Касета

1.

На коробці було написано - "Речі з горища", і виглядала вона жахливо. Картон, що посірів від часу, розбухнув, покрився пліснявою, від нього несло вогкістю упереміш з чимось задушливо солодким, і замість того, щоб просто узяти і викинути це вмістище для сміття, коробку обережно обмотали скотчем, подовжуючи тим самим її убоге життя.

- А це що за історія? - запитав я свого друга Борю, до якого ми тільки що прийшли у гості байдикувати. Все-таки вихідний, як ні як. Він закректав, стягуючи з ноги туфлю, і похапцем поглянув на коробку, що стояла в коридорі.

- На барахолці купив практично за копійки, - пояснив він. - Усередині багато всякої цікавої старизни. Раритет, так би мовити. Може згодитися для фотосесії в стилі ретро. Моя дружина давно вже хоче влаштувати щось таке.

- Ааа... Зрозуміло, - протягнув я. - Можна глянути?

- Прошу, - посміхнувся Боря. - Я чайник поставлю. Ти будеш чай або каву?

- Чай.

- Чорний, зелений?

- Хе! Не діставай.

- Гаразд, тоді чорний.

Він пішов на кухню, а я сів у коробки, думаючи, з якого боку до неї підступитися, щоб та зовсім не розвалилася. Звук скотчу, що я почав здирати, різнув по вухах. Плівка хижо причепилася до пальців, немов якась п’явка з болота… і ось вже моїм очам предстали усі нутрощі коробки.

- Так, що тут у нас?.. Ого! Один бінокль чого тільки вартий! - крикнув я Борі на кухню.

- Він зламаний!

- Так, вже помітив.

Я став обережно перебирати старі речі, мимоволі поринаючи у дитячі спогади, адже майже кожна з них була мені до болю знайома. Пластмасові ковбої, вимпел з олімпійськими кільцями в плямах зеленки, ручка від м'ясорубки, вкладиші з машинами від жуйок Turbo в целофановому пакеті, залізний іграшковий танк, солдатики, жорсткі чорні гумки для волосся, кнопки і купа розкиданих аудіо касет. Я узяв одну в руки. О так, "Свема" МК- 60-9, 1989 року! Ностальгія обмотала мене магнітними стрічками, мовляв - згадуй, і посумуй трохи у світі, де все стало складніше, по-дорослому... «І простіше» - зітхнув я. Чого вже там! Назад не хочеться. Клятий совок…

Сама касета злегка подряпана, зате ціла, а ось напис на ній затертий до пластмаси, немов хтось дуже сильно хотів приховати його. Дивно... Упори запису виламані. Щоб випадково не стерти вміст? На старих магнітофонах кнопка запису завжди знаходилася поряд з кнопкою play і разом з нею її часто натискали, через що траплялися неприємні курйози з секундним стиранням улюбленої пісні. Для цього упори і виламували, щоб зберегти перлину своєї колекції цілою та неушкодженою.

Ще я згадав, як ми пхали в порожні отвори блокування зім'яті папірці, якщо все-таки треба було на таку касету щось записати.

- Ну як, знайшов що-небудь цікаве? - вийшов до мене в коридор Боря. Я посміхнувся до вух та показав йому касету.

- Пам'ятаєш?

- Ще б пак! У мене таких ціла коробка від пилососа була. Не пам'ятаю правда, куди вони усі поділися...

- І я не пам'ятаю, де мої.

- Таке... Перестали бути потрібні. Спочатку диски, потім флешки. Далі, взагалі, прямо в мізки все завантажувати будемо. Якщо хочеш, можеш собі узяти цю, - він вказав на касету.

Я кивнув.

- Візьму! До речі, а у тебе старий касетний магнітофон не завалявся де-небудь?

- Та де там. Послухати ретро хіти захотів?

- Ага. Гаразд, удома свій пошукаю. Цікаво, що ж все-таки на ній записано?..

2.

Магнітофон я витягнув з диванної ніші для білизни. Усі шафи перерив, поки додумався туди заглянути. Коли мати у гості приїжджала до непутящого сина, який все ніяк не одружується, напевно, лад навела по-своєму бажанню. Акуратно витер пил, поставив на столик біля комп'ютера і включив в розетку. Відразу ж зашипіло радіо, а звук був на максимумі. Я скривився, почав шукати кнопку виключення, і раптом хтось мене покликав.

- Олександр...не...Їх... Незабаром...

Чорт забирай! Мене перекрутило за цю коротку секунду. Треба ж, такий збіг! Диктор радіопередачі ніби про мене говорив. Гаразд, проїхали.

Я вимкнув радіо, натиснув на play, коліщатка із скрипом закрутилися. Чудово. Технічне тестування пройшло успішно, тепер - касета. Я повторив той же порядок дій вже з вмістом касетника і радісно ляснув в долоні, почувши місцями тягучий і потріскуючий запис зарубіжного хіта початку дев'яностих. Клас! Почав пританцьовувати, згадав дискотеки своєї юності, з горілкою, дівчатками і мордобоєм через те, що хтось «не так» подивився. Спогади, як спогади, але щось в них було таке - приємно пощипуюче.

Тепер можна було і прибиранням зайнятися. Давно збирався, але відмовкам немає меж. Музика, хоч і не та, що зазвичай слухаю, проте піднімає настрій. А на вулиці тим часом стемніло, спохмурніло. Як це часто буває ранньої весни - вдень сонечко пестить теплом, а увечері вітер завиває і холод пробирає до самих кісток. У вікна почали стукати дощові краплі якраз тоді, коли я витирав пил у вітальні. І в цей же момент я почув чужий чоловічий голос із спальні.

На миті сторопів від несподіванки, навіть подих затамував, поки не здогадався, що це запис на касеті. Спершу не міг розібрати жодного слова, потім зайшов в спальню, натиснув перемотування і включив запис ще раз.

-... Чув... віі-дд дивака на вулиці... Щщщо-о-о є одно місце, десь за Новою Одесою... Прямо за мостом... Якесь покинуте село... І там... усс-ии-ее дивне і нез'ясовне наукою. Чи то магнітні поля, чи то нісенітниця якась. Одним словом - аномальна зона! Воно... тт-аа-мм в самому повітрі витає і є один секрет... Якщо записати на касету звуки цього села... Ну, тобто які там звуки, в покинутому селі? Тиша. Так от, якщо її записати, то потім можна почути дивовижні речі! Ніби село досі живе! Наче не розуміє, що час йому вже канути в небуття. Ніби звучить, як дурість і чортівня, але дуже цікаво. Хочу поїхати і... пере-вві-рити...

Голос належав якомусь молодому хлопцю. Якийсь студент, шукач пригод в сірих голодних буднях пострадянських часів. Потім запис обірвався і знову заграла музика далеких дев'яностих. Я мотав помалу вперед, до самого кінця касети, але більше ніяких записів голосу не виявив. Перевернув касету на іншу сторону і продовжив пошук. Тут взагалі нічого не було, окрім шуму та тріску. "Може це і є запис з села?" - подумав я, але, не виявивши в цьому шумі нічого незвичайного, як обіцяв невідомий хлопчина, вирішив, що цю сторону касети просто стерли.

Ось так! Яка несподівана пригода намічається. Адже в тому, що я поїду в те село, у мене не було жодних сумнівів.

3.

Мжичив дощик, щітки монотонно шаруділи по лобовому склу. Я обережно об'їжджав ями на дорозі, мигцем поглядаючи на пасажирське сидіння, де важливим гостем влаштувався магнітофон з касетою з минулого, заправлений батарейками для польових робіт. Не скажу, що в той момент свято вірив в результат експерименту, але сама ідея мене захоплювала. А раптом вийде? Я багато роздумував про природу дивовижного запису, якщо такий мені вдасться зробити. Що це могло б бути? Відгомони минулих днів, що потрапили у пастку часу, або електромагнітне випромінювання? А, може, це дійсно зона, в якій два світи, наш і примарний, пересікаються та взаємодіють? Тоді б мені знадобився один з цих шарлатанських детекторів, які часто використовують мисливці за надприродним. Не даремно Боря, почувши про мою затію, пробурчав в трубку: "Відразу видно, холостяк. Не хрін чим зайнятися".

Я посміхнувся, згадуючи його слова, і вирішив, що моє життя все ж цікавіше і різноманітніше, ніж його монотонне існування згідно затвердженого списку сімейних обов'язків.

Ось і проїхав Нову Одесу, позаду залишився знак з перекресленою назвою населеного пункту. Попереду вже виднівся невеликий місток, вдалині дорога різко йшла вгору. Щось таке пригадую... Сто років тут вже не їздив. Тепер залишилося знайти покинуте село. Я зменшив швидкість і почав уважно вдивлятися по обидві сторони дороги. Справа обжите село, корови на пасовищі ліниво підняли голови на шум авта, люди снують біля низьких будинків з черепичними дахами. Ліворуч... Та ось же воно! У низині. Село – так і не сказати. Декілька напіврозвалених халуп, з боків яких обвалилася уся штукатурка, жодного цілого вікна, в деяких з них навіть дерев'яних рам не було, по центру - зруйнована кам'яна криниця. На машині туди не дістатися, треба на узбіччі паркуватись.

Я заглушив мотор, підхопив магнітофон, і, грюкнувши дверима, поставив машину на сигналізацію. Вдихнув повними грудьми. Пахло мокрою землею, обмитою весняним дощем. Все-таки приємно вирватися з міста. Дощик вже ледве накрапав, але небо до самого горизонту підсмикнуло сірим серпанком, прямо над головою нависли чорні грозові хмари. Скоро поллє, треба швидше свої справи закінчувати.

Потоптавшись на узбіччі серед мокрих торішніх бур'янів, що нахабно чіплялися до ніг, я знову кинув погляд вниз, де, немов в кратері після падіння метеорита, гнили залишки безіменного села. Дивне місце для життя, їй-богу, напевно, постійно їх тут затоплювало. Навіщо углиб полізли? Дивні.

Треба було потихеньку спускатися, щоб не посковзнутися в багнюці, що розм'якла від дощу. І у цей момент я думав не про те, що можу запросто скрутити собі шию, а про ризик пошкодити магнітофон і касету. А як же! Тоді весь мій задум виявиться марним.

Сяк, так, ковзаючи по бруду, перестрибуючи з каменю на камінь, я спустився до низу і відсапався. Тут село виглядало ще більш похмуро. Згори його, як каструлю кришкою, накрили чорні хмари. Навіть шум машин на трасі був ледве чутний. Дійсно, дивне місце. Тепер мені вдалося трохи краще розгледіти покинуті будівлі. Очевидно, що тут вже дуже давно ніхто не жив. Молодь по містах роз’їхалась у пошуках кращого життя, люди похилого віку дожили свої дні і хати їх опустіли. Так воно зазвичай і буває.

Я напружено замислився – все ж не завжди так. Після спуску в низину мені не давало покою тривожне передчуття, появу якого я не міг собі пояснити. Топтався на місці, поглядав вгору, хоча звідси мою машину неможливо було побачити. Кілька разів почув, як каркали ворони, але жодна над моєю головою не пролетіла. Ні мурах, ні жучків. Щоб тобі... Хати покосилися, хилилися в мою сторону на своїх худих скелетоподібних руках, які їм замінили дерев'яні балки, що звісилися з боків завалених дахів.

"Дивно, що їх не розтаскали місцеві, - здивувався я. - Гарний кругляк".

Хоча до самих розвалин торкатися було гидко. Ракушняк з напіврозвалених стін був покритий хворобливого виду пліснявою і чорним мохом, обріс поганками і поблискував чимось липким, схожим на залишений слимаками слід. Віконні отвори з вибитим склом, немов розкриті пащі з гострими зубами, а в кам'яну криницю я навіть заглядати не став. Зробив з десяток кроків туди, сюди... Уява розігралася. Ні, досить. Я сюди приїхав експеримент проводити або фантазувати? З іншого боку, від фантазій мій експеримент мало чим відрізнявся.

Більше не роздумуючи, я сів на край розваленого фундаменту та перевірив касету в касетнику. Так, папірці нормально запхнув, запис повинен піти. Сторона вірна? Включив, перевірив, щоб випадково не стерти запис хлопчини. Шум і тріск. Чудово! Тепер можна записувати. Ну, з Богом!

Час йшов повільно, я прислухався і поглядав на годинник, але нічого дивного навкруги не відбувалося. "Можливо, це й на краще" - подумав я спершу з полегшенням, а потім з нудьгою. Усі біди від цієї нудьги. Живеш собі потихеньку, а потім - кулаком по столу. Все, набридло! І вже через пару днів тебе жере тигр, або мутанти в Чорнобилі.

Що там із записом? Досить? Я натиснув на stop, включив перемотування, і тут мій палець завмер над кнопкою play. Може, не слухати? Гнітило неясне відчуття… Та що це я, справді? Натиснув... Спершу з динаміків доносилося суцільне шипіння, я навіть магнітофон до самого вуха притиснув, прислухався, а потім магнітна стрічка стала подавати ознаки життя. З глузду з'їхати! Я дійсно щось почув. Невже, правду хлопчина говорив? Ось же, ось - ледве чутний гул голосів, стук молотка, вищання пили, кудкудакання курей... Звичайний день в селі. Дивно, і в той же момент моторошно, мурашки по спині бігають. Я сидів, затамувавши подих, весь у владі химерного запису. І раптом усі мої нутрощі скрутило в тугий вузол від усвідомлення того, що я відчув запахи. Цілий вихор виразних, характерних запахів - дерев'яна тирса, гній, свіжоспечений хліб, гаряча смола та іржаве залізо, затхлість старого льоху і ще якась тухлятина. Господи, ну і сморід! Я сплюнув і утерся рукавом.

Що було потім, і згадувати не хочеться. Голоси раптом замовкли, неначе привиди минулого мене помітили. Відчуваючи на собі гнівні погляди тих, чиї розмови тільки що звучали з динаміка, я нервово озирнувся навкруги. Нікого. Тільки старі розвалини. Жодна травинка не ворухнеться, небо нерухоме, ніби хтось реальність на паузу поставив. Потім почув віддалені кроки, які ставали все голоснішими, все ближче, ближче, ближче до мене. Майже поруч! Сморід мертвечини ударив в ніс.

«Та де ж ви?» - трохи не крикнув я здуру, а погляд зупинився на криниці. Відразу ж в ній щось забулькало, тухлим повіяло і з самого дна злетіло нерозбірливе чи то зітхання, чи то протяжний стогін. Не роздумуючи більше ні секунди, я вимкнув запис й побіг до схилу, вгору дертися. Мене охопила жахлива паніка, ноги ковзали, бур'яни, за які я хапався руками, з коренем вилазили із землі. Я добіг до іншого більш пологого схилу і спробував ще раз вирватися з пастки, аж раптом магнітофон знову включився.

«Напевно, випадково кнопку натиснув» - спробував я себе заспокоїти. Та мене пройняло крижаним холодом від усвідомлення, що з динаміків знову долинають звуки кроків. Хтось незримий стрімко наближався до мене, важке взуття плямкало по грязьовому місиву. Я вже думав кинути магнітофон і допомагати собі двома руками, але тут-таки осилив підйом.

Я вибрався на узбіччя, залетів в машину, кинув магнітофон на сидіння. Вже вимкнений. Коли я встиг? І раптом щось з силою вдарило в задні праві двері. Я зірвався з місця і як очманілий гнав по трасі, не прибираючи ноги з педалі газу до самого міста.

Почався дощ.

4.

Вдома я кинув магнітофон в коридорі, немов пакет зі сміттям. Мій одяг і взуття були в такому стані, неначе я вистрибнув з густого жирного болота, яке хотіло мене поглинути, наче хижа мерзенна істота, що скучила за людською плоттю. Я вимився, переодягнувся і пішов на кухню, на ходу розтираючи пальцями лице. Мабуть, так хотів привести себе до тями. Всяке буває з переляку, аби допомагало. Добре, хоч пара банок пива в холодильнику залишилася з учора. Першу я випив залпом, другу вже повільно потягував міркуючи. Що це було? Галюцинація? Може, сам себе накрутив?

Правда, не пригадав жодного такого випадку зі свого життя, коли можна було так себе накрутити, щоб все відбувалося, як насправді. Завтра треба оглянути машину, перевірити, чи немає вм'ятини.

Алкоголь розслабив, стало трохи попускати. У голову полізли звичайні, людські думки. Післязавтра на роботу, комуналку не завадило б сплатити, купити продуктів, підстригтися... На душі стало спокійніше. Я навіть подзвонив своїй подружці, з якою нещодавно познайомився в мережі, і рішуче запросив її в кіно. Вона зраділа, щось промуркотіла в кінці розмови та цмокнула в трубку. Гарний знак. Та і самому розвіятися треба, а магнітофон з проклятою касетою відправити назад в диванну нішу, де йому саме і місце.

"Ні, - раптом напружився я, - касету краще викинути! Не туди я поліз здуру, записав щось зле і жахливе. І думати навіть не хочу. Просто позбавлюся від дрібниці і житиму далі, ніби нічого і не було. Нап'юся, якщо потрібно, до забуття, декілька днів підряд, щоб похмілля потім таке важке було, що жодна чортівня в голову не полізе".

І раптом промайнула думка, наче і не моя, наче мені її хтось незримий на вухо нашіптував: "Усі біди почалися після того, як вони криницю вирили. Копали, копали, і щось потривожили, там, на глибині. А мерців, всякий знає, тривожити не можна."

Господи! Я навіть перехрестився з переляку.

Не бажаючи більше тягнути з цим, я попрямував в коридор за касетою. І завмер... Двері до моєї кімнати були відкриті, її ледь торкалось тьмяно жовте світло вуличного ліхтаря, що просочувалось крізь штори. Звідти доносився дивний звук, схожий на брязкання метала. На моєму ліжку хтось сидів до мене спиною. Коли очі звикли до напівтемряви, я побачив, що це згорблений дід із скошланим сивим волоссям. Прямокутник світла від вікна освітлював його вузлуваті руки з довгими понівеченими артрозом пальцями.

Він тягнув до себе мотузок, на іншому кінці якого було прив’язане іржаве пом’яте металеве відро, страшно хрипів і примовляв: "Дай води мені, дай води напитися". І раптом з дверного отвору дихнуло затхлою гнилизною, як з розкритої труни, і щось почало засмоктувати мене до кімнати.

Не до кінця розуміючи, що роблю, я схопив магнітофон і натиснув на запис. Стерти прокляту касету! Швидше стерти!

І разом з клацанням кнопок, страшний дід вмить щезнув... Сморід падла розчинився в густому мороку, що наповнив кімнату... Тільки слабо поскрипували коліщатка, що крутили касету.

5.

... - Та що сталося? - не міг заспокоїтися Боря. - Це через тупий експеримент з касетою ти так розійшовся?

Я мчав до нього наче навіжений, розмовляючи по гучному зв'язку в машині. Біс із ним, що випив. Начхати на перевищення швидкості! Сьогодні я вже не вперше порушував правила. Це зараз мене не хвилювало. Борі я твердо вирішив поки що нічого не говорити. Не треба його вплутувати в цю моторошну історію. Самому спершу треба розібратися у всьому. Я тривожно косився на магнітофон, що знову влаштувався на пасажирському сидінні. Запис, зроблений в селі, я стер, але мені потрібні були пояснення. Якщо пощастить, серед інших касет з барахолки знайдуться нові одкровення хлопчини.

Принаймні, я на це дуже сподівався. А Боря нехай краще не лізе в це.

- Ти касети свої ще не слухав?

- Ні, а що з...

- Я позичу у тебе їх на якийсь час.

- Навіщо? Ти можеш нормально пояснити?

Я нервово усміхнувся:

- Нормально - це навряд чи.

Друг зустрів мене у дверях роздратований і ображений. Брови насупив, губи стиснув, як дитина мала. Прямо з порогу квартири сунув в руки пакет із зібраними з коробки касетами і пробурчав:

- Повертати будеш тільки з поясненнями.

І гучно зачинив двері прямо перед моїм носом.

Чорт забирай! З ним ще розбиратися. Звідки стільки егоїзму? Я його уберегти хочу, а він ображається. Борис, Борис.

Натиснув на кнопку ліфта, а він не їде, аж зло бере. "Застряг, зламався"? - подумав, і раптом як осяяло – ні, не хочу я ні на якому ліфті їхати. Добре, що зламався. Перед очима промайнули страшні образи, як гасне світло і ліфт мене опускає до самого низу, все глибше і глибше під землю, в непроглядну безодню, на дно кам’яної криниці, де щось ворушитися і принюхується.

Пішки ходити корисно – почав себе підбадьорювати. Живіт он який собі наїв. Без фізичної активності скоро в диванного жителя перетворюся із слабким серцем. Вперед - сходами! До речі, про фізичну активність. Нагнав я стареньку через пару поверхів, йде, крекче, і щось важке в руках перед собою несе. Схоже, нарвався я на вправи.

- Бабуся, давайте я вам допоможу… - слова миттю застрягли у мене в горлянці.

Я побачив, що то стара в руках несла - залізне відро повне смердючої болотяної води, в якій копошилися жирні білі черви. Придивився до баби - уся у брудному дранні, яке років сто вже ніхто не носить. Вона голову до мене повернула, і прохрипіла:

- Допоможи, синку. Не можу більше сама. Не можу.

Усміхнулася беззубим ротом і по висушених губах потекла брудна слина, немов вона тільки-но землю жерла. Обличчя чорніти стало, щоки запали та вкрилися синюшними плямами. Небіжчиця простягнула до мене вузлуваті наче гілки мертвого дерева руки з огидною ношею, а я щодуху помчав вниз сходами, перестрибуючи за раз зі страху мало не цілий проліт.

Я вискочив на вулицю, сів на лавку біля під'їзду, відсапався, обличчя в долоні заховав і почав скиглити - не можу більше, не можу.

Потім опам'ятався - точно, як та стара говорю.

6.

У машині я швидко виклав касети на сидінні поряд з магнітофоном і перерахував їх. Ще п'ять штук. Почнемо. І краще тут, прямо на парковці супермаркету, де постійно люди снують. З ними якось спокійніше буде… Хоча чим вони допоможуть у разі чого? Скоріше розбіжаться с криками хто куди, або почнуть знімати все на свої довбані телефони. Сумно похитав головою і почав одну за одною прослуховувати касети. Нетерпляче перемотував, перевертав на іншу сторону. Нічого, окрім безглуздих пісень. На п'ятій мене охопила паніка. Першу сторону я прослухав майже до самого кінця, залишалося тільки ще трохи плівки...

- Даремно... й-и-яя поїхав туди...

"Це його голос! - зрадів я. - Знайшов! Знайшов другий запис хлопчини. Голос у нього страшенно наляканий, і це означає, що всю правду зараз мені він викладе, не інакше".

- ... Почалося... Не можу це пояснити і не хочу!... До-ооо-сиуууть! Мамо... Краще б цей автобус зламався і не приїхав. Я б перегорів на ранок... Я зробив запис, і вони прийшли за мною. Я пішов за хокейною ключкою в сарай, лампочка знову не працювала... в-оо-нии з'явилися в темряві! Прямо там!.. Мертві люди похилого віку повзли до мене по накиданому в сараї мотлоху, намагалися схопити руками. Я забіг у будинок, наляканий до смерті, але батькам нічого не сказав... Вирішив стерти касету. Саме вчасно...

Це був кінець запису. Моє серце скажено калатало. Ні! Має бути продовження! Потім я згадав про другу сторону касети. Цього разу він заговорив одразу ж:

-... Я-не-ее вірно зрозумів... Й-а-аа думав, що зітру запис і все закінчиться, але вони з'явилися знову!… Іншим разом я випадково натиснув кнопки... Злякався, повз від них спиною вперед, зачепив шнур, магнітофон впав... Пішов запис, і вони зникли…

Шипіння, тріск. Ну! Давай далі!

- Коли я прослухав перший запис, зроблений в цьому проклятому селі, вони з'явилися. Це "будить" їх, так я це собі пояснив. Та навіть якщо запис стерти, вони не зникнуть назавжди. Й-аа потім зрозумів що до чого. Справа не в стиранні запису! Коли вони з'являються, врятуватися можна, тільки включивши запис на магнітофоні! Вони неначе переносяться з реального світу на плівку і на якийсь час залишають мене у спокої. Не знаю чому, але це працює! Потім касету треба обов'язково знищити. Тепер я тільки так і рятуюся, життя за останній тиждень перетворилося на пекло. Цю касету, з поясненнями, я окремо збережу разом з першою, з якої все розпочалося. Не знаю. Може, допоможе комусь. Як пояснити батькам усе це? Мене у божевільню запруть, де немає ні магнітофона, ні касет! І вони мене там дістануть... Якщо хто-небудь колись почує цей запис...

Шум і потріскування.

- Якого біса?! Запис же йде! Я усі касети знищив! - голос зірвався на істеричний крик - Ні!!! Відійди!.. Нііі!..

Це було його останнє послання. Я кілька разів прослухав записи, але нічого нового не почув. Мене пройняв холодний піт від неймовірного жаху. Футболка прилипла до спини. Я неначе був з ним поруч, коли мерці до нього дісталися. Але як? Бідолаха кричав, що все зробив правильно! Десь помилився... Напевно помилився!

Трохи відлягло, я стомлено зітхнув. Якби не здогадався прослухати усі записи, так би і не дізнався, як боротися з цими тварюками. Після запису касету треба знищити... Стоп! Я знову перерахував усі касети на сидінні. Чотири, одна в касетнику. Де ж перша? Вдома забув? Ні... Я ж викинув її в сміттєвий бак, коли вибігав з дому! Трясця, треба мчати назад!

7.

Я стояв і дивився в порожній сміттєвий бак з ідіотською посмішкою.

Звичайно, класика жанру. Я думав, така хрінь тільки в кіно трапляється. Сміття вивезли саме сьогодні, можливо, півгодини назад. Від переповненого бака смердить п'ять днів на тиждень, все з нього вивалюється, бомжі риються, собаки розтаскують вміст пакетів, і лише коли треба, щоб постояв ще трохи, - чорта з два! Я нервово тупцював біля під'їзду.

Нічого, касета в сміттєвозі сама зламається. Її розчавить щось важке, або при вивантаженні на звалищі розвалиться на частини. Точно, сама зламається. Якась стара касета... Я подивився вгору на вікна своєї квартири. Зізнатися, страшно було йти додому, хоч із засобом захисту. Магнітофон зі мною, касета заправлена і перемотана, готова до запису. Але що далі? По-перше, касет ще треба закупити. В інтернеті пошукати доведеться, але нічого, знайду. Я гірко посміхнувся - підчепив прокляття, як невиліковну хворобу.

Як мені тепер позбавитися від цієї зарази? Знав же, що в авантюру якусь лізу, ось і нарвався. Ні, додому не піду. До Борі теж зараз їхати пізно, далеко за північ. Але навіть якщо б і заскочив, дружина його незадоволено коситиметься на мене, як на третій сорт. Холостяк, алкаш, непутящий, та ще і божевільний на додаток!

До кого б поїхати?

І тут я почув якесь гудіння, у вухах запульсувало. Я озирнувся на всі боки - нікого. Але тривога не відпускала, сил не було терпіти. Потім побачив цю тварюку... На дитячому майданчику, під гіркою, сидить, худі синюшні ноги обхопила довгими кістлявими руками і дивиться. "Може, здалося? - думаю. - Може людина, спотворена тінями"?

Включив запис на магнітофоні і все зникло.

Я швидко сів в машину, завівся, і виїхав на проспект. Важким тягарем стало усвідомлення того, що не дадуть вони мені спокою, доберуться, рано чи пізно, за собою потягнуть. Їхав куди очі дивились, сам не усвідомлюючи куди. Машин вже мало було на дорозі, кафе, ресторани майже усі закриті, рідко вікна квартир багатоповерхівок горіли теплими, затишними вогнями. На вулиці глибока ніч, як і в моїй душі. Треба у всьому розібратися - повторюю собі, як папуга - треба у всьому розібратися, треба у всьому розібратися...

І тут я зрозумів - перша касета, на одній стороні якої він з таким ентузіазмом розповів історію про дивне село, і згубила хлопчину! На другій її стороні я виявив лише шум. Він поїхав в село, зробив запис і стер його, коли за ним мерці перший раз прийшли, але не знищив касету! Бо, як і я, спочатку думав, що стирання касети вирішує всі проблеми. Інших привидів-мерців записував на нові касети і їх ламав, а про цю зовсім забув!

Коли я різко натиснув на гальмо, мотор стих. Ніхто в мене не врізався, не посигналив, матом не обклав, ніби я один на дорозі залишився. Забув хлопчак, і я все прогавив. Позаду мене на пасажирському сидінні сидів мрець і хрипів, я побачив його перемазане чорним, жирним мулом обличчя в дзеркалі заднього виду. Салон заповнив запах болота, що застоялося, і гниття. Метнув погляд на магнітофон і побачив, що запис йде. Я так і не вимкнув магнітофон, коли з дитячого майданчика тікав, коліщатка крутяться, але на тварюку це вже не діяло.

Тут-то до мене і дійшло, що касета в сміттєвозі не зламалася, лежить на звалищі ціла та неушкоджена.

Господи, хоч би вона в руки більше нікому не потрапила!

"Скоро не стане ні касет, ні магнітофонів, цих пережитків минулого, і тварюки ці нікому не являться, згорять в пеклі, де їм і місце". - встиг подумати я перед тим, як мрець зімкнув руки на моїй шиї і все закінчилося.