Не дивись

Це третій день. Мені здається, я втрачаю здоровий глузд, але гадки не маю, що із цим робити. Нема кому про це розповісти. Сьогодні спала двічі протягом дня: з десятої до одинадцятої та з другої до третьої. Після шостої вже побоююсь дрімати.

Я сподіваюсь, що ці нотатки допоможуть мені побачити все, що відбувається з іншого боку, а якщо ні… Може, вони стануть в нагоді, якщо я звернусь до лікаря.

Мій дідусь не ходить, вже років сім, а минулої осені припинив впізнавати оточуючих та майже не розмовляв. Бабуся сумлінно за ним доглядала, навіть не жалілась ніколи. Вона завжди казала, що «впевнена, він би зробив для мене те саме». Проте, вже навесні бабуся померла, від серцевого нападу. Це стало великою несподіванкою, хоч вона й була літньою жінкою, та завжди жвавою, сповненою сил, хворіла зрідка, й пам’ятала усі дні народження. Вся родина її любила.

Після її смерті, нам довелось вирішувати, хто та як буде доглядати за дідусем, бо його зовсім не можна було залишати одного. Нас було четверо: я, старший брат та батьки. Спочатку вирішили найняти медсестру, бо звісно людина з відповідною освітою впорається краще, ніж ми. До того ж, як би соромно не було це визнавати, але в кожного було своє життя, й ніхто не хотів концентрувати його довкола вмираючої людини, яка їх навіть не впізнає. Це ніколи не звучало в голос, проте всі начебто розуміли, що кожен над цим замислювався.

Але, тиждень тому вона повідомила, що звільняється. Мама пропонували їй подвоїти зарплатню, аби вона лишилась, доки ми не знайдем їй заміну, та медсестра все одно відмовилась, сказавши щось про сімейні обставини. Робити було нічого, домовились лише про те, що вона зачекає мого приїзду, щоб провести мені повторний інструктаж. До того вона нас вчила базових речей, коли ми приїздили на вихідні: як ставити капельницю, змінювати підкладне судно, тощо.

З першого дня я заспокоювала себе тим, що все не так погано – наступного понеділка мав приїхати брат, щоб змінити мене на чергуванні, а після того була черга батьків, тож я матиму цілих два тижні вдома, а там вже може й іншу медсестру знайдемо… Як ні, то звісно будемо чергувати далі стільки, скільки потрібно. Проте, так я вважала лише до того, як настала перша ніч.

Прокинувшись близько другої години, бо захотіла в туалет, я спочатку не помітила нічого особливого, все було тихо, дідусь спав у сусідній кімнаті, а моїм ліжком був розкладний диван у вітальні. Стара підлога поскрипувала під ногами, й хоч вдень це зовсім не турбувало, але зараз я намагалась робити усе якомога швидше, аби повернутись у безпечне ліжко. Не те, щоб в мене були якісь погані думки, але в кожному будинку є свої звуки: скрипи, шурхотіння, тихенький стукіт… До них потрібно звикати.

Лише вкладаючись назад, я боковим зором помітила темну пляму у вікні. В грудях розквітло пекуче відчуття страху. Будучи певна, що зачинила двері перед сном на всі замки, я сиділа тихо, не наважуючись підійти ближче до вікна чи ввімкнути світло, аби роздивитись постать. Це вікно знаходилось зі сторони городу, старий парканчик навколо котрого був ледь вищий за метр, тож хтось міг забратись, підійти до будинку…

Залишок тієї ночі я так і просиділа, та не змогла заснути, навіть коли на дворі почало світлішати. З першим промінням, постать просто зникла. Досі не розумію, як я могла це проґавити, якщо не відривала очей, але достатньо було кліпнути й її вже не було.

День промайнув знервовано й занадто швидко, я намагалась концентруватись на своїх обов’язках, навіть почала прибирати, аби не впадати у відчай й чимсь себе зайняти.

Біля п’ятої вечора небо почало червоніти, готуючись до заходу сонця, й я вирішила, що виходити з дому вже не збираюсь, тож треба було зачинити двері… й усі вікна. Я пройшлася всіма кімнатами, повернула кожну ручку, прикрила усі фіранки, але до того вікна, що у вітальні, підійшла останнім. Спочатку мені здалось, що клацання було якесь не таке, тож я його відчиняла й зачиняла декілька разів, після того перевірила чи достатньо міцно воно тримається, й аж тоді трохи заспокоїлась. Нарешті, закрила і його фіранками, а тоді – стала чекати.

Постать з’явилась одразу після заходу сонця, на тому самому місці. Можливо, так можна було б й не помітити її, але вона сама дала про себе знати, тихим стукотом у вікно. Це було схоже на чийсь злий жарт і ця думка так страшенно мене розлютила, що я вхопила телефон, підскочила до вікна й рвучким порухом відкинула тканину геть, аби побачити обличчя жартівників. Та під світлом ліхтарика з телефону мене чекало зовсім інше. Це була димчаста пляма, яка тільки мала форму постаті, й одну бліду руку, якою й стукала по склу. Таку саму руку, як моя власна, з тими ж родимками й нігтями. Скована жахом, я не могла відірвати очей, доки не почала помічати, як змінюється форма плями, все більше нагадуючи мій силует. Воно хотіло, щоб я дивилась.

Решту тієї ночі воно продовжувало стукати у вікно, аби я знов подивилась, та більше я фіранки не відчиняла.

Третя ніч наближається, а я гадки не маю, що мені робити, якщо воно розіб’є скло.