Що відбувається у темряві

Вона точно знала, що темрява не завжди буває вночі. Часто їх занурювали у темряву і серед білого дня. Але тільки вночі зі щілин і дірок виповзали страхи.

— Ти знаєш, світ тримає старенька черепаха, — казала Вона.

— Так. Підвернеться лапа, і все пропало. — погоджувався Він.

Вночі було не соромно зривати заборони. Як бинти з болю, що охолонув вчора. Тому Вона завжди обіймала його смужки, бо вони були з нею одного кольору. Він теж із задоволенням торкався її смужок і розвіював її страхи. Розвіював так, як вітер відносить у космос уривки зім’ятих газет з міських дворів. Іноді до них приєднувалися Вони і розповідали про зоряний пил, до якого їм пощастило доторкнутися. Та через деякий час все змінилось.

— На всіх твоїх смугах губна помада! — образилась Вона, коли вони знову разом опинилась у темряві.

— Авжеж! Бо я завжди на шиї і це зовсім природньо, що мене торкаються губи! — виправдовувався Він.

Тут у темряву пролізли Вони і розсунули їх у різні боки.

— Привіт! Як справи? Ми давно вас не бачили! — радісно прошелестіли Вони.

— Де ви були! — зашипіла Вона. — Ви брудні! Ви тут все забруднили навкруги! А ще від вас погано пахне!

— Ми розгрібали завали, — сказали Вони. — Ви ж самі бачили! І нас ледве не загубили!

— Чого ти капризуєш і вередуєш? — сказав Він. — Я, наприклад, дуже скучив. То що з того, що Вони брудні. Це тобі пощастило завжди бути зверху!

— А ти!.... А вони!... — шелестіла Вона невдоволено.

— Та припиніть же ви нарешті! — раптом обурилась Куртка. — Від ваших лайок я вже стала бурякового кольору!

Шапочка, Шарф і Рукавички одразу ж замовкли.

— Та годі тобі, — пробурмотів хтось із них. — То на тебе сонячне світло так впливає.

І дійсно, у вікно крізь жовте вбрання дерев, наймодніше в осінню пору року, шалено променіло сонце. Через кватирку та відкриті двері у кімнаті посвистував протяг. Куртка гойдалась туди-сюди в такт музики вітру і від цього коливання Шапочка, Шарф і Рукавички, що були занурені у темряву її рукава, тільки щільніше притискалися один до одного.

— Ви ж були колись єдиним комплектом, — нарікала Куртка. — Що трапилось? Чого ви почали сваритись?

Відповісти не встиг ніхто. Їх разом з вітром винесло усіх на вулицю. Куртка полетіла кудись уперед, а Шапочка з Шарфом заплутались, полетіли в обіймах догори і їх одразу ж наздогнали вогняні спалахи. Вовняні нитки почали горіти, наповнюючи повітря гаром. Навколо літали уламки каміння, шматки залізних конструкцій, частини одягу… Десь зовсім поруч впала одна з Рукавичок теж з обгорілими вовняними нитками. Вона бачила, як у повітрі одне за одним все перетворювалось у попіл, розліталося у різні боки і там розчинялося у повітрі.

Перед тим, як її в бруд, що впереміш з попелом, глибоко встромив уламок величезної залізобетонної конструкції, вона побачила, як крізь темряву, що спалахувала жахливими іскрами, у вирій летять білі прозорі люди. Вони обіймали один одного, трималися за руки, чекали на тих, хто запізнювався, і летіли… летіли… летіли...

— Як красиво! — подумала Рукавичка. — Невже їх не бачить ніхто? Адже у цій темряві їх так багато, що вони висвітлюють собі путь у цьому небі босому, з пилом зоряним змішуючись назавжди. І вони ПРЕКРАСНІ…

…Тепер шию обмотувала Бандана кольору «хакі». Вона ніжним дотиком пестила знизу піксельну Мазепинку. Іноді такі ж самі піксельні Рукавички теж торкали і Мазепинку, і Бандану. На Бандані не було червоних смужок від губної помади – там були білі тоненькі смужки, що висихали від гірких і солоних сліз.

— А, новенькі! — сумно привітала їх Куртка, коли в темряву одного з її рукавів засунули їх усіх. — Не свариться, будь ласка, ніколи. Бо світ тримає старенька черепаха, підвернеться лапа, і все пропало. А нам з вами ще багато треба працювати, бо ми тепер знаємо, що відбувається у темряві...