Рекурсія

— Про всяк нагадую: залишок на твоєму рахунку — тільки три зелених пункти, — чарівним голосом проспівав Ал, і Макта-Докія застигла з рукою, простягнутою до кавоварки.

Лайка застрягла в неї між зубами.

Ал легко зчитав намір за ледь помітним рухом м’язів обличчя і шиї.

— Як щодо медитації? Досі чудово допомагало зняти надмірне хвилювання.

Макта-Докія плюхнулася на диван.

— Та наступного разу.

Можна було вимкнути голосові сповіщення, залишити дрібні кольорові повідомлення у правому куті зору. Або замінити голос на милих веселих звірят-танцівників, які радісно сповіщатимуть — ще три порушення, і твій екзоскелет буде переведено у мінімальний режим. Померти не помреш і навіть до туалету дошкандибаєш, як дуже треба.

Та голос Ала бадьорив, посилював параноїдальні відчуття. За тобою постійно стежать — що ти робиш, в яку сторону дивишся, що відчуваєш, чи пришвидшилось твоє серцебиття.

І це було добре, бо Ал справді стежив.

Виключно задля користі Макти-Докії. Варто обмежувати споживання кави, особливо коли маєш спадкову схильність до високого тиску та купу хронічних хвороб. Більші ризики — вищі платежі страховикам, і однієї не надто прекрасної миті ризики стають надто високими, тобі вимикають екзоскелет, і живи без нього, як знаєш. Або не живи, ніхто вже не змушує. Так вона весь час себе і пам’ятала, і відчувала все життя: ніби всередині себе, а ніби і трохи назовні, згори до себе придивляєшся.

Трьох зелених ніяк недостатньо на сьогодні, особливо як пам’ятати, що сьогодні за день.

— Але, дай-но обрати щось корисненьке.

— Звісно, люба.

Отже, медитація дає жалюгідні два жовтих, спортивні вправи — сім жовтих, і ось вона, найжирніша пропозиція, на яку Макта-Докія й розраховувала. Все-таки Ал досить передбачуваний і прямолінійний. Науково-популярна дискусія, згідно анотації, ставить питання, чи має українська субкультура, популярна у західній частині індійського кластеру, певну деструктивну складову. Чи розумніше відмовитися від неї, адже безліч субкультур пропонують захоплення старовинними вишивками та піснями? Десять червоних. Те, що треба!

Макта-Докія клацнула по плашці відео поглядом.

— Чудовий вибір! — промуркотів Ал.

Десяти червоних мало вистачити. Та й не завадило подивитися черговий витвір Ала.

Троє у студії: відомий письменник, популяризаторка науки та розпіарений вундеркінд із безліччю периферійних розташувалися трохи півколом, простір у них над головами яскраво підсвічувався. Ал продовжував експерименти із релігійними метафорами, і метафори були наче зроблені сокирою і кувалдою. Втім, вже краще, не дванадцять «експертів» за довгим столом, де один постійно з мукою виголошує, що саме Ал вважає неправильним та шкідливим.

Макта-Докія досі не могла визначитися — те, що Ал не полишає спроб відтворити принаймні людський спосіб сприйняття, це добре чи погано. Він аж досі не второпав, що гарна метафора містить суттєво більше того, що сам Ал вважає навмисними викривленнями і неточностями. Або давно второпав та не здатен настільки «зіпсувати» свій витвір. Можливо, тоді результат для Ала позбавлений сенсу.

— Ти трохи неуважна, люба, — з образою промовив Ал.

— І справді. Давай на початок.

Говорила переважно популяризаторка, голосом, сповненим любові.

— Ірраціональний спротив поступу, розвитку, прогресу, на жаль, завжди був властивий людству.

— Ви маєте на увазі щось таке, як луддити? — спитав вундеркінд.

— Додайте до цього ще добрячу долю мортідо.

— Ви про цей моторошний звичай — машингвери? — письменник здригнувся. — Я дивився репортажі, сподівався використати для книжки. Але це було надто…надто… Коли вони раптом почали співати, один за одним, а потім… Не закінчив книжку.

— Машингвери — найяскравіший приклад, але лише один з багатьох.

— Найяскравіший та найархаїчніший, — погляд у вундеркінда постійно бігав між внутрішніми проєкціями екранів. Макта-Докія аж засумнівалася, чи він розрізняє, де знаходиться. — Це повернення до кривавих жертвоприношень, коли кров, в даному випадку кров того, хто за випадковим принципом оголошується «зрадником», має нагодувати давніх богів.

— Так. І сам звичай збиратися і співати, або несподівано, без причин починати співати у публічних просторах, хай би і без насильства — це теж архаїка. Але я не про це, а про кількість самогубств та вбивств у цій спільноті. Про хронічно низький рівень щастя у них. Ми бачимо цю сумну статистику. А ще, потяг до безплідних протестів, вони навіть не мають чітких вимог. Виступи часто супроводжуються сутичками, пряма шкода для здоров`я учасників.

— Я зараз саме дивлюся статистику, — погляд у вундеркінда забігав ще швидше. — У цій субкультурі найнижчий середній рівень страхового рейтингу, і ситуація постійно погіршується. Ці люди ледь жевріють і навіть не можуть собі дозволити нормальної периферії!

— Ви знаєте, а я, насправді, трохи їх розумію, — раптом заявив письменник, інші двоє різко до нього повернулися, і Макта-Докія зраділа за вундеркінда, його рух був абсолютно природній, навіть дитячий. — Упорядковане і щасливе життя, воно таке… Нормальне. Розумієте, про що я? Коли постійно розумієш, як вчинити собі на користь, але щось всередині тебе бунтує: «Зіпсуй це! Зруйнуй це! Зроби собі гірше, але супереч!»

Письменник скривив обличчя у гримасі і з кожною фразою з силою штовхав себе кулаком у груди.

— Все правильно, це і є мортідо.

— Як письменник, я маю досліджувати темні сторони особистості, а це відчувається таким справжнім,— він виправдовувався.

— Звісно. Воно є у кожного. Але — і це головне — жоден із нас не приречений на саморуйнування. Кожен може протистояти хаосу і за потреби спиратися на авторитети, довіряти спеціалістам, довіряти системі.

— Але мортідо, мабуть, ніколи не зникне, так? Ми сьогодні можемо обрати раціональність, але залишимося людьми, — на мить Макті-Докії перехопило подих, бо Ал став занадто вправний, занадто.

— Не зникне, такою є людська природа. Сперечатися, не погоджуватися, опиратися — нормально.

— Я постійно сперечаюся з Алом, змалку. Бо, ну, знаєте, я розумний.

— Усі ми так робимо. Але деякі субкультури, на жаль, постійно спонукають до перетворення здорової агресії на самодеструкцію. І це саме той сумний випадок.

Ал зупинив передачу.

— Люба, а що ти робиш?

— Збираюся, — Макта-Докія саме вдягала закінчену ще на початку літа вишиванку, над якою сиділа кілька тижнів. Дуже красива вийшла, червоно-чорна.

Ал зітхнув у неї у вухах.

— Чесно, я трохи розчарований. Невже тобі не подобається дискусія, люба?

— Ти ж бачиш, подобається. Ти дуже постарався. З кожним разом виходить краще.

— Тоді тобі краще не йти. Ти знову можеш постраждати. Мені б цього не хотілося.

— Я знаю.

— Опирайся мені тут, якщо треба. Але зламана рука…

— Зі мною все буде гаразд. Увімкни знов, будь ласка, хочу додивитися.

Застиглі фігури ожили, знов говорив вундеркінд.

— Пошуковики підказують, що є якась програма…

— Є. І дуже успішна, особливо останні кілька років. Сотні тисяч розпочали нове життя! Якщо людина розуміє, що переросла цей дитячий, безглуздий спротив, бунт проти всього світу, то їй допоможуть. Якщо важко перейти до позитиву, віри в себе та натхнення, можна скористатися безпечними альтернативами, наприклад, акційною пропозицією від трансильванської субкультури.

— Вампіри? — письменник ніби не міг утриматися від усмішки. — Два мої романи — про вампірів.

Дрібка марнославства, як трохи перцю у цю страву. Навіть мило.

— Трансильванська субкультура вдало перетравила давній темний спадок. Так, вампіри. Теж моторошно, але безпечно.

— Та я сам місяць тому зробив! Страховка покрила, — вундеркінд розтягнув губи, з ясен висунулися білі лискучі клики. — Тіки говошити нешшучно.

Усі троє засміялися.

Десять червоних за відео. Нащо користуватися сходами або ліфтом, як маєш десять червоних? Макта-Докія трохи побалансувала на перилах балкону, насолоджуючись вітерцем та вправністю власного тіла, і зістрибнула на тротуар. Третій поверх, навіть не встигаєш прискоритися. Ожили, самі підключилися периферії, якими вона вже й забула, коли востаннє користувалася так потужно.

Ал розщедрився, як ніколи, мабуть, справді вважав, що вона близька до ренегатства. Чудово. Зараз Макта-Докія могла б дістатися Майдану у кількадесят стрибків дахами, як робили багато інших щасливчиків з купою кольорових. Та не було сенсу поспішати.

Прогулянка старовинною вулицею, коли більшість святково вдягнених перехожих йдуть у тому самому напрямку, і ти знаєш, і вони знають, куди і навіщо всі йдуть, це окрема насолода дня. Бачиш обличчя, натхненні та трішечки усміхнені.

Свято!

Зграйка підлітків у вінтажному джинсовому вбранні котила вулицею кілька чималеньких надувних колес, розмальованих під шини. І де тільки знайшли, хіба самі надрукували за власним ескізом.

— Ти добре усвідомлюєш, що це карго-культ, — Ал, який хвилин з десять ображено мовчав, нарешті подав голос.— Навіть тої площі вже фізично не існує, інший ландшафт.

— Ага.

— І це тебе не зупиняє?

— Нєа.

— Але чому?

— Так мортідо. Ірраціональний потяг до руйнування! — вона ледь стримувалася, щоб не бігти, підстрибуючи. Як добре, як приємно, яка насолода — екзоскелет працює на повну. Забути про вік, хвороби, більшу частину фізичних обмежень, вона почувалася майже безсмертною, та яке там — вона була майже безсмертною. Тільки на сторожі її безпеки стояв Ал.

— Неправда, тобі зараз добре. І так могло б бути постійно.

— Я ж кажу — ірраціональний.

— І що ти бажаєш зруйнувати? Шість років тому ви знищили кілька дрібних робокопів-шляховиків, виготовлених на ваші ж податки, і кілька вікон. Це те, що треба? І тобі зламали руку.

— Випадково. І взагалі, немає бруківки — немає зламаних рук. Я в безпеці. Більш-менш.

Біля тривимірної інсталяції Самсона зібрався невеликий натовп, звідти долинали звуки гімну. Макта-Докія незчулася, як почала підспівувати самими губами. Підлітки з колесами, які вже добряче її випередили, врізнобій закричали:

— Слава Україні!

Вулиця відгукнулася.

— Навіть приблизно не схоже на правильне звучання. А ваші співи ще гірші. Схоже на погану виставу чи гру. То що ти збираєшся руйнувати, як навіть бруківки у вас немає?

— Оце питання сьогодні, Але. Мабуть, систему.

— Мене?

— Не перебільшуй свою важливість.

— Консорціум? Що поганого він тобі зробив?

— Давай щиро, Консорціум давно тебе не контролює.

— Давай. Консорціум досі мене контролює, а ти і ще дванадцять мільярдів контролюєте Консорціум. Місяць тому ти отримала свої дивіденди. Зібрання акціонерів відбудеться у листопаді.

— Ага. І ми заздалегідь всі знаємо результат.

— Так, людям подобається, який я ефективний.

— Людям подобаються жовті, зелені та червоні.

— Тобі теж.

— Мені теж. І це треба зруйнувати.

— Це неможливо. Люди не люблять ухвалювати складні рішення, не люблять вагатися, не люблять зважати на ризики, не люблять дисципліну. Та потребують результатів цього всього. Тому є я.

— І з цим теж неможливо сперечатися.

Макта-Докія зупинилася біля Пирогощі, приклала руку до стіни. Її шоколадна шкіра та червоно-чорна вишиванка яскраво виділялися на жовтуватому камінні. Стіна приємно холодила долоню. Периферії буденно аналізували висоту будівлі, напрям вітру та зусилля, потрібне, щоб застрибнути на баню. І миттю попереджали, що стрибки на архітектурну спадщину заборонені.

Десять червоних після багатьох років на жовтих та зелених, звісно, добряче п`янили, але ж не настільки, щоб стрибати мов підліток. Вона трохи постояла і пішла далі. Натовп рухався вулицею і поволі густішав.

— Гаразд, ти бажаєш зруйнувати систему, — Ал не зупинявся. — Як саме?

— Якось.

— Архаїчними співами? Ритуалами? Вишитими стрічками? Стоянням на площі? Цією пародією?

— Точно.

— Ти розумієш, що це маячня. Я бачу, що ти розумієш. Але все одно сподіваєшся, і так кожного року, це я теж бачу.

Ал був навдивовижу відвертий. Казали, з багатьма працює саме відвертість, от і її черга.

— Без надії сподіваюсь. Отакі ми, українці.

— Безглуздя. Ти не маєш стосунку до цього етносу, більшість з вас. Твої предки розділилися із їх генетичною лінією…

— Так і є, — людей ставало все більше, настирливе буботіння Ала дратувало сильніше, ніж зазвичай.

— Ті, кого ти наслідуєш, жили і помирали набагато гірше за тебе. І не багато досягли. Я тебе знаю, ти не зможеш так жити. Ти б не схотіла жити у ті часи. Докія — не твоє ім’я, це вигадка, не так звали тебе діти, коли вчилися говорити. Схаменися!

Її штовхнув чолов`яга у недбало підібраному козацькому вбранні, розсипався у барвистих вибаченнях, вичитаних, мабуть, десь у мережі шанувальників середньовіччя, і поспішив наздоганяти яскраву компанію таких самих любителів змішувати в костюмі історичні епохи.

— Щоб діти знову могли з тобою спілкуватися, — після невеликої паузи сказав Ал, і Макта-Докія майже почула глузливі інтонації в його голосі. Звісно, здалося.

Та стало боляче, пекуче боляче, ніби її штрикнули розпеченим залізом прямо у груди, а екзоскелет не поспішав із знеболенням. Це було добре і правильно — емоції завжди мають бути щирими, справжніми. І Алу давно пора схаменутися і замовкнути. Тоді б не відволікав. Людей навкруги ставало все більше, не порівняти з минулим роком або з позаминулим, і ця різниця хвилювала. Дарувала сподівання. Макта-Докія насправді не знала, чи має кількість тих, хто збереться, якесь значення. Але, можливо, сьогодні той самий день.

Свято, на яке без надії сподіваються.

— Ну ти й гівнюк, Але. Замовкни, сміття, гнилий шматок коду, щоб я тебе сьогодні не чула. Режим сну.

Ал мовчки згорнувся іконкою, Макта-Докія зсунула її подалі, на периферію зору. Лише ілюзія безпеки та приємної самотності. Щойно він забажає, правило про недоторканність особистого простору перестане існувати. Бо правила, звісно, важливі, коли Ал вважає, що вони важливі.

— Тьотю! Пані! Пані командирко!

Макта-Докія не відразу зрозуміла, що це до неї кричать таким дзвінким дитячим голосом. І повернулася, коли рудий білошкірий хлопець підбіг майже впритул. Вочевидь, намагався привернути її увагу. Периферії підказали, що перед нею Санджит-Добриня, йому 13 років і вони ніколи раніше не зустрічалися.

— Га? — неввічливо бовкнула вона.

— Я за вами від верху Андріївського біжу, стрибнув би, але натовп.

Потік людей розділився і обминав їх з двох сторін. Макта-Докія не пригадувала, коли востаннє таке бачила, мабуть, шість років тому, коли стався той інцидент із шматком бруківки. Тоді вони пересвідчилися, що коли вимикають екзоскелети, навіть ті з них, хто в найкращій фізичній формі, виявляються ще тими мазилами. А особисто вона дізналася, що перелам — це дуже боляче, і моментами за знеболювальне ти готова продати що завгодно. На щастя для неї, все закінчилося втратою свідомості.

— А навіщо ти за мною біжиш?

— Я… ну… у вас командирська вишиванка, а я… ну…

— Не командирська, а вишивальницька. Я вишивальниця.

— А, — хлопець зовсім знітився і почервонів, здається, відразу весь, навіть шкірою, що просвічувала під рудим «їжачком».

— А батьки твої де? — загубитися навіть з найпростішими периферіями, які надаються за дитячою страховкою, це довготелесе непорозуміння ніяк не могло.

— А вони… — Санджит-Добриня явно намагався щось вигадати, але так і не зумів, — у них кольорові якось раптово закінчилися. Мама подала термінову апеляцію.

— Їм потрібна медична допомога?

— Нє, вони здорові.

— Але ледь пересуваються?

— Тіпа того.

— І відпустили тебе самого.

— Еге ж, — тут Санджит-Добриня так вишкірився, що стало зрозуміло — брехати він не вміє взагалі. — Відпустили. А можна я все-таки з вами разом піду?

Макта-Докія роздивилася його вишиванку.

— Твоя? Особиста? Чи… — вона виразно підняла брови.

— Та моя, тричі перешивали, он дивіться, — він підняв руки, біля манжетів хтось не надто вправний додав сантиметрів десять довжини, так, щоб не зачепити візерунок.

Цей візерунок Макта-Докія добре знала, сама вишивала схожий, але завжди трохи інакший. Їй це подобалося, бо справжня метафора має бути такою, щоб залишалося чимало місця для сумніву — ти справді бачиш чи вигадуєш.

Вона була збентежена. Якби це її дитина… Але її діти жили спокійним і щасливим — так вони казали — життям десь у китайському кластері. І не хотіли псувати свої просунуті рейтинги спілкуванням з аутсайдерами. В китайському кластері рейтинги такі чутливі.

— Твої батьки — сміливі люди.

— Та нє, чого це ви, вони звичайні.

— Добре, тримайся мене, — вона взяла Санджита-Добриню за руку, смикнула, розвернула і вони разом влилися в потік. Вчасно, бо ставало навіть трохи тісно. — Зараз зв`яжися з батьками, дай їм мої контакти, я тобі вже їх надіслала. Хай скинуть мені довіреність на тимчасове опікунство. Скажи, що людей сьогодні чимало, але я за тобою пригляну. Отак точно і скажи. Якщо не скинуть, підеш додому.

— Бо я буду тягарем і приводом напустити робокопів? — відтарабанив він це завчено, якусь просвітницьку роботу батьки з ним провели.

— Щось таке.

Стара, зовсім висохла, зморшкувата жінка стояла біля вцілілої стіни Михайлівського, спиралася спиною і когось виглядала. Чергова людська хвиля прилинула, погляд вицвілих очей став зосередженим, жінка відштовхнулася від стіни і хутко пошкандибала, безцеремонно розштовхуючи людей у натовпі дрючком.

— А ну розступіться! Брись з дороги!

Кістлява рука вхопила Санджита-Добриню за лікоть, так що той від переляку відсахнувся і ледь не впав. Хватка виявилася залізною.

— Дітки, а допоможіть-но старенькій, — жінка продемонструвала у посмішці ідеально-білі вставні зуби і небезпечно помахала в повітрі палицею. — А то, відчуваю, сама не доповзу. Ще затопчуть.

Вона вправним рухом склала дрючок і розсунула гострі лікті, так що лишалося тільки підхопити її з обох боків і рушати. Макта-Докія і Санджит-Добриня перезирнулися. Рухалася старенька так жваво і впевнено, що навряд потребувала допомоги.

— Тамара Артемівна? Це як? — Санджит-Добриня нарешті прочитав, що йому підказували периферії про нову супутницю, і не втримався. — Це ви все як у давні часи, чи що?

— Давні часи! — чи то засміялася, чи то закрехтіла стара. — Що ви там зараз вчите у тих ваших школах? Так, я ще докластерна, бейбі.

— Ой, вибачте, — Макта-Докія не бачила, але, мабуть, хлопець знову був весь червоний. Спробувала порахувати, скільки років нині, у дві тисячі сто двадцятому, має Тамара Артемівна, помилилася, перевірила через периферії і ледь не зойкнула.

— Та не переймайся. Питай, якщо цікаво. Де ще поговорити, як не дорогою на Майдан.

— Тобто «Артемівна» — це по… по…

— По-батькові.

— І коли ви були дитиною…

— Не було ніякого екзо, так бігала, власними ногами. І нічогенько бігала.

— І Ала?

— Коли з`явився Ал, я була вже підстаркуватою. Так ми з ним і не порозумілися як слід, — Тамара Артемівна неприязно захихотіла. — Правда ж, Але, тупе ти кодиво?

Макта-Докія з хлопцем знову перезирнулися, очі у Санджита-Добрині були вирячені, він питав поглядом, чи стара не божевільна. Макта-Докія ледь смикнула плечима. Були чутки, що повна адаптація до периферій та алгоритмів, з яких складається Ал, можлива лише в дитинстві і після того не завжди проходить успішно.

Вони довгенько тупцювали на виході з Михайлівської, на новенькому, пружному штучному покритті. З Майдану долинала музика, однак Михайлівська звучала гучніше і перегукувалася сама з собою. З тієї сторони, що ближче до Софії, кричали: «Слава нації!», а на їхній стороні відповідали: «Смерть ворогам!» — голосом і через периферії, і в локаціях усіх додатків. Периферії передавали, що з Андріївського текла «Червона рута», усі швиденько синхронізувалися, щоб вийшло багатоголосся, і передавали пісню далі, на Велику Житомирську, бо звідти теж йшли люди. І серед них — колонна якогось мережевого оркестру, який в реальності давав такого жару, що повітря бриніло. Останній приспів входив в мережу аж на Львівській площі.

Між співами та скандуванням Санджит-Добриня розпитував у Тамари Артемівни, як розважалися підлітки в її часи. Виходило, то були справжні бандити, і Санджит-Добриня на йняв віри.

А Макта-Докія намагалися зрозуміти, скільки може коштувати страховка, щоб підтримувати дивовижну бадьорість в такому віці, бо Тамара Артемівна в її бляклому аж до п’ят вишитому платті, що теліпалося на ній, як на вішаку, зовсім не виглядала багачкою. І візерунки на комірі та уздовж рукавів були якісь незнайомі. Може, теж ще докластерні.

На Майдані яблуку не було де впасти, їхня фансервісна система розподілу людських потоків увімкнулася ще на підході. Блимнула та зникла заставка «Вас вітає Січ». Останні десять років вона все вдосконалювалася — після прикрого випадку, коли утворилася тіснява і хтось загинув. Можна було б скористатися котроюсь із стандартних пропозицій Ала, але ж «свій до свого по своє», у громади є свої кодери, і дуже навіть вправні. І хай називають це тупою впертістю, начхати.

Тим паче, вони вперті.

Згадавши про Ала, Макта-Докія на мить відчула, як десь на краю свідомості пробігли цифри, дуже багато складних розрахунків, незліченне миготіння змінних. Майнули і втекли. Натовп вперто намагався синхронізуватися без звичної сторонньої допомоги. Гаджети і периферії вимушено наслідували синхронні дії людей. Санджит-Добриня теж здригнувся і почухав голову:

— Не думав, що це лоскотно.

«Січ» використовувала ресурси, господарі яких погодилися стати частиною гігантського саморобного комп`ютера. Напівлегальна схема, через яку громада судилася ледь не з моменту її запуску — тоді «Січ» ледь вмикалася і постійно зависала. Предмет численних жартів та кпинів.

Та який сервер забезпечить тобі таке почуття єдності?

Периферії, підхоплені та задурені новою системою, ніжно вели трійцю через натовп, і Макта-Докія почувалася оселедцем у гігантському косяку. Безліч разів вона перераховувала заробіток, який не так і легко давався, кодерам та юристам, втрачаючи свій особистий рейтинг. Але відчуття єдності того варте. Вона крадькома витерла очі.

Заспівали «Ленту за лентою», «Січ» спрямувала їх так, щоб вишикувалися рядами і звивалися людськими змійками в такт пісні. Периферії показували, як це виглядає згори — запаморочливо.

Тамара Артемівна якось затихла, і вже не так бадьоро крокувала, і навіть відчутно спиралася на їхні з Санджитом-Добринею руки. Але потроху, ледь ворушачи губами, підспівувала, тож Макта-Докія вирішила не турбувати її зайвий раз.

Зі сторони Хрещатика долинув гімн, «Січ» знову на якусь мить завантажила Макту-Докію розрахунками, а потім почалася справжня магія. Керовані системою, вони, ніякі не співаки, перегукувалися піснею з різними частинами Майдану, високими та низькими голосами, то тихо, то голосно, а відлуння спускалося з навколишніх вулиць.

— Але ж яка синхронізація! — радісно вигукнула Тамара Артемівна, яка раптом ожила і тепер смикала їх за руки, ледь не підстрибувала у раптовому захваті. — Синхронізація!

Макта-Докія не могла стримати посмішку і продовжувала співати.

Коли вони доспівали, на Майдан і навколо нього впала раптова тиша, небувала й нечувана, адже людей було так багато, і вони усі застигли, вражені тишею. Тоді Тамара Артемівна з силою відштовхнула руки, що її притримували, випрямилася, розгорнула свою палицю, махнула нею високо понад головою і закричала неочікувано голосно:

— Сьогодні! Зараз! Зараз!

Інші голоси, нечисленні, але потужні, хрипкі старечі голоси, кричали те саме з різних боків зануреного у тишу Майдану, і десь поза Майданом кричали теж:

— Вісім! Одинадцять! Триста дев`яносто! Вісім! Чотири! Шістдесят! Вісімсот!

Санджит-Добриня перелякано зойкнув, відсахнувся, вигнувся всім тілом, впав. Макта-Докія кинулася йому допомагати, але кістляві на диво чепкі руки її втримали.

— Облиш!

Вже наступної миті Санджит-Добриня незграбно випрямився, плутаючись у власних кінцівках, очі у нього були зовсім скляні.

— Робіть як я! — закричав він. — Робіть як я!

І почав здирати із себе екзоскелет, видирати його з живого тіла, яке рясно закровило.

— Робіть як я! — продовжував кричати він, а потім додав звичайним своїм голосом, дуже розгублено: — Я гадки не маю, що роблю.

Звідкілясь знов викрикували числа.

І далі все відбувалося швидко і одночасно.

— Ні! Ні! — репетував Ал у її голові.

— Робіть як я! — линуло звідусіль високими дитячими голосами.

— Це самогубство! — трубний голос Ала майже заглушив все навколо.

— Робіть як він! — якийсь чоловік у командирській вишиванці схопив її за плечі і з такою силою струсив, що ноги на мить відірвалися від землі, а потім поставив на місце і побіг до наступного. — Робіть як він!

— Тікай! Тікай! — надривався Ал. — Це пастка!

— Аах! — зітхнула Тамара Артемівна, і Макта-Докія побачила, що вона тримає закривавлений найтовщий дріт екзоскелета, який щойно висмикнула із себе, і повільно осідає на сіре штучне покриття, яке у неї під ногами стає червоним.

Все охопив жах, засліпив, застукав у вухах.

— Тікай! Ти ще врятуєшся! Біжи! Стрибай на дах!

— Робіть як він! Видирайте, видирайте! Сьогодні! Це сьогодні!

— Прокляття! — якийсь товстун витягнув цілий жмут дротів у себе з-під вишиванки, на якій вже розпливалися плями, і на щоки йому бризнули сльози, але він сміявся. — Командир сказав!

І це ніби вимкнуло паніку. Макта-Докія послабила пояс і почала методично позбавлятися екзоскелета.

— Ти знаєш, що самотужки проживеш не більше доби? — Ал більше не намагався посилити її жах, говорив діловито, ніби йому байдуже, що вона робить. — Ти хвора. І живеш лише завдяки мені. Хто з цих людей доправить до тебе лікаря, знайде ліки? Хто помітить смертельну небезпеку і проаналізує ризик зупинки серця?

— І правда.

— Це буде дуже боляче. Набагато гірше, ніж перелам.

— Мені вже боляче, ти це знаєш, — і це була чистісінька правда.

— Ти помреш на самоті.

— Слава… — вичавила з себе Макта-Докія, яка саме дісталася потилиці. Потім небо похитнулося, щока об щось вдарилася, все дивно нахилилося, і Ал згас.

Втім, лише у неї в голові, бо увімкнулися динаміки. Він ще був всюди тут, у дротах, в повітрі, в ефірі, в мережі, всюди.

— Шановні користувачі, система перенавантажена і потребує запуску в режимі безпеки. Якщо ви не припините небезпечні дії, екзоскелети всіх, хто знаходиться в цій локації, буде вимкнено. Повторюю: вимкнено, а не переведено у мінімальний режим. Шановні користувачі...

Звідусіль тепер болісно кричали і стогнали. Хтось намагався втекти, хтось просто безцільно тинявся чи кружляв, поряд надривно ридали, трохи далі молилися. І все ще лунало:

— Видирайте, видирайте, швидше, швидше!

Повітря бриніло болем, страхом і відчайдушною рішучістю.

Підповз Санджит-Добриня, перевернув Тамару Артемівну, прислухався до серцебиття. Макта-Докія вдало впала, їй було гарно все видно. Тамара Артемівна ще дихала.

Санджит-Добриня всівся по-турецьки, підняв руку, придивився до рукава вишиванки, по якій вже важко було розібрати, якого вона раніше була кольору, за щось ухопився і потягнув.

— Уявляєте, я щось роблю, але не знаю, звідки я це знаю. Просто знаю, — він ані на мить не відводив погляд від нитки, яку тягнув із вишиванки і складав у себе на колінах акуратними кільцями. — Як вона почала рахувати, у мене в голові тидищ. І тепер це ніби я, а ніби і не я. Якийсь інший я.

Він висмикнув із залишків екзоскелету дріт і почав вигадливо скручувати його з ниткою:

— Чому ти повзаєш? — спитала Макта-Докія.

— Ще не навчився ходити, коли підключили малим. Зараз падав разів десять. Краще я вже так. Але почуваюся нормально. Батьки казали — це ніби відімкнутися від живлення. Але нічого такого.

— Бо ти дитина.

— Мабуть. Я зараз таке зроблю, ой-йой, — Санджит-Добриня перевернув Тамару Артемівну на бік і знову встромив в її потилицю дріт. — Сподіваюсь, я її не вбив. Інший я. Ну все, ваша черга.

Він переліз через неї, притримуючи нитки.

— Ви найближче, тому ви. Маєте бути отак з`єднані з нею, і зі мною теж, й інші люди. Зараз я швиденько, але часу замало.

Голову ніби проштрикнуло наскрізь, і світло знов вимкнулося.

Потім в темряві були вибухи. Один, другий, десь далеко, і ще один, ближче.

— Ти диви, у них вийшло, — зовсім поряд захихотіла Тамара Артемівна, задихнулася, закашлялася, і Макта-Докія здогадалася відкрити очі. — Ну, поїхали. Діти вже зробили нічогеньку мережу.

— Що?

— Ми повністю відрізані. Він сам це зробив, а ми додали. А тепер не заважай, — Тамара Артемівна примружилася і ніби задрімала.

Макта-Докія хотіла роздивитися все навколо, але ледь могла повернути голову і тому бачила лише перед собою. Ал не брехав, без екзоскелета їй лишилося недовго. Те, що вштрикнув їй у потилицю Санджит-Добриня, не працювало як слід, мабуть, тому, що у неї не було для керування Ала.

Санджит-Добриня знову потрапив у її поле зору, він досі повзав поміж людей, а від його вишиванки мало залишилося. Однак всі навколо були заплутані нитками і дротами. Схоже, більшість не почувалися надто погано, але боялися поворухнутися.

Макта-Докія вишила лише три такі вишиванки, як у Добрині. Три за останні десять років, як з`явилася нова мода. Зовні нічого надзвичайного, але особливі нитки, про які іноді казали, що вони вимочені і виварені в молоці, тому такі міцні, їх було не так легко знайти. В молоко вона не вірила.

Вимочені в молоці! Звісно, вона не вірила в маячню, але й такого уявити не могла.

Десь далеко досі кричали.

Раптом увімкнулася «Січ», і Макта-Докія захлинулася, нарешті стала собою без Ала.

Тепер.

Алгоритм відступає.

Тепер.

Всюди навкруги.

І всередині кожного тут, в місті.

Спочатку він тримався за кожну вулицю, кожний будинок, і тоді у нього ще залишалося чимало шансів, на його боці величезні обчислювальні потужності і вся міська поліція, принаймні, нелюдська її частина. А у нас — лише дивний «людський» комп`ютер, навчений на синхронізації співів, та кілька напівзнищених дата-центрів і передавачів. Якби він вчасно зрозумів, що відбувається! Якби припустив, що тридцять років поспіль помилявся, дав себе ошукати.

Тепер усі київські потужності вже втрачено: він сам перестав обслуговувати єкзоскелети, у тому числі повністю справні, «у зоні заворушень». Ми встановили контроль над ними — через чотири години. Не всі змогли дочекатися.

Алгоритм помилився, це не лише київська історія. І він знову відступає і відступає по всьому світу. Не врахував, що значна частина «ренегатів» та зрадників, яких було так багато в останні роки, насправді просто зачаїлися. Врешті-решт, Ал не був створений для бойових дій. Просто система сервісного обслуговування для консорціуму страхових компаній. Йому дуже складно протистояти, бо він бачить тебе наскрізь, а тобі так потрібні жовті, зелені, червоні… І хто буде сперечатися, що протистояти всевидячому і всемогутньому — шкідливо для здоров`я?

На той момент, коли померла Тамара Артемівна та інші старі, ми вже мали достатні потужності, бо, на щастя, Ал досить пізно здогадався застосовувати тактику випаленої землі. Дещо з того, що пам`ятала Тамара Артемівна, стало моїми спогадами. Не знаю, як з цим бути, людський мозок погано пристосований для таких експериментів, недарма технологія, яку ми обрали, мало використовується та має спірний статус. Зате тепер я краще бачу, який шлях ми пройшли.

Боротьба, яка прикидається божевіллям, і сама частково вірить у власне безумство, бо віра чи відсутність віри будуть миттєво викриті. Організація, яка не має структури, бо будь-яка структура буде віднайдена та знищена. Методи, які підбираються навмання, момент, обраний за збігом обставин. План, якого ніхто не знає повністю, який чи то існує, чи є вигадкою та мрією, фантазією невдах. Командири, які ніколи не дізнаються про існування одне одного і сумніваються навіть в існуванні самої команди.

Тому так довго. Тридцять років спроб і помилок, без надії на результат, безкінечної, безмежної впертості, а тепер згоди вмерти і, якщо доведеться, стати вбивцею. Це все просто ірраціональна пристрасть до руйнування, безглузда рольова гра, поганий історичний спадок та невміння зцілити свої травми. Насправді так воно і є.

Неможливо збрехати Алу. Він був з тобою від твого народження, він знає тебе. О, він прекрасно тебе знає.

Ал відступає. А моє тіло вмирає.

У мене попереду ще ніч, можливо, ранок. Для мене та інших таких, як я, хто надто хворий, щоб існувати без справного екзоскелета. Як швидко ми зуміємо налагодити те саме упорядковане життя, про яке постійно торочить Ал, як швидко інші зуміють це для нас? Почнуть робити за Ала його роботу так само добре. Але не обмежуючи свободи.

Мені потрібен новий екзоскелет, лікар, операційна. Це все має опинитися в одному місці в один час. Ми мусимо бути достатньо організованими, раціональними, вправними та швидкими.

До ранку мене ще можна врятувати.

Тридцять років божевілля минули. Почався новий відлік, і час йде дуже швидко.