Про тих, що на горищі живуть

Часом, як дочекатись, коли пробомкає північ старезний годинник, з мого горища вчувається дивний лункіт.

Мама каже, що то злидні, котрих вона років зо два тому зачинила під дахом, вовтузяться між балок і якогось навіть урнявці непотрібного причандалля. Але я точно знаю, що то не вони.

Колись я бачив їх, одним о́чком. Ті злидні — вони страхітливі, мають за звичку плакати й завивати, шкребти пазуристими покручами пальців підлогу, серед ріллі їхніх зморшкуватих облич ніколи не знайдеш радості. Іноді їх чути навіть тоді, коли кімнати потопають у зливах промінців. Точно не вони.

То відьма з ковалем.

Так бабця розповідала — вона старша за мене майже на девʼяносто рочків, їй краще знати. Казала, що багато-багато вівторків тому, коли сама була така, як я, на нашому горищі мешкав один бідний підмайстер. Він тільки-тільки почав вчитися ремесла, тому більш годящого житла знайти собі не зміг…

Одного разу до кузні старого Ко́валя завітала чудасна панна — юнак уже зачиняв робітню, аж раптом у двері хтось несамовито загрюкав. Ховаючи личко під каптуром, та впевнено заявила, що майстра бачити хоче — замову зробити їй дуже треба.

«Перстеник камінцем незвичним інкрустувати він зможе? — спитала вона в ковальчука. З-під капюшона вибилися чорні, ніби вороняче пірʼя, дрібні кучерики, на парубка подивилися не людські очі — небесна блакить. — Мені необхідно чимшвидше сховати його від рук загребущих.»

«Відьма…» — мимохіть вихопилося, хоча на думці він вважав її за нещасного янгола, що того витурили з далекого, захмарного царства. У їхньому королівстві відьомство не гонили, однак і зустріти справжню було надзвичайно складно.

«Нісенітниця, та й годі, — втомлено зітхнула вона, здається, навіть не обурившись. Тільки тоді стало видко, яким зівʼялим був її усміх. — Не має личина наша нічого спільного зі здібностями, кожному своє.»

«Старого майстра не буде тижнів зо два, він вирушив по матеріал у сусіднє місто, — зробивши лице якомога незворушнішим, мовив їй повагом підмайстер. — Однак, якщо панна дозволить, замовлення можу виконати я.»

Не довго думаючи, погодилась панянка, щодень не зводила з юнакової кропіткої праці очей, заплітаючи тихі миті лютнею. З кожним світанком усміх її все більше вʼяв, блід румʼянець, та не помічав він того у виразі прекрасного створіння. Пізніше, серед плетива їхньої безглуздої балаканини, зʼясувалося, що юна «відьма» зовсім не знається на травах цілющих, а з відьомського читає лише дивакуваті книги в шкіряних палітурках і вміє з крові цапів намистинки лискучі робити.

Та все не міг хлопчина зрозуміти, куди так квапиться вона, чому так клопочеться над крихітним камінчиком, що його навіть за один мідяний не збудеш у лахмітника. Довго думав, аж доки не покинув одного разу своєї роботи коло вікна.

Сонце вже ховалося між будинки, зронило останнє проміння на майже дороблений перстеник. Тоді ніби сотні ліхтариків, біленькі цятки заполонили стіни й стелю робітні. Це було зоряне небо, що він його щовечора бачив з вікна своєї комірчини на горищі.

Наступного дня відьма не прийшла. І наступного. Наостанок, не дочекавшись замовниці, наклав підмайстер на перстеник чарів-оберегів щерицевих, і надіслав до її дому за адресою тою, що вказала.

Зівʼяв її усміх, та не вмерла відьма. Довго не було про неї чутки.

Та якось серед ночі, ледь не на смерть перелякавши ковальчука, прилетіла. Була таки справжньою.

«Майстра бачити хочу — замову зробити треба» — мовила вона, граючись зоряним перстеником. Стоячи коло вікна, вона розвіювала вже знане нею зілля щерицеве за вітром. У кутиках колись зівʼялих вуст тепер грали бісики.

Юнак змірив її жаску постать уважним поглядом і, перевівши подих, відказав:

«Старий майстер не вдома. Однак, якщо панна дозволить, замовлення можу виконати я.»

Часом, як дочекатись, коли пробомкає північ старезний годинник, з горища вчувається дивний лункіт. Відьма з ковалем й досі піклуються про людське добро, оберігаючи всіх, хто живе коло цього дому.