Офісний злидень

Якби можна було зібрати весь подив світу в одних очах, то були б саме мої очі. А все тому, що одного чудового сонячного дня мені довелося побачити таке, від чого й здатність розмовляти можна втратити на деякий час.

З купою паперів, як завжди вся у справах, я увійшла до свого кабінету та… вмить застигла. На ксероксі сиділо дещо незрозуміле… Воно було маленьке, кругленьке, чорне й волохате, оченята жовті, як у змії, а пащека, наче гумова, розходилася до невимовних розмірів. Створіння нахабно жерло мій договір, на який я витратила близько двох годин. Воно на мить зупинилося на мені, а потім продовжило поглинати папір, видаючи дивні звуки.

Напевно я б втратила свідомість, бо ніколи в житті нічого подібного не зустрічала, проте мені настільки сильно стало шкода своєї праці, що в хід пішли інстинкти. Я підскочила й тими документами, що були в мене в руках, вдарила створіння, яке жвакало договір, немов стиглі яблука. Однак воно миттю розчинилося, залишаючи по собі тільки сірий серпанок. В повітрі одразу ж пролунав підступний регіт, ця нахаба ще й відверто насміхалася наді мною!

О, як в мене тремтіли руки. І ноги. Взагалі я все тремтіла, що вже там! Оті пронизливі хитрі оченята ще довго пам’ятатиму, це точно. Коли я нарешті присіла на свій стілець і видихнула, до кабінету заскочила одна з бухгалтерок та нагадала про договір, яким на моїх очах посмакувало незрозуміло що. Довелося швидко опанувати себе та скласти новий. Але і тут не обійшлося без сюрпризів, як тільки я надіслала на друк договір, зрозуміла, що наш БФП не працює. Він і не вмикався навіть. Та коли я полізла до розетки, побачила завзято перегризені дроти.

– А щоб тебе хрущі з’їли! І тут наробило справ! – вилаялася на весь кабінет, видихнула, наче легше стало. Все б то нічого, але як мені оце хлопцям з комп’ютерного пояснювати? Що миші завелися? Чи що то я вирішила ікла підгострити?

Та ось до кабінету увійшла начальниця, яка несподівано повернулася з судового засідання. Тільки розтулила рота, щоб привітатися, як під її ногами знову з’явилося те підступне створіння, обхопило жінку за гомілку та почало так трусити ногу, немов з неї абрикоси мають посипатися.

Не встигла я підбігти, начальниця таки загуркотіла додолу прямо обличчям на підлогу… А та задоволена падлюка всілася їй на спину, схопила за волосся та як заверещить задоволено на весь кабінет, ніби вершник на коні. Я спробувала віджбурнути його, але воно знову миттєво зникло.

Ну, я не знала, як це пояснювати своїй керівниці, вереску вона чомусь не чула, тож розповідати правду було ризиковано. Довго жіночка шукала через що перечепилася, але за роботою швидко про те забула, тільки забита щока іноді нагадувала.

Наче заспокоїлося все. Я вже думала, що та чупойда вгамувалася й більше не з’явиться. Ага! Де там! Крик бухгалтерки в туалеті одразу дав мені зрозуміти, що воно дісталося й туди. Всі повибігали в коридор, бідолашна жіночка махала руками, зовсім не розуміючи, чому на неї хлюпається вода. І тільки я бачила, як те страховисько вмостилося під краником, набирало до рота води, а тоді струменем випльовувало її прямісінько на бухгалтерку. Ще й двері настіж відчинило, аби всі бачили.

Неочікувано до мене підійшла наша прибиральниця:

– У вас завівся офісний злидень і, схоже, його бачиш лише ти. Тож тобі від нього нас всіх і рятувати, бо воно знищить тут геть усе.

Якби мені раніше хтось подібне сказав, я б покрутила пальцем на скроні та порадила, до кого в таких випадках звертатися треба. Однак я справді бачила те створіння, добре бачила, тому хутко запитала, що ж робити далі.

– Його треба заманити в мішок, а потім викинути. Поклади всередину щось неймовірно смачне чи надто коштовне, воно туди неодмінно посуне свого нахабного носа. Тільки викидай туди, де немає людей чи інших офісів, бо ще там приживеться.

– Але чого у нас з’явився цей злидень? Що йому потрібно?

Прибиральниця невдоволено пирхнула:

– Бо колектив у нас який? Суцільна неповага та безлад, начальники чубляться так, що й гаряче стає. От коли почнемо поважати один одного, тоді й всіляка паскуда нас не турбуватиме.

В чомусь жіночка безсумнівно мала рацію. Ковдру всі на себе полюбляють тягти, а як проблеми вирішувати, то на когось іншого звернути намагаються.

Що ж, я людина – відповідальна, так і зробила. Купила найдорожче тістечко та поклала до мішка, залишила його на ксероксі, а сама вдала, ніби шукаю теку біля шафи. Злидня довго чекати не довелося, після того, як воно всі дроти перегризло та залишило нас без світла, йому закусити смачненьким захотілося. Тільки-но він чкурнув у мішок, як я швиденько підскочила, зав’язала його, а потім віднесла та викинула злидня з невеличкого пагорба. Буркотів та лаявся той у відповідь довго, аж поки й не зник.

Відтоді у нас в колективі панували мир та злагода, сама тільки заміна дротів у всьому приміщенні додала трохи мізків. Тож і папір тепер цілісінький, і договори підготовлені вчасно.