А Микита Васильович Кавун, директор НЦАКДЗ, ніяк не міг те пояснення знайти. Сидячи у своєму кабінеті й щохвилини оновлюючи дані, він згадував лихим словом той день і ту годину, коли отримав омріяне призначення. Тоді, наївний, радів і пишався!.. А от залишився б простим науковцем – не ламав би зараз мозок! «Мрії, мрії… Мабуть, іноді було б краще, якби ви не здійснювалися!» – журився Микита Васильович, стомлено переводячи погляд з сейсмограми на свіжу фотографію Місяця. От що воно таке виперлося на поверхні завжди спокійного й байдужого супутника? «Можна подумати, що рука росте!» – майнула думка. Враз чоловік завмер: рука??? Пригадалася весна і той божевільний телепень, який мало не виламав двері кабінету. Довелося слухати його маячню, доки приїхали санітари… Що він тоді говорив? Про Місяць і про… Додумати Микита Васильович не встиг, бо озвався селектор:

– Пане директоре, – люб’язно звернулася секретарка, – Литва ініціювала загальну конференцію. Початок – за двадцять хвилин.

– Дякую, – невдоволено промимрив, бо міг би й сам це зробити, як і кожний керівник подібного центру з понад двохсот країн. Вже кілька годин вчені всієї планети мовчки спостерігають дивину, яка коїться на Землі й біля неї, сподіваючись, мабуть, що вона «сама минеться». – Молодці литовці, – зітхнув уголос. – Першими отямилися…

Коли Микита Васильович зайшов у просторий конференц-зал, одну стіну якого займав величезний екран, там уже сиділи його помічники, всі шестеро, і секретарка. Директор вмостився за центральним столом, і майже відразу екран спалахнув емблемою Землі, після чого розділився на п’ятдесят частин – за кількістю найбільших аерокосмічних центрів на планеті. Короткий протокол привітання змінився відкриттям маленьких екранів, з кожного з яких дивився директор відповідного центру. Першим взяв слово ініціатор конференції – представник Литви:

– Шановні колеги, сподіваюся, що всі мають свіже зображення Місяця. Виріст невпинно збільшується. За нашими розрахунками, якщо швидкість зростання не зміниться, він сягне Землі за тридцять шість годин, причому – на території України. Мусимо з’ясувати, що це, а головне – що з цим робити?

– Атакувати? – запропонував хтось. Микита Васильович не помітив, хто саме, бо йому стало зле.

– А якщо після цього зміниться орбіта Місяця? – не погодився ініціатор. – Прошу висловитися представника України.

Але пан Микита мовчав, занурений у свої думки.

– Микито Васильовичу! – озвалася стурбована секретарка. – Скажіть щось! Микито Васильовичу!!! – підвищила вона голос.

– Так… – директор звів очі до екранів. – Панове, можливо, це – нісенітниця… Особисто я сприйняв цю інформацію як маячню хворої людини… В березні до мене приїздив парубок, який стверджував, що… – він замовк.

– Що ж? – запитав представник Великобританії. – Кажіть уже!

– Коли Земля лише формувалася й не мала достатньо твердої оболонки, в неї врізався і повністю вгруз в ній космічний корабель. Це була велетенська літаюча тарілка діаметром в чверть земного. Над поверхнею Землі залишився лише її малесенький окраєць, відомий усім як… наш острів Хортиця. То ж екіпаж корабля відправив координати й увімкнув стазис. Невдовзі на допомогу примчав робот-рятівник, якого ми знаємо як… Місяць. Панове, вибачте, що повторюю цю ахінею…

– Далі!!! – пролунало чи не п’ятдесят голосів з екранів.

– Отже, – зітхнув пан Микита, – робот прибув, але чекав на сигнал з корабля – аж чотири з половиною мільярди наших років. Приблизно століття тому стазис вимкнувся, і тарілка почала активно спілкуватися з роботом. Саме через це Земля тоді потерпала від екстремальної спеки й аномальних злив, – він зробив паузу. – Той парубок казав, що він «чує» істот у тарілці… І що от-от почнеться її евакуація, яка призведе до того, що Земля лусне надвоє, мов горіх.

Здавалося, що заніміли навіть стіни, дивлячись на людей, які боялися й поворушитися, ніби це могло призвести до втілення в життя страшної казки. Першим порушив довгу мовчанку представник Канади:

– Той парубок казав іще щось? Озвучував якісь пропозиції?

– Так, – знехотя відповів Микита Васильович. – Але я його не слухав…

Від цих слів екрани вибухнули обуренням і лайкою, з якими не могла впоратися програма онлайн-перекладу. А директор НЦАКДЗ обернувся до своїх помічників і прошепотів:

– Знайдіть його й доправте сюди. Негайно! Сподіваюся, що в лікарні не встигли остаточно промити його мозок…

Повторна загальна конференція розпочалася лише о четвертій ранку. Багато часу знадобилося на те, щоб знайти Миколу Шевченка у Запоріжжі, примусити його вмитися й перевдягнутися, повернутися разом з ним і шатенкою Оксаною, яка супроводжувала парубка, в Київ.

Нарешті екрани у конференц-залі знову ожили. Представник Литви, на правах ініціатора, знову взяв слово:

– Панове, наразі землетрус не припиняється, хоча й не посилюється, а виріст на Місяці збільшується зі сталою швидкістю. Тобто ми маємо трохи більше доби на урегулювання цієї ситуації.

– Зрізати той виріст, та й усе! – почулося з одного з екранів.

– І остаточно втратити шанс на порятунок, – спокійно продовжив фразу Шевченко, що вмостився біля директора НЦАКДЗ. Миколу було не впізнати: божевільний блиск в очах змінився на впевнену рішучість, зникли метушливі рухи, а голос набув інтонації, якій позаздрив би і знаний вчений.

– Це, я так розумію, і є та молода людина, яку ми всі очікували? – запитав представник Японії.

– Так, – відповів Микита Васильович.

– Ми уважно вас слухаємо, – промовив представник Литви. – Чому ви вважаєте, що знищення виросту не матиме позитивного ефекту?

– Тому що тарілка однаково звільниться або загине, – запевнив Микола. – Землетрус, який ми відчуваємо, – то прогрівання її двигунів. Під час цього процесу тарілка виробляє енергію, необхідну для запуску всіх систем корабля. Але це – тривалий процес, що може бути небезпечним в тих умовах, в яких зараз знаходиться тарілка. Тож Місяць-робот збирається підзарядити корабель, щоб він швидко звільнився. Якщо ми втрутимося, то матимемо два можливі варіанти: перший – тарілка успішно заряджається самотужки й вилітає, розламавши Землю; другий – тарілка вибухає разом із Землею.

– А якщо не втрутимося? – похмуро запитав директор НЦАКДЗ, дивуючись у душі легкості, з якою наукова еліта планети сприймає вигадки хлопця. – Дозволимо підзарядити корабель і чекатимемо?

– Цього дозволити не можна, – хитнув головою парубок.

– Вибачте, юначе, – озвався представник Франції, – але ви суперечите собі. А ми тим часом втрачаємо безцінні години. Ви маєте якісь конкретні пропозиції щодо ліквідації цієї загрози?

– Ліквідації? – стенув плечима Микола. – Ми на це не здатні. Але можемо спробувати привернути до себе увагу.

– Для чого? – запитав представник Польщі.

– Щоб ті істоти зрозуміли: на планеті існує цивілізація. Якщо вони цінують життя, то придумають, як нас вберегти.

– А якщо не цінують? – звів угору брови представник Китаю.

– Тоді, як то кажуть, – «тікайте, хто може». Сідайте в космічні кораблі, скільки їх є, і летіть подалі.

– Ви пропонуєте провести таку евакуацію за добу??? – сердито вигукнув представник Австралії.

– Я був тут у березні, все розповів. Чому ви не послухалися?

– Панове, втрачаємо час! – швидко промовив представник Чехії. – Якщо хтось має готові до старту кораблі – в добру путь! Але наш, наприклад, потребує довшого, аніж доба, налаштування. То що ж робити?

– Привертати увагу, – повторив Шевченко. – До тарілки ми не достукаємося, але робот може нас помітити й доповісти істотам. А вони вже нехай вирішують.

– Покладатися на «може» і на «вирішують»… – пробурчав представник Йорданії.

– Це все, що нам під силу, – категорично кинув Микола.

– Добре, – озвався представник Аргентини. – Наші практичні дії?

– Потрібно зібратися в районі острова Хортиці – всім, хто може. Ми мусимо створити щільне скупчення людей на великій площі, щоб робот зміг це зафіксувати, – впевнено сказав хлопець.

– На якій саме площі? – запитав Микита Васильович.

– Хоча б як уся Запорізька область.

– Це – неможливо, – тихо промовив один із помічників директора НЦАКДЗ.

– Чому? – здивувався представник США.

– Площа Запорізької області – двадцять сім тисяч квадратних кілометрів. Щоб в кожному квадратному метрі стояла одна особа, потрібно двадцять сім мільярдів людей. Проста математика…

– А населення планети – дванадцять мільярдів… – майже прошепотів Микита Васильович. – І всіх не зібрати…

Запала тиша, в якій дзвіночком пролунав схвильований голос дівчини Оксани:

– То чому ж усюди постійно теревенять про перенаселення? Якщо всіх людей планети можна розмістити на меншій половині не найбільшої області однієї країни, то яке ж це перенаселення???

– Зараз не про це, – прокашлявся представник Швеції. – Добре, ми там у вас зберемося, скільки вже нас буде. Що далі?

– Далі потрібно спрямувати якийсь сигнал на Місяць, – відповів Микола. – Це може бути будь-що – звичайне світло, лазер, звукові хвилі. Головне – сигнал мусить мати чітку періодичність, щоб не скидався на природне явище.

– «SOS» азбукою Морзе підійде? – запитав представник Німеччини.

– Так, звичайно.

– То, панове, – підбив підсумок ініціатор конференції, – до роботи!

3

Аеропорти Запоріжжя й найближчого до нього Дніпра ще ніколи не бачили такої кількості літаків. Коли злітних смуг стало замало, аеробуси почали приземлятися на автостради. Люди прибували звідусіль, ще в літаках отримуючи їжу, воду й ковдри, тому що кожна країна сама забезпечувала цим своїх громадян. З аеропортів новоприбулих везли спочатку на Хортицю, а коли острів був «укомплектований» – у прилеглі райони. Дякуючи хорошій погоді, гості влаштовувалися просто на землі – сиділи, лежали, намагаючись дотримуватися найменшої прийнятної дистанції один від одного. Хлопець із Одеси, всідаючись біля жіночки з Греції, пошуткував:

– Точно як у нас на пляжі!

Чітко працювали рОботи обласної технічної служби – встановлювали біотуалети й прихистки від сонця. Ще до полудня люди наповнили місто й почали «захоплювати» скошені поля, підбираючись до сіл. Волонтери з місцевого населення зустрічали тих, кого підвозили, допомагали розміститися, а головне – заспокоїтися, припинити паніку, не реагувати на слабкий землетрус. На Хортиці ж встановили лазерний пристрій і постійно вмикали з регулярністю: три короткі спалахи, три довгі, три короткі, пауза.

Оксана не відходила від скелі, на якій лежав Микола. Дівчина дивилася в таке рідне обличчя й раділа: в Києві її коханий розмовляв спокійно, впевнено й розсудливо, що означало одне – не божевільний він, ні! Серце мало рацію! Нехай лише закінчиться цей жах, і парубок знову буде ЇЇ Миколкою! І житимуть вони разом довго й щасливо! Хоча – чому «жах»? Немає чого хвилюватися: ті істоти їх почують – обов’язково! Оксана замружилася, проганяючи крихітний сумнів, що збирався було прослизнути в душу: «Не пущу! Все буде добре! Я впевнена в цьому!» Адже теплого літнього надвечір’я, приправленого близькістю коханого та терпким ароматом степової трави, думка про можливу поразку людства не мала шансів на існування!

Микола ж прислухався, намагаючись вловити нові інтонації в розмовах інопланетян, але… В тарілці нічого не змінювалося – там готувалися до старту. Стривожений парубок сів і подивився на Оксану.

– Гарно тут як, еге ж? – усміхнулась йому дівчина. – І тихо!

– Отож! – відповів Микола. – Пташки полетіли геть. Не подобається це мені!

А за годину з Хортиці почали тікати й тварини… Принишклі люди зі страхом дивилися на це. Хтось починав плакати, хтось лаявся, вставав, щоб кудись бігти. Інші намагалися угамувати порушників спокою, але марно. Просто біля Оксани й Миколи зчинилася бійка. Та раптом над скелею з’явився гелікоптер. Чоловіки, що мало не розчавили один одному носи, задерли голови й подивилися вгору. З машини розкрутилася драбина, а по ній на землю спустився… Президент України.

– Д-добрий вечір! – перелякано промимрив один із забіяк.

– Добрий! – відповів Президент.

– Який «добрий»??? – закричав інший чоловік, що зчинив бійку. – Край нам усім! Край!!!

– То зустрінемо його як люди, – спокійно відповів Президент. – Ви ж – людина?

– Так… – знітився чоловік.

– От і добре, – Президент всівся біля Миколи. – Хлопче, розкажи мені, будь ласка, все – з подробицями.

Минула ніч, яка не принесла нічого втішного – землетрус продовжувався, виріст із Місяця подовжувався. Коли Сонце, позіхнувши, визирнуло з-за обрію, до людей, що спали біля маленького села Мелітопольського району, придибала бабця в довгій синій сукні, за якою пленталася худа кішка.

– Жіночко, ви б удома сиділи! – звернувся до неї заспаний волонтер. – Для чого ви йшли сюди? Втомилися, мабуть?

– Втомилася, твоя правда, – відповіла бабця, розкриваючи свій складний стілець і всідаючись. – Але Президент в телевізорі наголошував, що важлива кожна людина! Може ти не знаєш, бо молодий, але кажуть, що одна краплина переповнює склянку! То ж ми з Білкою й вирішили долучитися!

– Ваша кішка – Білка? – юнак з подивом подивився на чорно-білу тварину. – Чому? Вона ж не повністю біла.

– Та замолоду по деревах стрибала, мов білка. Зараз не стрибає, бо стара, як і я. Але всюди за мною ходить. То що у вас тут?

– Нічого, – зітхнув волонтер. – Он бачите в небі страхіття? То ж рука робота тягнеться до корабля. Не помічає він нас. Або не зважає на нас… Люди прокинуться – паніка почнеться… Тут американці сплять, а отам – новозеландці. Англійську я знаю, але що я їм казатиму?

– Що казатимеш? – перепитала бабця. – Щось про свої мрії, наприклад.

– Мрії? – невпевнено подивився на неї хлопець. – Зараз я мрію вчитися в Запорізькому університеті, який закінчив чоловік, що почув тарілку. А ще тиждень тому збирався їхати по освіту в Італію. Але хіба це комусь цікаво?

– Мабуть, нікому, – погодилася жінка. – Але мені нагадало нашу сімейну легенду. Хочеш почути?

– Так, – волонтер зручніше всівся на землі.

– Моя прабабуся, – почала старенька, – звалася Ольгою. Свого часу вона була заробітчанкою в Італії.

– Я читав про той період нашої історії, – похитав головою юнак. – Сумно!

– Не перебивай! То ж Ольга вже збиралася додому, але мала один вільний день. І вона вирішила витратити його на екскурсію до чарівного міста Сорренто, про яке багато чула. В Неаполі сіла на електричку й поїхала. Сподіваючись побачити щось надзвичайне, вийшла на вокзалі, пройшлася вуличками й, розчарована, сіла на лавку в якомусь скверику.

– Їй не сподобалося? – не втримався хлопець.

– Ні! Звичайне італійське містечко, яких вона бачила безліч! І, сидячи у скверику, моя прабабуся наївно, по-дитячому, промовила вголос: «Шановна Душе міста Сорренто, я ж сюди приїхала не на лавці відпочивати! Я ж мала бажання побачити красу! Тож покажи мені її, будь ласка!» Ольга посиділа ще трохи, а потім встала й пішла навмання. І вийшла на оглядовий майданчик! Побачила справді дивовижний краєвид – огорнуті зеленню будиночки на скелі, що круто обривалася в море.

– Цікаво!

– Цікаве попереду! – хмикнула бабця. – Надивившись на ту скелю, прабабуся вирішила продовжити спілкування. Вона сказала: «Шановна Душе міста Сорренто, я зголодніла! Нагодуй мене, будь ласка!»

– Починається казка, – скривився юнак.

– Казка чи ні, а прабабуся, вештаючись вуличками, надибала комунальний сад з апельсиновими деревами. І поки до неї бігла охоронниця, встигла назривати чимало плодів. Захекана охоронниця сварилася й кричала, що в саду можна лише відпочивати, а апельсини зривати – зась, але було вже пізно. Ольга покліпала очима, вибачилась, а потім знайшла закуток з лавочкою й залюбки з’їла ті апельсини. Отак! Але й це ще не все! Вже на вокзалі, чекаючи на електричку до Неаполя, прабабуся сказала: «Дякую тобі, Душе міста Сорренто! Наостанок – пригости мене морозивом, будь ласка!»

– І що – знайшла на лавці морозиво? – скептично запитав хлопець.

– Який ти нетерплячий! – зітхнула бабця. – Ні, не знайшла. Ольга приїхала в Неаполь, вийшла на перон і побачила жінку, якій свого часу допомогла влаштуватися на роботу. Жінка зраділа зустрічі, розповіла, що в неї все гаразд і пригостила мою прабабусю морозивом!

– Простий збіг, якщо так воно й було, – безапеляційно кинув волонтер. – Душа міста… Аж смішно!

– Дарма ти не віриш! Не все багатство нашого світу ми здатні бачити, не всіх його мешканців. Але ж ніхто не забороняє звертатися по допомогу до невидимих сил! Тому я, мабуть, скористаюся інформацією з легенди, – бабця витерла вуста хустинкою, озирнулася навкруги й урочисто промовила: – Шановна Душе нашої Землі! Ти ж бачиш, що коїться? Чому мовчиш? Скажи щось! Підкажи, будь ласка!

Кішка, що дрімала біля складного стільця, несподівано розплющила очі й голосно нявкнула.

– О! – зраділа жінка. – І Білка попросила! То ми тепер можемо спокійно йти додому, бо, гадаю, місію свою виконали. Я таки втомилася! Бувай, хлопче! – вона важко підвелася, склала стільчик і подибала до села. Кішка потрусила за хазяйкою.

Волонтер із сумом подививсь услід, подумавши, що з такої «місії» користі – нуль. Адже він не знав, що за хвилину зчинилося на Хортиці…

Охоронець Пилипенко, який спав між Оксаною і Президентом, раптом прокинувся. Сів, протер очі, випив із пляшки води, подивився на величезну брилу, що виростала з неба, і несподівано завів свою улюблену:

– Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе…

Прокинулися Оксана, Микола, Президент, інші люди. І всі мимоволі почали підспівувати. Пісня ширилася хвилею, не спиняючись. Люди, які хоч трохи розуміли слова, співали за українцями повтори. Інші ж мугикали лише мотив. Нечуваний флешмоб охопив острів, мостами, мов блискавками, ввірвався на береги й розтікся мелодійним озером.

Закінчивши пісню, Пилипенко відразу ж починав її знову. За годину співу він захрип і замовк.

– Цвіріньк! – озвалося з кущика, що проріс між камінням.

– Пташка! Повернулася! – вигукнула Оксана. – І не трясе…

– Це дає надію! – зрадів Президент. Потім повернувся до Пилипенка: – А ви – співак?

– Ні, колишній спортсмен, – знітився чоловік, – штангіст, колись по міжнародних змаганнях їздив… Співав лише в дитинстві, дуже давно, разом з дідом. Навіть дивуюся – звідки оце в голові повний текст вигулькнув?

Розмову перервав телефонний дзвінок. Президент послухав з хвилину, а потім підвівся й сказав:

– Виріст зменшується! Повільно, але – зменшується! І землетрус припинився! Перемога!!!

– Перемога!!! – підхопили люди.

А Пилипенко, почувши це слово, за звичкою з часів своїх спортивних перемог, почав співати Гімн України, який відразу ж підхопили й понесли – де слова, де лише мелодію – люди зі всього світу. Тієї миті для них це був Гімн Життя і Надії на Майбутнє!

Так почалося святкування Дня Незалежності України в 2120 році. Воно тривало майже тиждень, бо люди знехотя сідали в аеробуси, щоб летіти додому. Всі жадали поблукати Хортицею й особисто познайомитися з генієм, який «почув тарілку». Тому Микола з Оксаною втекли додому – до Марисі. Але й там спокою не знайшли, бо в квартиру завітав спітнілий і розхристаний проректор з навчальної роботи Запорізького національного університету. Чоловік випив простягнутий Марисею кухоль морсу й благально промовив:

– Миколо, ти мусиш допомогти! Ми вже отримали більше сотні тисяч замовлень на навчання від іноземців, і це – за два дні! Люди хочуть вчити українську мову! Причому – саме в нас! Я запитував в одного індійця, для чого це йому, і він відповів: «Якщо носій мови спромігся порозумітися з інопланетянами, то ця мова – особлива!» До речі, що там з тією тарілкою? Віриш – не маю часу навіть на новини!

– Робот, не відреагувавши на лазер, уловив і транслював у тарілку нашу пісню, – зітхнувши, відповів уже завчено Микола. – Істоти зметикували, що на планеті є розумне життя. Вони вирахували, що світило за деякий час однаково примусить нас шукати нове житло і вирішили зачекати, щоб не знищувати цивілізацію. Вони знову ввімкнули стазис – на чотири з половиною мільярди наших років. Сонце ж почне нам дошкуляти вже за мільярд років. Але до того часу, сподіваюся, ми вже спокійно переселимося на якусь гарну екзопланету.

– А тарілка? – не второпав проректор.

– Звільниться, коли нас на Землі вже не буде, і подасться у своїх справах, разом з Місяцем-роботом.

– І як ти її почув?.. – чоловік почухав свій ніс. – Врятував світ! Молодець! А зараз мусиш рятувати рідну alma mater! І не сперечайся! Тебе вже зараховано в штат! Викладатимеш українську! І твоя лінгвістика знадобиться – спілкуватимешся зі студентами, що у вересні понаїдуть з усіх континентів. Уявляєш – про навчання онлайн і чути не хочуть! Отаке… А ми ж тобі вже в гуртожитку кімнату приготували, тому…

– Вибачте, – перебив Микола, – але гуртожиток – не найкраще місце для родини, – і запитально подивився на Оксану.

– Так, – щасливо блиснула очима дівчина, – нам більше підійде квартира.

– Нема питань! – звів руки вгору проректор. – Ми ж не знали! Нема питань! Буде квартира! Але завтра вже виходь на роботу!

4

Вересень видався теплим, як ніколи. Президент із задоволенням купався в Дніпрі, як і всі кияни. В тому, що чиста жива вода в поєднанні з особливим кришталевим повітрям ранньої осені – це еліксир здоров’я і натхнення, Президент впевнився під час нарад, які проходили швидко і, головне, плідно. На одній з таких нарад міністр економіки запитав:

– Чи не час уже відновлювати роботу на газових родовищах? Адже в 2123 році скінчиться столітня російська газова компенсація! Ми ж не збираємося купувати те, що маємо й самі?

– Збираємося, – впевнено відповів Президент. – Наш газ нікуди від нас не втече. Доки інші його в себе видобувають, ми свій прибережемо.

– Але ж гроші… – закліпав очима міністр.

– О, вони будуть на все! Сто тридцять три країни вже підтвердили свою участь у святкуванні Дня Незалежності України в 2121 році. Особливо на цю дату чекають ті, хто таки відлетів у Космос і не був у нас в серпні – вони жалкують, що пропустили світову подію. А хто був – мріють знову відчути феєричну атмосферу єднання, спільної справи, братерства. Тому приїдуть усі! До речі, Хортиця посіла перше місце в рейтингу туристичних агенцій світу. Зараз головне – швидко і якісно збудувати аеропорти й готелі! Зустрічати й пригощати гостей ми вміємо, тому відтепер головним наповнювачем нашого бюджету – причому, дуже щедрим! – буде саме туризм.

– Вже ходять плітки, що унікальний український характер – це результат впливу тарілки, – озвалася міністр культури.

– Чи тарілка впливає на нас, чи ми – на тарілку, – усміхнувся Президент, – хто знає? Але Україна – справді особлива! І тепер у цьому впевнився навіть Місяць!