Мовчання — срібло, відмова — золото

Бути батьками юного лицаря — складна справа. А якщо ж ваш син ще й невиправний тюхтій, то взагалі хоч за голову хапайся! Герр та фру Маннеліг не знали вже, що робити — що дитині не мовиш, все виконає.

Хіба це погано, скажете ви? Якби ж то він тільки батьків слухався! А то їздять тут всякі торгівці, співці, а то й просто злодюжки, і тільки встигай дивитися, щоб юний Магнус не роздзвонив, під якою скелею вхід до підземного ходу, де родові скарби лежать. Раз бідового хлопа навіть шукали тиждень, знайшли — от горенько! — в сусідньому монастирі. Їхали ченці, шукали собі братію, яка хоче Богу послужити, і зманили хлопця. Добре, абат виявився прозорливим: побачив у серці сина лицаря не побожність, а несміливість, і відправив додому— чесного монаха з нього не буде.

А що бувало, як при ньому почне сперечатися челядь! Нормальний лицар вже б розігнав, а цей стоїть і думає, а хто правий, щоб до нього приєднатися. І часто це було на руку служкам, які швидко збагнули, що до чого, і крутили хлопцем як могли. «Нам обіцяли бочку пива і смажене порося до свята, юний пане, віддай наказ на кухню». «Герр Магнус, вас чекає матінка нагорі, а ми тут поки приберемо... (собі до рук пару монеток зі скрині)». Хіба ж це годиться для майбутнього господаря замку?!

Отаким виріс Магнус Маннеліг, і так би він і згинув від інтриг власних слуг, якби не один випадок. Сталося це за тиждень його посвячення в лицарі, яке буває у п'ятнадцять літ. Поїхав він із дому, забрів далеченько — аж у ліс, переночував.

Рано-вранці, коли ще не зійшло сонце, прокинувся хлопець від близького руху. Дивиться — на галявині хтось стоїть. Постать ніби жіноча, а ніби й ні: ноги якісь не такі, ступні надто великі... І що це, хвіст у неї?! Кого це принесло?

Страх запечатав йому вуста, скував все тіло. А дівчина (чи хто це?) почала співати грубим голосом, але ніжно:

— Мій Маннеліг, мій Маннеліг, любий ти мені. Чи одружишся, чи ні? Відкажи-но швидко, так чи ні...

Обалділий Магнус дивився широко розкритими очима і нічого не казав. Щоб отак йому в любові признавались... та ще й якась лісова нечисть!

А тролиха продовжувала, підходячи:

— Дам я тобі бистроногих кобилиць... Ще й сорочку, зв’язану без спиць... Подарую млини — тільки мене не мини... І спечу тобі млинці... Залікую з бійки синці...

Подарунки множились, подвоювались, потроювались, аж у бідного хлопця голова обертом йшла, і він нічого не міг відповісти.

А навісна дівка вже наблизилась, присіла поряд, і дихаючи прямо в обличчя, так що було видно її роздвоєний язик, проспівала грубим голосом:

— Чи одружишся, чи ні? Відкажи-но швидко, так чи ні...

Зазирала жовтими очиськами прямо в душу, ніби вийняти хотіла з неї правду.

І від такого напору бідолашний лицар вигукнув на весь ліс те слово, якого до того нікому всерйоз не казав:

— Ніііі! — І додав твердо: — Провались, напаснице, разом зі своїми дарами!

Як не дивно, тролиця послухалася. І зникла, ховаючи від невдалого нареченого посмішку — чи то сумну, чи то вдоволену.

Повернувся Магнус додому, переповідає свою пригоду, аж захлинається. Яка ж страшна була тролиха, і які обіцянки в неї спокусливі, і замки, і коні, і чарівний меч... А він зміг від цього відмовитись, уявляєте! Розповідає, і, своїми почуттями захоплений, не помічає, як батько стиха посміхається в вуса. Знайшов-таки ключик до синової сміливості.

Згадує старий герр Маннеліг, як крався лісом, шукав печеру, віддавав знайомій тролисі мішечок золота — плату за те, що змусить сина сказати «ні». І радіє, що всі отримали те, чого хотіли: хлопець — рішучість, батьки — повагу до нього і впевненість в майбутньому, ну а юна тролівна — прибуток: жодній нареченій не завадить поповнення приданого!