Воїн

Я не пам’ятав власного імені та минулого. Може, обміняв їх на потужні рефлекси дикого звіра, що зараз несли мене через джунглі. Тільки цього обміну я також не пам’ятав. Я втікав від кремезних кровожерливих вбивць, які, здавалось, дихали мені в потилицю, хоч їх не було видно та чутно вже кілька днів. Втікав від хижаків, що, унюхавши мою кров, долучились до переслідування. Їх я теж не бачив, але знав, що вони йдуть за мною. Втікав від батька, та його слів “проклятий боягуз”, які він кинув мені вслід. Я біг від себе самого, забувши, що буває щось, крім втечі.

Здалось, ніби чиясь тінь випередила мене та завмерла, готуючись напасти. Я зібрав всі сили та стрибнув першим – вперед і, як тільки торкнувся землі, обернувся, напружено шукаючи у заростях переслідувача. Нікого не було. Виснажений звір в моєму людському тілі побачив те, чого не було. Та чи можна ще назвати це тіло – людським? Обліплене брудом та роздерте камінням, гіллям та колючками, ледь вкрите ганчір’ям, що з цільного шматка найдорожчої тканини перетворилось на вкриті плямами стрічки різної довжини – людська істота не може мати такий вигляд.

Я попластував до великого дерева поблизу, щоб відпочити. Заплющив очі. Спробував розслабити м’язи. Не сподівався заснути і не міг дозволити собі такої втіхи, проте мріяв хоч на якийсь клаптик часу припинити ворушитись. Але, щось таки наближалось. Не з того боку, звідки я біг, а з того, куди прямував. Людські голоси. Слів я не впізнавав, але, може, звір всередині змусив мене забути людську мову. Проте, ці голоси, їх було двоє, були спокійними та розмовляли досить гучно, що давало зрозуміти: вони не знають про мою присутність. Це добре. Отже, я не здобич. Тоді чому б не стати переслідувачем? І я непомітно ішов за ними, поки не побачив їхнє поселення на березі великої води.

Ціанові хвилі ніжили краєчок витягнутого пляжу із рожево-золотим піском. На межі пляжу та хащів, ховаючись поміж невисоких кущів та тонких молодих дерев, розмістилось кілька десятків будиночків на високих помостах. Їхні стіни та дахи були зроблені з переплетених між собою гілок, листя, кори та сухої трави.

Вдалині, на пляжі, кілька жінок та дівчат у довгих трав’яних спідницях збирали пласкі, майже ідеально круглі темно-рожеві мушлі. Ще кілька жінок різного віку займались перетиранням бананів. Поряд з ними стояли величезні круглі та овальні плоди. Вони були жовтими, червоними, брунатними, помаранчевими. В деякі з них жінки перекладали готову бананову кашу, з інших наливали воду до дерев’яних ємностей та додавали цілі банани, які потрібно було перетерти.

На березі була пара човнів із рибацькими снастями, із якими порались старий чоловік та троє підлітків. Ще кілька чоловіків сиділи в затінку, поклавши на рожевий пісок довгі списи з пласкими накінечниками.

Вивчаючи зі своєї схованки поселення, я раптом відчув смертельний голод. Неподалік якась жінка смажила на вогнищі велику рибину і цей запах зводив мене з розуму. Проте, я вирішив залишитись до ночі у своєму закутку, дочекатись, коли всі заснуть і тоді понишпорити в якомусь з будинків. Просто вийти до цих людей та попросити прихистку мені навіть не спало на думку.

Чекаючи, я заснув, а коли прокинувся, поселення вкривали ніч та тиша. Наблизившись до входу в якусь хатинку, я причаївся, дослухаючись до звуків усередині. Щось зашурхотіло, щось позіхнуло, щось плямкнуло. Я почекав ще, поки не почув гучний чоловічий храп, а тобі увійшов.

Мені пригадалось, що зазвичай їжу зберігають десь у передпокої, в прохолодному місці - у спеціальній ямі або великому глиняному посуді із товстими стінками чи в дерев’яних ящиках. Я почав нишпорити. Набагато тихіше за чоловічий храп пролунало тихеньке позіхання, наче від дрібного звірятка. Шурхіт. Я завмер, готуючись задкувати до виходу. Зі спальні, потираючи очі, вийшло пухкеньке маля і, не вагаючись, попрямувало до мене. Поки я вирішував, що робити, дитина, ткнувши у мою ногу своїм крихітним пальчиком, щось голосно промовила та засміялась. Я завмер від здивування. Тим часом почувся новий шурхіт, стурбовані голоси чоловічий та жіночий і ось вже обоє батьків з’явились в іншому кінці передпокою. Мені дуже кортіло пояснити свою біду, що пригнала мене до цієї хатини, змусила нишпорити у чужих речах. Але звір зреагував швидше. Я схопив дитину обома руками та виставив перед собою, наче щит. Все ще можна було хоча б спробувати домовитись та я не міг вичавити з себе ані звука. Закричала жінка. Чоловік щось голосно промовив та потягнувся до списа, що висів на двох гачках, прикріплених до стіни.

Продовжуючи тримати дитину на витягнутих руках, я повільно задкував до виходу. Здається на вулиці, позад мене, хтось був. А може, то мій страх та втома жартували з мене, як тоді – у джунглях. І я зробив майже те саме, що й тоді. Продовжуючи дивитись на чоловіка зі списом, я зібрався із силами, навмання відкинув дитину кудись вперед і чкурнув на двір, благаючи всіх богів врятувати мене. Я впав прямо під ноги кількох чоловіків, які одразу схопили мене та привітали безліччю міцних ударів. І вони били мене, поки я не відключився.

Хтось вилив на мене воду. Я стояв на колінах перед великим будинком. Двоє чоловіків зі списами тримали мене з двох сторін, і ще люди були позад мене. Було чутно їхній шепіт та плач якоїсь жінки, можливо, тієї, що кричала, побачивши мене у своїй оселі, та я не міг повернути голову, щоб пересвідчитись. Попереду стояв високий худорлявий чоловік та щось повільно говорив низьким голосом. Певно, він звертався до мене, бо один з моїх охоронців, спочатку боляче штовхнув мене у плече, а потім кілька разів потягнув мене за волосся з боку в бік. Гадаю, він сподівався змусити мене відповісти. Проте, я не міг сказати ані слова, хоч і розумів, що переді мною стояв вождь цього поселення. Не дочекавшись моїх слів, він щось спитав у заплаканої жінки і одразу отримав тиху відповідь. Потім вождь звернувся до її чоловіка. Той сказав кілька слів, і декілька голосів з натовпу повторили їх. Потім була тиша. Вождь зник у будівлі, а коли вийшов, мене підтягли до нього майже впритул. Він простягнув до мого обличчя обидві руки і щось було на кожній з його відкритих долонь: жменька чорної золи на одній та крихітна рожева квітка - на іншій. Я не знав, що це означає і тому чекав. Але один з моїх охоронців знову сильно штовхнув мене. Певно, я мав зробити вибір. Моє тіло ледве слухалось мене. Я навмання боднув лобом одну з долонь і знов втратив свідомість.

Був ранок і я прокинувся у ямі. Один з охоронців кинув мені коржик та якийсь жовто-червоний фрукт. Зрештою, я хоча б отримав їжу, якої так прагнув. Але відкусивши кілька маленьких шматочків, вже вкотре знепритомнів.

Коли повернувся до тями, виявив, що мене кудись несуть на ношах, складених з товстих палок та цупкої тканини. Я чув шурхіт ніг, сопіння багатьох чоловіків та тихі відривісті репліки. Нас поглинали джунглі. Дорогою я безліч разів пірнав у несвідомість та виринав з неї, наче кокосовий горіх у неспокійних хвилях великої води. Коли я востаннє повернувся до тями, побачив поряд миршавого дідугана, з обличчям, схожим на птаха, та довгим сивим волоссям, заплетеним у безліч тонких косичок. Він промовляв щось, наче, сам до себе, але час від часу клав правицю на моє чоло. Потім, коли скінчив своє бубоніння, він огорнув ту ж руку шматком тонкої шкіри, ретельно намотуючи її шар за шаром. Піднявся за допомогою одного з воїнів та пішов кроків на десять вперед, до заростей якоїсь дивної рослини з круглими рожевими квітами. Він зірвав одну з них та вирушив до мене. Тим часом, хтось з супроводжуючих міцно схопив мою руку та швидко провів по долоні гострим лезом невеличкого кинжалу. Це було зовсім не боляче. А потім шаман, я вирішив, що так може поводитись тільки заклинатель духів, поклав рожеву квітку на мою розрізану долоню та змусив мене стиснути руку у кулак. Моє тіло миттєво наповнилось щастям і воно мало колір, смак та запах. Рожевий солодкий запах материнського молока.

– Прокидайся.

Я відкрив очі. Навколо мене не було нічого окрім рожевого кольору. І я сам був лише його маленькою часткою.

– Хто ти? – промовив голос старого шамана, проте його самого ніде не було.

– Хто ти?! – запитання пролунало гучніше.

– Ти хочеш знати моє ім’я? – спочатку я здивувався, як легко до мене повернулась людська мова і тільки потім до мене дійшло, що я розумію слова шамана. – Я – Ілунга, син могутнього вождя Луби, що править по той бік гір. Був сином. Тепер я - звичайна людина.

– Ні. Ти не маєш права так називатись. Ти – не людина!

Щось вихопило мене з рожевого простору та перенесло до поселення на березі великої води.

Я намагався дотягнутись до свого списа, що висів на стіні. Темна брудна істота була в моєму домі і тримала в руках мою дитину. Я не відчував страху, лише лють через те, що не міг нічого зробити. Якби це була людина, навіть з ворожого племені, я спробував би домовитись. Але, переді мною стояв звір, можливо демон. Він прийшов із лихими намірами, він тхнув злом, він заслуговував тільки на смерть.

Рожевий колір знов огорнув мене. Так ось яким побачив мене хазяїн оселі, до якої я вдерся минулої вночі. Старий шаман правий - я не був людиною. Моїми вчинками керував звір і я добровільно віддав йому це право.

– Що сталось з дитиною?

– О, тобі не байдуже? Дитина зламала руку і насмерть перелякалась. До зустрічі з тобою він був найхоробрішим хлопчиком, якого я колись бачив. Знадобиться багато зусиль, щоб вилікувати його тіло та ще більше, щоб зцілити серце. Ця дитина мала б перетворитись з роками на великого воїна. А тепер його шлях, що колись був великою і прямою дорогою, розходиться двома кривими стежками і я не можу з упевненістю сказати, що на нього чекає.

– Мені так шкода.

– Та невже. Гадаю, ти маєш набагато гірший привід шкодувати, син могутнього вождя.

І я знов перенісся. Цього разу у свій дім. Я дивився на себе очима батька, Могутнього Луби. Мої руки – його руки, простягали мені – моєму синові старовинний клинок-блискавку, із широким пласким лезом, що звивалось наче змія та звужувалось на кінці. Біля огорнутого шкірою руків’я було два загострених відгалуження, так само пласких і хвилястих. Ця велична зброя переходила від батька до сина і підтверджувала владу вождя, несла смерть ворогам та прокляття їхнім нащадкам, але найважливіше – накладала на володаря обов’язок захищати своє плем’я. Моє серце цієї миті було сповнено любові та гордості за сина. А ще я відчував невимовне полегшення, що попри всі життєві випробування, дожив до миті, коли можу зняти з себе важкий тягар відповідальності за життя своїх людей. Тепер влада і обов’язок належать моєму спадкоємцю, єдиному і улюбленому. Але що то за галас надворі? Чому залунали бойові барабани? У дім забіг один з солдатів та прокричав, що на поселення напали! Величезна армія ніби виникла нізвідки.

Боги все бачать! Саме тієї миті, коли я вирішив передати зброю пращурів своєму єдиному сину, Могутні Сили благословили його битвою. Так, нехай здійсниться воля богів!

І знову рожевий туман постав перед моїми очима.

– Ти отримав священний клинок. Певно, це найбільша честь для справжнього чоловіка, чи не так, Ілунга, син Могутнього Луби? - голос шамана насміхався з мене.

– Клятий старигань! Чого ти хочеш від мене?

– Хочу почути, якою честю для тебе було прийняти цю легендарну зброю з рук батька. Невже, ти відмовиш старому шаману в такій дрібничці.

Я хотів померти. Але для цього треба мати тіло, а все що в мене було зараз: цей рожевий колір навколо, голос шамана та видіння, що з’їдали мене живцем. І не було куди від всього цього сховатись.

– Я втік.

– Що кажеш, не чую?

– Я не взяв зброї з батькових рук, бо злякався і втік! Відчував темряву в душі, чув батькові прокльони, бачив, як чужоземні воїни вбивають моїх людей, відрізають голови жінкам та дітям. Та все одно біг і не міг зупинитись.

– Я не звинувачую тебе за те, що ти хотів врятувати своє життя. Ми народжуємось, щоб жити стільки, скільки зможемо до тієї миті, коли зустрінемо свою смерть. Проте, кожен наш вчинок має ціну. Твій вчинок, твоє рішення – врятувати своє життя втечею. Ти розумієш ціну, яку заплатив за це?

Я плакав, хоч і не мав очей, з яких могли б текти сльози. Мені було соромно через те, що зрадив батька. Він бачив в мені воїна, який битиметься за свій народ, доки стане сил. Але я обміняв долю захисника та героя, якою б короткочасною вона не була, долю поважної людини, сина, гідного свого величного батька, на життя звіра, що тільки і вміє – тікати. І це життя виявилось недовгим і сповненим болю та страждань.

– Я зрозумів ціну, старий шаман. Яке на мене чекає покарання?

– На тебе чекає спокутування. Але, чи готовий ти прийняти його?

Я знову опинився в своєму поселенні, в будинку мого батька-вождя. Він стояв переді мною зі священною зброєю у протягнутих руках. За дверима лунали бойові барабани та крики переляканих поселян. Звір у мені хотів втекти. Але сильніше за звіра я відчував у собі людину. Спогади про те, як я біг через джунглі, переховувався в кущах біля чужого поселення і вночі намагався пограбувати будинок – ці спогади були зі мною, хоча все це ще тільки мало статись. Але я пам’ятав жах на обличчі жінки та ненависть в очах її чоловіка, до оселі яких я вдерся. І я пам’ятав себе їхніми очима – жахливого демона, НЕлюдину.

Я дивився на руки батька, що тримали священну зброю. Рожевий колір почав знову поглинати мене, але я подався вперед, вхопив меч-блискавку і щодуху побіг на двір – битися з нападниками, захищати свій народ, доки стане сил.

Шаман був дуже старим. Він вмів всього потроху: лікувати, заклинати погоду та заглядати у майбутнє. Проте, найкраще він вмів супроводжувати загублені душі у Священній Подорожі Рожевої Квітки.

Щоразу, шаман сумував, повертаючись з подорожі на самоті. І кожен такий ритуал забирав три роки його життя. Але, то була прийнятна ціна. Він не вважав себе вчителем чи помічником у цьому магічному дійстві, адже від нього нічого не залежило. Проте він був голосом чарівної рослини, говорив із приреченими на останнє випробування і слухав їх із усією уважністю та співчуттям, на які був здатен. І як же щиро він радів щоразу, коли той, хто втрачав право жити як людина, за допомогою рожевої квітки, набував права померти, як воїн. Але, це було можливо, тільки якщо засудженому вистачало хоробрості обрати саме цей шлях під час суду великого вождя. Багато хто радо обирав бути спаленими заживо, тільки б не проходити випробування, що чекало на нього у рожевих заростях. Адже ніхто не міг передбачити, яким воно буде саме для нього. Квітка знала душу кожного, хто потрапляв у її чарівний полон, і для кожного готувала унікальне спокутування.

Тіло цього бідолахи заховають тут, біля заростей магічної рослини, нехай живить її коріння. Та душа його буде у найкращому з можливих прихистків – вона вирушить до Блакитного Бога, що сходить вночі і сяятиме разом з іншими душами великих воїнів, що загинули з честю.

Шаман зібрався з силами та підвівся на ноги. Треба було поспішати до вождя та попередити його про кровожерливих загарбників, які йшли з того боку гір. Квітка сказала йому, що ця навала кілька днів тому повністю знищила поселення Могутнього Луби. Принаймні, тепер душа уславленого вождя зможе знову зустріти свого єдиного сина та пробачити його. Адже, Ілунга, зрештою, виконав волю свого батька та став великим воїном. І у цьому старий шаман готовий був поклястися всіма богами.