Мале створіння, що не знало нічого

Мале створіння боязко дивилось на світ. Воно нічого не знає. Цілковито нічого.

Сотні голодних очей пожирали його з голови до ніг. Всі такі дивні...Дрібна істота зіщулилась від такого напливу уваги. Страх пройняв все його тіло, кожен палець, кожну вену...Воно не знало де перебуває, воно не знало що має робити, воно не знало нічого.

Воно поглянуло на малу калюжку поряд себе. Вода була брудна, проте йому вдалось угледіти його відображення. Кругла, певне більша за все тільце, біла голова з великими чорними очима дивилась на нього. Довгі роги, мов в оленя, додали ще більш дивності відображенню.

Всі довкола були лякаючи чорними з яскраво оранжевими намистинками — очима. Вони оглядали кожну частину химерного тіла в новоприбулого, кожну малу деталь в його зовнішності, немов потім, в поховальному бюро, будуть описувати свою жертву. Істоти навколо страшили малого чудовиська. Воно чекало, що хтось заговорить до нього, коли, раптом, почувся шелест листя. Хтось наближається...

— Йди... дістанься до тих дверей...давай но, твоя черга настала... — неочікувано чийсь голос прошепотів на вухо.

Біле створіння до того моменту не помічало того, що стояло прямо попереду нього. Білі, на половину прочинені двері серед непроглядних хащів. Зі всієї цієї голодної тиші лиш звідти лунав шум. Міський шум.

Його підштовхнули. Підштовхнули прямо у двері, тож за мить воно опинилося в місці, якого остерігалось. Воно миттю озирнулось назад, але за плечами побачило лиш міцно зачинені двері. О ні, здається, цей монстрик в пастці.

Створіння не знайшло кращого рішення, ніж заховатись за найближче дерево. Йому слід просто зачекати, поки двері не відчиняться знову і воно швиденько прошмигне назад. Хоч, його й той ліс, з чорними монстрами, й цей незрозумілий світ, відлякували, але зараз воно б вибрало перший варіант. Як-не-як, всі ті чудовиська були майже такі ж самі, як воно, що правда іншого кольору. Але стоп.... невже воно теж чудовисько?

Раптом, почувся гамір. Натовп невідомих істот показався прямо перед малим страховиськом, та на щастя, вони його не помітили. З ними була ще одна особа, але набагато більша за них. Вони мали різну шерсть, різну будову тіла, різний голос. Вони постійно стрибали, ходили, кричали, бігали й навіть плакали. Монстр не знав, хто вони, проте знав — ця купка життя зовсім не схожа на нього.

— Ти занадто нудний, чи не так?.... Давай, ми чекаємо, ми хочемо побачити це. Нумо, йди до цих нещасних дітлахів і налякай їх...і пам’ятай, двері просто так не відчиняться... — чорт, знову цей голос над вухом.

Воно налетіло на дітлахів. Випадково. Помилково. Нехотячи. Дідько б тебе взяв! Його підштовхнули невидимі сили на цих бідолашних дітей. Від страху, біле створіння мало не розтало, але, якби йому це бажалось, таке неможливо.

Його заглушило. Гучний, високий, аж до небес, крик, заповнив всю навколишню місцевість. Монстрик хотів розвернутись та побігти, втекти якомога далі, проте щось йому це не дало. І це щось було тією невідомою істотою.

Вже за секунду, після його випадкового нападу, поряд нікого не було. Окрім малого замурзаного створіння, що міцно вчепилось в монстрика й ревіло йому в шерсть.

— Хт...хто ти...що ти? — спитало воно, але у відповідь отримало лиш здивовані вилуплені на нього очі.

Тут страховисько справді розгубилось. Після численних невдалих спроб відчепити від себе маля, то взагалі полишило надію, що щось зміниться. А дитина все плакала й плакала, витираючись об шерсть чудовиська.

Раптом, двері відчинились. Що? Воно не могло затягти цю невідому істоту з собою в його світ. Дитина від подиву аж перестала плакати. Воно що, ніколи не бачило відчинених дверей?

Десь здалеку почувся ніжний, лагідний голос, на який малий миттю зреагував. Вперше за довгий час, він відчепився він монстрової ноги, й нарешті дав змогу сховатись, бо той голос ближче й ближче наближався. І от, вже за кілька хвилин від його звільнення, з-за дерева показалась велика, з довгою шерстю істота, яка значно відрізнялася від минулої причепи. Та жінка швидко забрала свого сина, навіть не оглядаючись на нього, чудовиська, на якого зі страхом показував хлопчик.

— Вітаю, друже, з дебютом....це було неймовірно, ті людоньки добряче полякались... Йди назад, ми чекаємо, — бісів клятий голос над вухом знову з’явився.

Двері з гуркотом зачинились. Воно вже перестрибнуло поріг його світу і звідусіль почуло оплески. Мов би, кожна жива травинка, живий листочок, все живе йому аплодувало. Оплески лунали всюди й нізвідки. Мале чудовисько розривалось від бажання втекти у ліс, якомога далі від цієї уваги.

Калюжа-дзеркало показала йому зовсім іншу особу, ніж та, яка йшла від неї раніше. Ще недавно, сонце світило на чисто білу шерсть, хоч і мокру від сліз малечі, але білу, а зараз...

Воно було чорним, як всі монстри. Від сьогодні, його лапи теж були оплямлені в людському страху