Міф про дивака

Понеділок.

Сьогодні я бачив його біля кіоску з кавою. Він пів години тупцював біля покупців, але його так ніхто й не пригостив. Сам собі купити кави він не міг, бо не мав грошей. Не любив їх.

Дивак! Який дивак! Зазирає перехожим до рота, але принципово не бере в роботодавця плату. Так, він працював. Вантажником на ринку. Щодня тягав сотні кілограмів вантажу. Дурно. Даром. За спасибі. З його долонь ніколи не сходили мозолі. Ніколи! Іноді вони лускалися і загрубілі брудні клапті шкіри просто звисали. Я уявляв, який то біль: брати знову і знову ящик тією долонею. Він не забинтовував рук, не мастив рани ні маззю, ні бальзамом. Не мав на це грошей – не любив їх.

Знов уявляю той біль...

Завтра куплю йому кави. От не пошкодую двадцяти гривень – і куплю. І круасан. Це – обов’язково, круасан з ванільним кремом. Місяць день-у-день його там бачу, тупцюючого, з обвислими клаптями... Завтра куплю...

Вівторок.

Завтра куплю...

Середа.

Завтра куплю...

Четвер

Завтра куплю...

П’ятниця

Завтра куплю...

Субота

Завтра куплю...

Неділя.

Сьогодні він не прийшов до того кіоску. Жаль, я так хотів пригостити його... сьогодні...