Чароїт

Якби можна було повернути все назад, я би нізащо не чіпав той камінь.

Все почалось одного зимового ранку, коли завірюха буйствувала на дворі. Був звичайний день, я йшов на роботу. Проходячи центр селища, як завжди задивився на пам’ятник в честь старости і хранителів.

Наше селище має одну стару легенду про особливий камінь. Ця історія говорила про те, що на місці нашого села колись знайшли чароїт. Як чутно з назви, він таїв у собі чари, тому безліч людей приїжджали сюди щоб здобути бодай шматочок.

Поступово інтерес змінився жорстокістю. Охочі заволодіти каменем вбивали його власників, думаючи, що камінь змінить господаря. Та камінь не підкорявся всім підряд, він сам обирав свого господаря, а ними все частіше ставали жителі нашого села. В інших же руках чароїт перетворювався на пил.

Тоді староста прийняв рішення. Він скликав останніх власників каміння й вони наклали бар'єр, захистивши нас. Самі ж вони зникли безвісти.

Отак ми й жили. Не сказав би, що таке життя було нудним, ми не були замкнені в селі. Бар’єр дозволяв покидати селище не тільки нам, але й запрошувати інших, при цьому пропускаючи тільки тих, хто не мав злого наміру. Багато торговців привозили товар, а ми в свою чергу продавали лікувальні трави та різні зілля.

З роками й ми все більше забували своє минуле, звикли до бар'єру, та й ставили під сумнів існування каміння, яке наділяло людей чарами. Тільки старше покоління вперто повторювало стару легенду.

Що ж, настав час і мені представитися. Моє ім’я Гіб Делві, не знаю про що думала моя мати коли давала мені це ім’я, але з ним я живу вже ось 18 років. Я лісничий, мені завжди подобалась спокійна робота без людей, а кращого місця не знайти. Як і кожного дня, зранку я збираюсь в маршрут по своїм угіддям, щоб підтримувати баланс між дикою природою і людьми.

Сьогодні я збирався до озера в центрі лісу. Останнім часом сюди ходить все більше браконьєрів, тому мені є чим занятись.

Побачивши кров на білому снігу я вирішив піти за нею. Сліди привели мене до галявини, де я побачив білу лисицю. Скоріш за все вона потрапила в капкан, але він її не спіймав, тільки поранив.

З лисою було щось не те, не можуть бути в них такі фіолетові очі. Вони притягували мене до себе, але перш ніж я її торкнувся, вона почала мерехтіти. Я злякався, спробував відійти, втратив рівновагу та впав.

Переді мною опинилася дівчина зі срібним волоссям і фіолетовими очима, вона трималася за ногу.

- Що стоїш і дивишся, ніколи не бачив поранених дівчат? - Сказала незнайомка.

- Е-е-е, - я не знав що сказати від такого шоку, бо не кожен день бачиш перетворення тварини на людину.

- У тебе є аптечка чи ти лісник для галочки? – Зухвало продовжила дівчина.

- А-аптечка? Так, є, - я почав швидко ритися в сумці.

Знайшовши бажане, я простяг її дівчині. Та швидко вихопила її, повикидала зайве, знайшла необхідне та почала перев'язку ноги.

Я не переставав дивитися на неї. Наставник нічого не розповідав про перевертнів. А може вона взагалі демон і з'їсть мене?

- Мене звуть Лафі, бачу ти наляканий. Невже старійшина продовжує тримати наше існування в секреті?

- Е-е-е, - я знову був у ступорі.

- Ходімо зі мною.

- Куди ми йдемо? Ведеш мене щоб з'їсти? - Перелякано запитав я.

Дівчина голосно засміялася.

- А ти кумедний. Ні, я хранитель. Ти ж пам'ятаєш легенду про наше село? В кінцівці говориться, що староста зібрав господарів каміння і вони наклали бар'єр. Та ось яка невдача, хіба хтось знав що ми перетворимося на звірів?

- Значить усі звірі тут – це хранителі?

- Ні, нас не так багато, але відрізнити нас нескладно, - Лафі вказала на колір очей.

Ми йшли у тиші, а я перетравлював інформацію. Отже, люди не зникли і це не дитяча казка. Все було всерйоз.

- Скільки тобі років і куди ти мене ведеш? – Моя цікавість все ж подолала невпевненість.

- Після сотні я вже й перестала вести рахунок. Я була однією з перших й залишилася в тому ж віці коли і створила бар'єр. Платою за це стало наше життя. Бачити як вмирають наші кохані і поступово втрачати себе... Якщо не перетворюватися на людину, то зовсім забудешся й лишишся звіром.

Ми наблизилися до скелі і тут Лафі увійшла в неї. Я обережно помацав породу, але рука пройшла крізь і тут мене різко потягли всередину. Всередині печера була всипана таким же фіолетовим камінням, як і очі Лафі.

- Ось це і є чароїт, який ми оберігаємо уже стільки років.

- Але чому ти привела мене сюди?

- Я вже втомилась від вічного життя. Вбий мене.

- Що?

Вона вичікувально дивилась на мене.

- Не говори дурниць, я не вбивця!

- Пробач мене, але я більше не можу... Коли ми створили бар’єр, то втратили можливість померти, але ти можеш вбити мене. Справа в тому, що коли був створений чароїт, був створений й ти. Створений саме для цього.

Лафі різко підскочила, взяла мою руку і поклала собі на грудну клітку. Там було щось тверде. А потім це щось тріснуло. Ноги Лафі підкосились і вона почала падати, кофта сповзла, показавши фіолетовий камінь.

- Тільки ти можеш знищити чароїт. Він дає силу, але її ціна завелика. Зупини це. Не дай нікому заволодіти камінням.