Квітка щастя

Можете вважати мене дивною, але я з дитинства вірю, що папороть цвіте, що цей цвіт можна знайти. І не просто вірю - я в цьому переконана!

Недарма ж мої талановиті земляки його шукали…

А може, все-таки знайшли?..

Чи то просто наша струсівська* земля (*Струсів – мальовниче село Тернопілля) така благословенна, що стільки талантів народила...

Думки… Думки… Рій думок у моїй голові…

Треба якнайшвидше закінчити оновлення експозиції краєзнавчого музею. Відкриття й освячення після ремонту буде в день 30 річниці Незалежности України. Роботи ще є досить, а нас небагато працює.

- Може, залишитися тут на ніч?- запитала в Марійки.- Зможемо завершити всі роботи в приміщенні. Ти потім підеш до доньки, а я в архіві попрацюю. Можу ніч не поспати. Можливо, знайду відповіді на свої сотні «чому».

- Ти права. Краще довше попрацюємо сьогодні, закінчимо роботи тут, а вже завтра займемося благоустроєм території. Треба ще й програму відкриття обміркувати…

***

Нарешті можу зручно вмоститися в архіві! Нарешті!..

Де шукати? З чого починати?..

Засвистів чайник. Ой, я й забула, що хотіла чаю. Запарила м’яту, додала лимон – і аромат розтікся по всіх кімнатах музею. Люблю цей запах спокою і насолоди…

Повернулася в архів. Дивно… Хіба встигла обрати якусь папку?.. Я ж лише думала, з чого розпочати, коли засвистів чайник…

Нікого нема. Марійка пішла до доньки. Я відмовилася. Мушу знайти те, що шукаю. Я вперта.

Несподівано папка сама розгорнулася – льодом сипнуло по спині. Але лише на мить відчула цей неприємний холод. Дякувати Богу, навчилася швидко долати страх. Багато містичного стало відбуватися в житті після відходу у вічність мого коханого чоловіка…

Про всяк випадок перехрестилася, щоб захиститися від нечисті, хоча насправді відчувала добру енергетику. Чоловікові вміння передбачати, відчувати, здається, додалися до моїх.

«Напередодні Дня Незалежності допитлива струсів’янка знайде ключ до щастя всіх українців. Це стане подією не лише для України, а й для всього світу»,¬– читаю дивний текст на пожовклих від часу сторінках. Що це? Відчуття таке, що пишуть про мене…

«Коли зазвучить мелодія бандури, іди за нею – знайдеш те, що шукаєш»,– тепер уже конкретно до мене звертається давній папір.

Протираю про всяк випадок очі. Може, сплю? Може, це лише сон?..

Вщипнула себе – ні, не сплю…

О, звучить бандура! Ще одна долучилася, і ще одна – три бандури…

… А наша капела бандуристів із тріо народилася… Може, це вони грають? Йду на чарівні звуки до сусідньої кімнати, де розміщена експозиція «І слово, і пісня» – не помилилася: це троє перших бандуристів (у музеї є фото).

Слухаю мелодію і бачу юнака, який піднімається на порослі лісом пагорби. Не можу зрозуміти: інсталяція чи реальність? Ні, таки реальність. А як я поза музеєм опинилася?. Дивно...

Впізнаю в ньому нашого поета Степана Будного, якому доля відміряла неповних 25. Так, це його темні хвильки волосся, його велика родимка на щоці. Світла сорочка з підкоченими до ліктів рукавами, світло-сірі штани, легка хода, якась сонячна постать, бо ж він – людина, що йде до сонця (збірка поезій так і називається: «Людина до сонця йде»).

Юнак, схоже, щось шукає. Впевнена – він у пошуках квітки папороті.

Це ж його поетичні рядки виринули у моїй пам’яті:

Про папороть щастя не снив я ночами:

В житті воно щедро всміхнулось мені.

Воно голосними дзвеніло піснями,

Світилося сонцем в ясній вишині.

Звучить мелодія «В ніч на Івана, в ніч на Купайла в темному лісі папороть цвіте», народжена бандуристами, а я йду за юнаком. Мені не страшно… Цікаво, надзвичайно цікаво!..

Я побачу, зрозумію, знайду...

За легендою, квітка папороті розцвітає в ніч на Івана Купала. Юнак іде, як писав у своєму вірші, «упевнено, прямо, держить травинку в зубах»… Дивно, але нечисть його не випробовує (по-іншому, як у легенді). Здається, жодних перешкод на його шляху до щастя…

Несподівано стемніло. Хоч око виколи – нічогісінько не бачу. Йду за звуками бандур…

Раптом – сяйво! Яскраво-червоне світло дивної квітки знищило темряву! А який приємний аромат розпливався довкола!.. Це щось неземне! Мабуть, так пахне щастя!

Юнак швидко зрізає яскраву квітку, але не ховає під сорочку, як каже легенда, – чарівні іскри розсипаються навколо від цього дива в його долонях.

Мелодія бандуристів стає насиченішою, наче квітне разом із папороттю, наче привертає мою увагу…

Точно! Так і є: з усіх сторін до юнака наближаються постаті. Він їх не лякається. Я теж... Вони несуть іскорки і, схоже, обмінюються цим світлом, тому воно стає ще сильнішим; взаємозбагачується, взаємонасичується, мабуть.

Хто ж ці люди?.. Мушу наблизитися, щоб пересвідчитися. Я ж здогадувалася! Це всі відомі люди, які народилися у містечку (колись село ним було. Старші люди ще й тепер, коли збираються до центру, кажуть: «Йду до міста»).

Бачу поета і вчителя Адріана Іванчука. Згадалися рядки його поезії: «Човна мойого буря не поборе, і меч не присне у руці моїй».

О, а це брати Гірняки, у родовій хаті яких розташований наш музей: майор УСС Никифор, громадський діяч Володимир; актор театру «Березіль», режисер, педагог Йосип; теоретик хімії, публіцист і громадський діяч Юліан; український церковний діяч, священник УГКЦ, педагог, громадський діяч Юстин.

Серед постатей розгледіла літературознавця Марію Деркач; скульптора-аматора Людвіга (Йосипа) Земського; перекладачку Ольгу Ситник – Сліпу, яка товаришувала з сином Івана Франка Петром; її доньку – краєзнавця Ольгу Сліпу, завдяки матеріалам, зібраним нею, Марійка змогла оформити музей. І якщо у вас виникло запитання, чи це родичі кардинала Йосифа Сліпого (народився в сусідньому селі), то ви добре подумали, бо так і є.

О. бачу тут і Михайла Паращука – українського і болгарського архітектора, скульптора і громадського діяча, який народився у сусідніх Варваринцях (ці села наче зрослися. Щоб ви краще уявили, виглядає це так: сусіди через паркан живуть у різних селах).

Враз світла стало ще більше – одразу зрозуміла: до гурту приєдналося ще дві величні постаті: священник, теолог, новомученик УГКЦ Микола Конрад та блаженний священномученик католицької церкви Микола Цегельський. Беатифікація відбулася 2001 року у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді, яку очолив блаженний Іван Павло ІІ.

Двоє святих оберігають нас і рідний Струсів, який зручно розмістився на дні давнього мезозойського моря. Через село у мальовничих берегах, порослих кучерявими вербами, тихо плине Серет…

У старому парку є колишній палац графа Ґолуховського у стилі ампір (XVIII ст.). Тут росте пам’ятка природи – чорна австрійська сосна, якій близько трьохсот років.

Збережена печерна церква з вівтарем, витесаним у камені, та з коморою, в стінах якої були викуті келії для монахів. Над нею у XVIII ст. поставили нову монастирську церкву святого Миколая.

Неоготичний костел святого Антонія злітає високо в небо своїм шпилястим куполом – його видно з усіх точок села.

Через дорогу – велична українська православна церква.

Усі три храми утворюють трикутник, що також, за народними віруваннями, благодатно для села (містечка)…

***

Ось і побачила підтвердження. Ну, хто ще мене вважатиме дивною?..

Зрештою, будь ласка, вважайте, якщо вам цього хочеться! Я нічого не маю проти, бо так, можливо, й насправді є.

Мушу звернутися до цього поважного зібрання наших знаменитих і талановитих земляків:

- Дорогенькі наші! Щаслива, що маю змогу особисто подякувати кожному з вас за талант, за добрі справи, за примноження слави струсівській землі!

Я завжди відчувала, що є якась загадка, бо ж стільком талановитим людям дала путівку в життя наша земля. Саме тому ми вважаємо її благословенною.

Кожен із вас, шановні, запалив свою яскраву зірочку на нашому небосхилі. Знайте: обдаровані люди продовжують тут народжуватися, розвиватися, прославляти рідний край, бо знайдений вами цвіт папороті запалює іскри нових талантів (про них буде окрема розповідь).

Якщо я таки зустрілася з усіма вами, то це, мабуть, для чогось значимішого. Допоможіть, будь ласка, роздмухати іскри любові до рідного краю в усіх наших струсів’ян. Мрію, аби байдужість, інертність згинули, пішли в небуття, бо тоді ми успішно переможемо ворога в собі, а також усіх ворогів внутрішніх і зовнішніх. Люди мають зрозуміти, що самі, а не хтось, можуть змінити життя на омріяне, бо все велике починається з малого.

Ось так, як ви щойно обмінялися своєю позитивною енергетикою, нехай усі люди обміняються – і згине зло раз і назавжди!..

- Ось тобі пелюсточка чарівної квітки папороті. Що з нею робити – ти й сама знаєш, бо маєш в серці «те, що не вмирає»,– поет Степан Будний вклав у мої долоні яскраво-червоне диво.

- Неймовірно!.. Яка краса!.. Спасибі… – мені забракло повітря від хвилювання. Пелюсточка насправді виявилася мініатюрною копією чарівної квітки папороті з тим самим неймовірним ароматом щастя. Відчуття здійснення мрії переповнило всю мою сутність, вихлюпувалося іскорками, блискітками стікало із моїх зелених очей, змінюючи їх відтінок…

Звучала мелодія, подарована бандуристами, – уже не тріо грало, а заслужена самодіяльна капела бандуристів «Кобзар» дарувала свою творчість: «Грай, моя бандуро, на всі струни грай!»

***

Так, я знаю, що з цим робити.

Легенда каже: «Хто все ж відшукає квітку папороті, той нібито отримує змогу відмикати будь-які замки без ключа, зможе без зусиль розшукувати закопані скарби; рука, якою зірвано цю квітку, матиме чудодійну силу. Володар квітки зуміє причарувати будь - кого, матиме найбільший врожай, відвертатиме град, грім і зливу; не боятиметься злих сил; буде завжди молодим та здоровим» зі своєю родиною.

Для мене родиною є всі українці та хороші люди планети. Отже, тепер вони разом зі мною отримають щастя завдяки подарункові від моїх талановитих земляків.

Зараз моя пелюстка-квіточка ще надто маленька, тому ми з нею змінюватимемо життя у власному містечку, а от через 99 років вона матиме вже таку силу, що 24 серпня 2120 року у День Незалежності України феєрверком розішле мільярди яскравих частинок чарівної квітки в усі країни світу, даруючи людям планети Щастя, Добро, Мир, Віру, Любов, Молодість, Творчий Розвиток, Довголіття …

Маленькі частинки яскравих українських подарунків розквітнуть в усіх країнах, ощаслививши всіх хороших людей, допоможуть повністю знищити зло. Україна для всіх стане країною – Посланцем Доброї Волі, Квіткою Щастя! Тому 24 серпня стане святкувати весь світ!

***

Я прокинулася за столом у краєзнавчому музеї «Струсівська закутина». Розім’яла шию, бо трохи затекла (заснула, схилившись на стіл). На душі було тепло і затишно. Чітко пам’ятала все, що мені наснилося, тому швидко бігали мої пальці по клавіатурі, занотовуючи побачене, пережите, відчуте. Який гарний сон, який приємний ранок…

Шкода, що це лише чудове сновидіння, але ж яке реалістичне!

Пройдуся кімнатами... Ось тут сиділи перші бандуристи в моєму сні і дарували свою чудову мелодію, пісню...

Ось тут… Ой, мені з фото підморгнув молодий поет Степан Будний! Глюк?..

- Ти таки дивна,– вголос звертаюся сама до себе.– І сміх, і гріх. Треба ж такому привидітися і приснитися! Я ж навіть повірила, що все було реально…

Що це пахне? Думала, що відчуваю запах ще зі сну, але ж я вже зовсім прокинулася…

О диво!.. На склі музейної вітрини, під стендом, з якого мені усміхнувся наш поет – «юний брат березня», «молодий нащадок Прометея» (так називають Степана Будного) – виблискувала… яскраво-червона квіточка, даруючи свій чудовий аромат щастя…

…Можете і далі вважати мене дивною…