Бо я ображусь

Жовтий автобус їхав вулицями сонячного міста. Людей було повно, стояла літня задуха і тут ще й затор попереду. Автобус спинився, а тим часом повз нього повільно рухався потік машин по зустрічній смузі. Гаряче повітря в салоні, здавалося, загусло і огорнуло пасажирів. Раптом гудіння мотора перебив дивний звук.

«Витри-витри люстерко. Витри-витри люстерко» – пролунав дзвінкий жіночий голос, гучний і дещо сумний.

Студентка Іра стала порпатися в сумці. Пасажири з посмішкою дивилися за її пошуками, поки Іра не вимкнула звук. На екрані її смартфона була дівчина в білій вишитій сорочці та з дзеркальним волоссям, заплетеним у косу – все довкола відображалося й мінилося в ньому барвами. Дівчина немов постукала з того боку. Іра протерла екран об джинси, істота на екрані показала «люкс» і зникла.

Вдома було прохолодно, телефон Іра лишила та тумбочці в сінях і поспішила на кухню, взяти з холодильника мінералку.

«Витри-витри люстерко. Витри-витри люстерко» – почулося з телефона.

Та щоб тобі! Іра взяла телефон – ніби чистий. Дурне тамагочі, нащо тільки його поставила.

– Не це, – сказала спокійно дзеркалиця, а саме так звалася істота на екрані. – Отам, – вона показала в бік шафи з великим дзеркалом.

Іра здивовано оглянула телефон. Невже програма дивиться через камеру? Казали ж, треба уважніше давати дозволи всіляким додаткам. Студентка торкнулася меню, з’явився перелік різних створінь. Домовик нагадує прибрати, Доля не дасть забути про події з Google-календаря, хуха – то барвистий антистрес. Так, останнє краще за надокучливу дзеркалицю.

– Е, стоп-стоп! – дзеркалиця раптом виринула не екрані. Вона затулила долонею кнопку, над якою Іра вже тримала палець.

– Що за чорт?!

– Я не чорт, – обурилась дзеркалиця. – Ти мене викликала, а тепер отаке робиш. Ні, не поможе. Ні, не треба по мені клацати.

Іра вимкнула телефон. Якось він там перезавантажувався, ніби живлення та звук на мінус… Дівчина глянула в дзеркало та позадкувала. Замість її відображення там була дзеркалиця, тільки в повен зріст. Істота підсунула до себе табуретку, що виднілася на кухні. І справжня табуретка невидимою силою посунулася правіше. Іра відкинула телефон, перехрестилася.

– Ну так, ну так, – закотила очі дзеркалиця. – Я між іншим, хресна сила, а не нечиста. Хреститься вона…

– Ти… ви… хто? – видушила з себе Іра.

– Очевидно дзеркалиця.

– Ти ж програма, так? Я мабуть перегрілась.

– Як ви любите вигадувати всякі слова, а потім самі не знаєте, що вони значать, – дзеркалиця сперлася ліктем на стіл у відображенні і справжній стіл скрипнув.

– Ти справжня, – зрозуміла Іра. – Але ж я…

– Ти ставила додаток з істотами міфології, – продовжила дзеркалиця. – Бо всі так роблять. Бо модно.

Іра мовчки кивнула, повільно пройшла на кухню та сіла біля столу. Тепер вона й несподівана гостя були поруч. Дзеркалиця задоволено посміхнулася.

– Я ж не хочу багато, – вела далі гостя, – просто протирай дзеркала. Ти ж для того мене покликала. А я буду тобі помагати.

– Але… я просто поставила…

– Ну вибачайте, – розвела дзеркалиця руками, – у вас тут якесь-там століття, ритуали інші. Це ти мусиш знати який до чого. Ти взагалі читала ліцензійну угоду? Так, я знаю багато слів.

– То ти справжня, – повторила Іра.

– Ти ж по-справжньому витираєш? То і я справжня. А я за це на відео тебе роблю… гарненькою, – дзеркалиця примружилася та радісно стиснула кулачки. – Ти думала це фільтр новий? Ні, це моя робота.

– Що ти хочеш? – Іра спитала різко і потягнулася до пляшки з водою. Холодна мінералка не розвіяла видіння.

– Щоб ми далі дружили. Бо, – дзеркалиця зітхнула та поводила пальцем по краю столу, – бо я ображусь – і відображення Іри в дзеркалі скорчило мармизу.

Іра відпила ще. Та про цю дзеркалицю вона взагалі з додатка дізналась. А якщо вона попсує фото? Серйозна погроза.

– Добре, – погодилась вона, – хай це все сон, але добре.

– Добре то й добре.

– Почекай.

Дзеркалиця склала руки на столі, готова слухати.

– А інші? В інших, хто програмку ставлять, теж так? – поцікавилась Іра.

– Буває. Просто ви так рідко думаєте про те, що невидиме… Іноді вас треба підганяти. І ми тут подали ідею одному волхву… програмісту, вибач, щоб він зобразив нас. Одне діло в книжці там чи Вікіпедії, а інше, коли ми, духи, ось тут, щодня під боком. Тоді і ви в нас вірите, і ми сильніші. А то ще гірше, навигадували дехто чупакабр усяких, орків там, а нам їх ганяти.

– То ти, ти тепер...

– Смартфонниця? – вловила думку гостя. – Я не проти. Смартфон – це теж врешті дзеркало. Ну все, поговорили, я піду, а ти протирай екранчик. На ньому повно бактерій і відбитків. І прості дзеркала не забувай. Бо ображусь. Все, ти чудова!

Іра отямилась на кухні. Було прохолодно й тихо. В дзеркалі була лиш вона сама. Літній день продовжувався звичайним ходом. За вікном проїжджали автомобілі, шуміли в дворі старі яблуні. Годинник у вітальні монотонно цокав. Завжди, чи лиш зараз почав? Іра якось не помічала того досі. Вона глибоко вдихнула й підвелася.

«Витри-витри люстерко» – засвітилось повідомлення на смартфоні.