Колискова для ворога

Мара стояла на засніженій поляні. На узліссі лісу москалі почали формувати собі табір. Чути голоси, окремі вигуки.

Вітер підхоплював великі, лапаті сніжники, обліплював ними все навколо. Одинока фігура стрункої темноволосої жінки виділялась на фоні засніженого лісу. От тільки її ніхто з солдатів, що облаштували біля лісу табір, не бачив. І не дано їм бачити богиню у всій її первозданній красі. Темні акуратні брови виглядали майже чорними на фоні блідої, майже прозорої шкіри. Ніжно рожеві як пелюстки троянди уста скривились в огиді, коли вона почула грубу лайку на такій ненависній мові.

— Скільки б не минуло часу, день, рік чи століття, тварини в людській подобі продовжуюсь нападати на мої землі. Ви вважаєте себе безкарними, але вам не сховатися від мого гніву. Не сховатися від мого голосу. Я подавлю вашу волю так же легко як ви топчете землю під своїми чобітьми.

Солдати в цей час, переговорюючись між собою, почали готуватися до сну — вставляли незадоволений вартових, розмотували спальники, виключали ліхтарі. Шум поступово стихав.

— Такі молоді, зелені… — Мара зітхнула і направила погляд в небо. — Вам би жити в мирі у своїй країні, але ви вибрали цей шлях, повний злості та ненависті, чужої болі й смертей. Виправдовуєтесь наказами, не зробивши нічого, щоб їм не підкорятись. Ви йшли сюди як навіжені, по трупах, своїх і чужих. Пора закінчити ваш шлях.

На узліссі вже зовсім затихло. Ніхто не ходив, вартові не перемовлялись між собою, стурбовано вглядаючись в повну пітьму і тільки чийсь храп розбивав тишу ночі.

— Спіть, спіть міцно, непробудно. Забудьте про звірячу злість, забудьте про безсильну втому, хай чистий спокій заповнить ваш розум. — Вона на мить задумалась, розглядаючи захламлений табір і тихо, немов тільки до себе. — Якщо звісно він у вас є.

Храп теж затих. Заспокоївся вітер, більше не тривожив завиваннями. Завмерли птахи, звірі, весь ліс завмер в очікуванні. Мара лагідно посміхнулась, от тільки її хтось бачив в цей момент, міг би померти зі страху.

— Спіть! Земля прийме вас у своє холодне лоно, скриє в глибоких надрах. Вона стане вашою вічною тюрмою, з якої вам не вибратися. Мара здійняла руки до неба і земля затремтіла.

Солдати відчули щось неладне, але прокинутися не могли — павутина чар міцно тримали в полоні сну. Вони кидались, наче в кошмарних снах, кричали й плакали, але нічого не могли зробити — повільно занурювалися скрізь промерзлі грудки. Здавалось, пройшла лише мить і тепер на узліссі стояла лише богиня, що з відразою дивилась на те, що залишилось від окупантів.

— Хотіли захопити мої землі? Спробували вкусити більше ніж змогли і тепер вона поглинула вас в себе. Тепер ви моя земля!