Бог прийде

Заплющуючи очі, Надія згадувала світ до Апокаліпсису. Безкраї поля пшениці, густі ліси, міста повні людей, літнє небо – але для неї не існувало кольорів, все було сірим, похмурим та несправжнім. Та все ж кожного дня вона продовжувала згадувати, просто щоб не забути ці останні маленькі крихти минулого життя.

Повернувшись в реальний світ, вона оглянула до болю знайому кімнату. З голими стінами, які були вкриті тріщінами. З меблів було тільки старе ліжко та шафа з великим брудним дзеркалом. За вікном гудів вітер, підіймаючи Світовий попіл.

Дівчина засмутилася, що не зможе вийти сьогодні на вулицю. А якщо вийде за межі будівлі, то її просто заклине і вона не зможе рухатися - чого їй зовсім не хотілося.

Її творцю пощастило померти до початку Апокаліпсису, йому певно добре, він не страждає. Сильна образа палала в її душі за те, що той дав їй життя, не запитавши чи хоче вона взагалі жити. Єдине, за що була вдячна – він створив досить красиву маску з дерева, яка нагадувала жіноче обличчя. Хоч воно і не виражало зовсім ніяких емоцій, але принаймні іншим людям ставало легше, просто споглядаючи за цією красою. Через що Надія теж почувала себе краще.

Дівчина вдягнула свою улюблену сукню з довгою спідницею, щоб приховати якомога більше своїх механічних частин. Сукня давно втратила свій колір і була вкрита купою швів.

В містечку всі знали, хто вона насправді. Її засмучувало лише те, що серед мерців вона була найбільш мертвою.

Надія спустилася на перший поверх до просторого холу. Старі вицвілі меблі, які якимось дивом все ще не перетворилися на попіл, були щільно розставлені по кімнаті, лишаючи між собою невеличкі проходи. Це була кімната просто для розмов, кожен міг прийти та посидіти в приємній компанії, на деякий час забувши про біль та відчай.

Надія побачила янгола Хауна, який лежав на дивані біля вхідних дверей. Він був повністю обвуглений під час Апокаліпсису, крізь потріскану шкіру можна було побачити червону запечену кров. Крила його були вирвані, на їх місці лишилися тільки огидні отвори. Обвуглених, таких як Хаун, було небагато. Вони вирішили не рухатися, щоб їх шкіра не обсипалася, оголяючи м'язи. Більшість же були Оголеними. Вони не були готові сидіти чи лежати на одному місці століттями та були схожі на тих, кого пережували й виплюнули.

Дівчина граційно проскочила крізь щільну забудову меблями та сіла в крісло навпроти Хауна. Той розплющив очі, повільно повертаючи голову в бік співрозмовниці. Шкіра бридко потріскувала, ніби наступили на сухий хліб.

–Раночку, Хауне, – лагідно привіталася Надія. Її голос був дуже ніжним і приємним, але лунав він ніби з тунелю.

–Мені завжди було цікаво звідки ти знаєш що почався ранок? – запитав янгол, ледь-ледь посміхаючись, щоб нові тріщини не з'явилися на його і без того пошматованому обличчі.

Дівчина знизала плечима.

–Просто я поспала і прокинулася, – вона взялася рукою за підборіддя, задумавшись. – Здається раніше люди прокидалися тільки вранці.

–Зрозуміло. Я думав ти знайшла більш хитрий спосіб, як орієнтуватися в часі, коли за вікном завжди день.

–Така воля Божа, – Надія склала руки, ніби збиралася молитися.

–Часом я сумніваюся, що Бог прийде, – голос Хауна був сповнений відчаю. Якби він міг плакати, то зараз би так і зробив, але всю рідину в його тілі випарувало ще під час Апокаліпсису.

–Але ж легенди... Вони кажуть Бог прийде, забере кару безсмертя та дарує всім мученикам смерть. Хіба легенди брешуть?

–Не знаю. Але... Просто так багато часу пройшло. Цей біль такий пекучий, такий... Господи. Вибач, щось я зовсім розклеївся, – Хаул спробував засміятися, але зупинив свій порив, коли маленькі крихти його шкіри почали відвалюватися. Він ледве себе стримав, аби не скривитися від попутного болю.

–Пробач мені. Якби ж я була людиною, а не лялькою, – вона опустила свою голову, стиснувши руками свої коліна. – Шкода, що я не мала вибору. Мене просто створили. Я не відчуваю болю, моє обличчя звичайна дерев'яна маска, тіло просто громіздкий механізм з купою шестерень та коліщаток, які безперервно крутяться. Це... Вибач. Щось сьогоднішня погода погано впливає на мене...

–На нас, – поправив дівчину янгол, він приязно посміхнувся, як міг. – Часом потрібно поговорити ось так, щоб відчути полегшення. Дякую тобі. Я радий, що ти є в цьому світі.

Надія обережно поклала свою руку біля його руки.

–Я посміхаюся зараз.... Знаєш, в мені скільки злості було на свого творця. А тепер в моїй душі жевріє надія. Колись наш Бог прийде землю, наші муки нарешті закінчяться і ми будемо жити щасливо в Раю вічно, правда ж?

–Правда, так і буде, – янгол кліпнув очима, та повернув голову назад до стелі. – Колись Бог прийде і наші муки скінчаться.

Але Бог так і не прийшов.