Скриня

Я сама не знала, що я кою, коли таємно вирішила відкрити бабину скриню.

Бабуся у мене була дуже доброю жінкою.

Щоразу, коли я вечеряла у неї на кухні, і бабуся клала кілька вареників, сирників, чи ще чогось на тарілку, і після вечері запитувала мене:

-Ти де ночуватимеш?

-На перині! – відказувала я, і баба розуміла, що вкладатиме мене спати сьогодні вона, усміхалася і, беручи тарілку, йшла з вечерею до сина.

-Синочко, дитя, йди, варенички їж, - промовляла вона, поки я крутилася біля мами, пояснюючи, що ночуватиму сьогодні у баби в будинку.

У бабусі було більше часу, щоб зі мною бавитися, та й скриня у її кімнаті надто мене зацікавила.

Якось я, коли баба думала, що мене приспала, вирішила відкрити ту таємну скриню.

Звідти виринув туман, він почав ширитися містом. Досягаючи баби, яка прала надворі, огорнув її, вона послизнулася випадково на милі і впала в ночви, забилася. Дід забивав неподалік цвях, і влупив по пальцям, як недосвідчений тесля.

-А, хай йому! – вилаявся дід і кинув молоток на землю.

Сусіда, який стояв на драбині і рвав яблука, упав неочікувано, викликали швидку.

Туман ширився. А сусідка, я точно її пізнала, надвечір передяглася у чоловічу куфайку й шапку-вушанку, принесла нам під хвіртку дивне оголошення, яке чіпляють на трансформаторних будках: «Не влізай - уб’є».

Далі почався хаос у нас, у сусідів, у місті.

Я почала думати, що у скрині сиділо щось, чого не можна було випускати назовні. А потім наснився сон, що треба мені піти на цвинтар і попросити те, що сиділо, повернутися назад. Воно зачепилося за верхівки туй і ялин, оскільки вітру не було, і не поширилося поки у інші міста і села.

Як же мені було страшно, коли я побачила той сон. Мала, у нічній сорочці, я вийшла вночі за хвіртку і пішла стежкою у бік міського кладовища. Ніч була місячна, а я спала. Сновида. Пугукали сови, коли на мітлі пролетіла перша відьма. То була теж сусідка. А потім ще одна. А потім ще.

-Ти куди? – спитала одна з них, впізнаючи мене.

Я йшла і мовчала.

- Ти куди? На кладовище? - одна з сусідок була вчителькою, шанованою людиною, але відьмою.

Інша – продавчинею, а ще одна - домогосподаркою.

Я подумала – куди не кинь – одні відьми.

Та воно й не дивно, адже завжди, де сходилися енергетичні полюси, будували церкви, а до церков ходили всі, і добрі, і не дуже. А ми жили на місці старої церкви, яку зруйнували совєти.

Я поглянула на плити, якими нещодавно вимостили узбіччя. Одна з плит послухала сили думки, слухняно вислизнула з піску і здійнялася у повітря, як літаючий килим. Я сіла на неї, прохолодну цементову плиту,звісивши ноги, і полетіла до туману. Відкрила порожню сірникову коробочку, приготовану заздалегідь, і промовила:

-Те, що вийшло з бабиної скрині, те, що там роками зберігалося, повертайся додому, хранителька нова у тебе!

Туман запитав мене, і сироти вискочили на шкірі: ТИ?

-Я, - промовила я, відчуваючи, як підіймається кожна волосинка на моєму тілі. Туман не вагався, слухняно поліз у коробочку з-під сірників.

Відьми дико завищали, стало моторошно, але лякатися було ніколи. Я вйокнула літаючій плиті, неначе коневі, щодуху примчала на тій плиті до хати баби, на всіх парах залетіла уже без тої плити до хати, відкрила скриню і кинула туди коробочку з-під сірників, щільно закриваючи кришку.

Піт обливав мене, трясло і було дуже холодно. На ранок я не знала, чи то був сон, чи правда. І лише щоразу, коли бачила якусь із сусідок, знала, що говорити з ними не треба, особливо, коли зібране все, що ненароком було кинуте кожною з них у двір, я методично палю на вогнищі.

Була весна, і сусідка прала, а я зайшла у гості до тітки. Я вже й забула з часом, плутаючись, чи то сон, чи уява, чи страх, чи вигадка, як виходячи з двору помітила, що хвіртка відкрилася і на дорогу виплеснулося відро води. Ніхто з місцевих ніколи не виливав нічого на центральну вулицю, я зойкнула, а краплі дістали мене. А потім я не пам’ятала, як дісталася додому, підскочила температура, била пропасниця, нудило і я рвала.

А потім вночі прийшла вона, та сама сусідка, що воду вилила, стала наді мною, ледь притомною, і зловісно сказала:

-Віддай мені те, що в скрині!

- Свого слова я не заберу, - промовила я, ледве дихаючи, і крізь марення почула:

-Довго ходити тобі у дівках, заплатиш ти цим за свій вибір.

Я провалилася у сон.

На ранок я забула про те все, що було, або відсунула у пам’яті, щоб страх викорінити.

Все нормально, скриню з того часу ніхто не відкривав, я контролюю.А я у дівках, як і було сказано. Але я сильніша закляття сусідки-відьми. Не вірю я їй. Я просто знаю, що шлюб, то союз, у якому можна або вирости, або знищити себе. А тому чекаю на нього, того, хто усвідомлює те саме, що і я, і саме з ним поєднаюся.