Вовча ягода

Не розбираючи шляху, я чимдуж неслась темним лісом. Гілля розрізало шкіру мого обличчя, рук та ніг, мов щойно заточене лезо. Босі ноги стікали кров’ю, а легені горіли від браку повітря. Зупинятись часу не було – кожна секунда могла стати для мене останньою, та тіло відмовлялось рухатись далі. Ще трохи і в темряві ночі я не помічаю крутого схилу й кочусь в низ, в туманну частину лісу. Тепер я не здатна бігти далі, тож варто лиш розраховувати на те, що та потвора не помітила мене. Я перевела подих і хотіла вже йти далі, але мене зупинив близький рик і тіло заклякло від страху. Дихання знову важчало від паніки, яку навіювали кроки, що рухались в моєму напрямку. Я розуміла, що й без того протрималась довше ніж мала б. Всі мешканці мого маленького селища були вбиті або ж заражені здичавілим перевертнем. Лише мені вдалось врятуватись, та схоже ненадовго – вже я відчуваю його важке дихання біля своєї шиї.

Аж тут, мов породжений гущею туману, до мене вистрибує ще один вовк – чорний, гігантських розмірів. Та його ціль не я, а здичавілий перевертень. Почався жорстокий двобій. Дикий вовк був сильним, але й чорний йому не поступався. Ричання перепліталось зі скавчанням від болю. Багряна кров обох тварин струїлась їх шерстю. Чорному довелось прикладати багато зусиль, щоб уникнути укусу зараженого. Страх в мені наказував не глядіти, а вшиватись якомога швидше, та з іншої сторони, хіба ж я можу ось так залишити свого захисника? Так, я можу. Якби він хотів моєї смерті – не став би рятувати. Моє тіло ринулось тікати. І все повторюється – кожен крок відгукується в тілі нестерпним болем. Позаду ще довго чуються звуки звірячого двобою і, на моє щастя, жодних вказівок на те, що за мною можуть гнатись.

Коли я була вже доволі далеко від місця битви щоб чути характерні звуки, стишила хід. Та не минуло й хвилини, як переді мною в темряві з’являється вовча постать з головою в пащі. Крик жаху вирвався з грудей. Вовк кинув трофей і став підходити ближче. Якби я мала можливість, то змінила би свій образ на вовчий, але через виснаження я не можу цього зробити. З кожним наступним кроком хижака я теж відходила, але в цьому лісі було дуже багато коріння на поверхні, тож я впала. Коли той підійшов близько, помітила як він шкутильгає, а його плече роздерте. Місяць вийшов з-за хмар і осяяв чорну шерсть вовка. То був мій захисник – поранений, проте живий. Та мене шокувало, що коли вовк став змінювати свою подобу, переді мною постав молодий хлопець. Зазвичай, такі сильні перевертні старші. Зробивши ще декілька кроків, молодик рухнув в мої руки і я стала розглядати його. Та що більше я вдивлялась в його обличчя, тим більше відмовлялась в це вірити, але все свідчило про те, що мої думки вірні. Моєю щокою пробігла стрімка сльоза.

- Впізнала, - тихо мовив юнак з посмішкою. – Вибач, що так довго мене не було. Відколи випадки здичавіння перевертнів стали частим явищем нам заборонялось виходити в селища.

- Не вибачайся, я все розумію. Але як бути далі?

- Йди до моєї зграї. Візьми амулет, він покаже тобі дорогу.

- А як же ти?

- Мені вже ніхто не допоможе, не картай себе. Я кохаю тебе, моя луно.

На моїх руках хлопець знайшов свій спокій, а моє серце так і мучив крик болю. Варто було мені знайти свого судженого, так я його втратила. Знову. Сльози стікали обличчям і змішувались з його кров’ю. До ранку я не зійшла з місця, але коли перші промені сонця осяяли рану мого вовка, сталось дивне. Прямо з його рани виріс пагінець, за ним ще один і ще, і ще… Потім з’явились листочки. І на кінець, на гілочках виросли ягідки: чорні, як його волосся; червоні, як його кров. Я з’їла одну. Та вони були отруйними, бо виросли з крові зараженого перевертня.