Стенлі та Блукаючий Вогник

Стенлі примружився і ще раз мазнув пензлем по полотну. Насичена зелена фарба плямувала брунатні патички, кривенько виведені в ряд. "Гарні виходять каштани", - подумав митець і став добирати колір для жолудів, що рясно всіювали крони дубів. Нарешті, він заніс руку, щоб нанести дрібні коричневі крапочки на полотно, і завмер.

У печері Скорботи щось блимнуло.

Затамувавши подих, Стенлі витріщився у зяючий темрявою отвір. Невже балачки селян не брехали? Молодик принишк за коротесеньким мольбертом і з усіх сил тримав очі розплющаними. Він не кліпне й не пропустить наступний спалах.

Миті спливали, вітерець висушував очні яблука художника, а блим не повторювався. Ну що ж.. Якщо гора не іде до Магомета, то Магомет іде до гори. Уперед, Стенлі! Хлопчина упевнено почвалав до печери, пролазячи крізь щільні чагарники. У селі розповідали, що в печері Скорботи оселились потерчата. Кляті бісенята збивали людей зі стежок і заманювали до свого лігвища.

- Агов? - боязко гукнув Стенлі у пітьму.

- Блим, - відповіла пітьма.

- Не може бути! - вигукнув юнак. - Блукаючий вогник!

Маленьке сонечко мигтіло під склепінням печери. Його ритмічна пульсація розганяла темряву по кутках.

- Блим блим блим блим, блим, блим БЛИМ БЛИМ БЛИМ, - відгукнулося сонечко.

- Не можу повірити, що зустрів блукаючий вогник, - Стенлі зробив крок назустріч. - Я опишу цей неймовірний потойбічний досвід у поемі!

- БЛИМ БЛИМ блим БЛИМ БЛИМ, БЛИМ БЛИМ БЛИМ? - вогник розгубився.

Стенлі продовжував:

- Дозвольте відрекомендуватися. Я - сер Стенлі, син Бібіса, поет, письменник, художник-портретист, професіонал пейзажного живопису, скрипаль, піаніст. І це ще далеко не повний перелік.

- ..., - на кілька ударів серця блимання зупинилось.

- Що ж, певно, ти маєш рацію. Поема - це занадто просто. Як щодо опери?

- ...?

- Розумію твій скептецизм. Я прочитаю тобі дещо зі свого доробку, - тут Стенлі прокашлявся. І печерою Скорботи безжально залунали слова жахливої потворності, складені в не менш потворні образи й звороти.

- БЛИМ блим блим, БЛИМ БЛИМ БЛИМ, блим блим блим, БЛИМ блим БЛИМ БЛИМ, БЛИМ, БЛИМ блим блим БЛИМ, - злякано замигав вогник.

Більше аніж печери Скорботи селяни боялись лише поетичних вечорів Стенлі. Тим часом лиховісне ехо заповнило собою кожну тріщіну, кожну прогалину у стінах печери.

- БЛИМ БЛИМ блим блим, блим блим БЛИМ, блим БЛИМ БЛИМ блим, БЛИМ блим БЛИМ БЛИМ, БЛИМ блим, БЛИМ блим БЛИМ БЛИМ, блим блим блим, БЛИМ блим блим БЛИМ, - вогник нажахано відлітав углиб печери.

Та Стенлі було не зупинити. Він захопливо продовжував декламацію.

- БЛИМ блим блим блим, блим БЛИМ блим блим, блим БЛИМ, Блим блим блим блим, блим БЛИМ, блим блим БЛИМ БЛИМ.

Блукаючі вогники, як відомо, не говорять. Але Стенлі здалося, що печерою прокотився жалібний стогін. Це зворушило митця: не часто глядачі так реагують на його поезії.

- БЛИМ блим, блим блим, - востаннє проблимав вогник.

- Куди ти? Я ж ще не дочитав пролог.

Жодного проблиму відповіді. Стенлі лишився на одинці з темрявою і власною геніальністю.