Найважливіший день

Джон мріяв про цей день останні п’ять років. Тепер же стояв у великому світлому холі їхньої квартири, міцно обіймаючи дружину, заглядав у її втомлені очі на худому та змарнілому обличчі й вагався. Вчора, отримавши телефонний дзвінок від шефа, який доручив йому летіти до Києва на міжнародну науково-практичну конференцію «Науковий грааль-2120», відразу зрадів. Щоразу відвідував різні саміти, конференції та наукові виставки лиш у надії, що хтось та зможе розв’язати їхню проблему. Та чи ж тільки їхню? Останні десятиліття вона набула настільки масового характеру, що ледь не всі вчені світу працювали над нею.

— Маріє, не сумуй, я скоро повернуся! Ти ж знаєш!

Жінка підняла на нього очі й сумно усміхнулася, а потім знову схилила голову йому на груди.

— Ти завжди так говориш…

— І завжди виконую обіцянки!

Єдине, чого він не міг стверджувати, це те, що його дружина дуже скоро одужає. Звісно, після виконання завдання шеф обіцяв йому ледь не золоті гори. Та його це геть не цікавило. Здавалося, тільки диво могло врятувати її. От він і мотався по закордонах у пошуках рішення.

Марія в’яло усміхнулася. Було видно, наскільки вона слабка, і як важко дається оце прощання. Та він не міг відпустити її ще якийсь час. Бо щоразу боявся, що це буде востаннє.

Джон завмер, насолоджуючись запахом її волосся, яке спадало м’якими хвилями їй на плечі. Він поцілував її, намагаючись не думати про те, що це міг бути їх останній поцілунок, підняв валізу і пішов до виходу. Ще раз озирнувся перед тим, як провести своїм смартбраслетом по панелі біля дверей. Він намагався закарбувати у пам’яті кожну деталь, щоб потім якомога довше насолоджуватися спогадами у дорозі.

Раптово механічний голос інтерактивного помічника, який у вигляді голограми з’явився над його браслетом, перервав цей момент.

— Містере Паррел, ви запізнюєтеся на рейс.

— Так, вже йду.

Чоловік сумно видихнув, помахав й натиснув на браслет, ховаючи голограму. Рука потягнулася до дверей, але він ще раз озирнувся на дружину. Його серце просило хоч трішки більше часу.

Джон спустився ліфтом у підземний гараж і звернувся до ІП з питанням про транспорт. Тут же біля нього утворилася чорна блискуча калюжка, яка поступово перетворювалася на справжній автомобіль. Чоловік досі не міг звикнути до цієї технології, яка на ринку з’явилася досить нещодавно. І завжди з подивом спостерігав за цими нанороботами, які з’являлися ніби нізвідки, перетворювалися на будь-яку річ, і так само безслідно зникали. Але весь секрет крився у його особливому взутті — було дуже зручно мати таких непомітних помічників завжди під рукою.

Проте ця технологія дозволила значно зменшити викиди парникових газів до атмосфери, хоча планета так і не уникнула їхнього руйнівного впливу: зміни клімату були настільки разючими, що можна було побачити, як розпускаються квіти в Антарктиді, а пустеля Сахара захопила пів Африки. Тільки от використати нанороботів для лікування ніяк чомусь не вдавалося. Організм людини вперто відторгав їх, або ж це завдавало непоправної шкоди.

Різкий звук за тридцять секунд повідомив про те, що машина готова. Джон не любив повітряних таксі, а тим більше електропотягів у довгих скляних тунелях — йому здавалося, що він потрапить в аварію і не зможе вижити. Тому пересувався наноавтомобілем у межах міста.

Звісно, керівництво не надто схвалювало його забаганки, та й обходилися вони недешево. Тому він і погоджувався на будь-яку роботу, яку інші брати не хотіли: більшість оглядачів полюбляла все робити з дому, посилаючи замість себе дрон на місце події, а тоді згодом викласти дані в мережу. Хоча Джон і боявся літати, та все ж робив це дуже часто, тільки на значно більші відстані, куди дрони просто не долітали.

Авто, кероване автопілотом, маневрувало дорогою поміж височезних будівель, що здіймалися вгору, підпираючи небо. Вони були вкриті енергозберігаючими панелями нового покоління, що збирали сонячну енергію, і це був справжній прорив, адже тепер у містах стало набагато прохолодніше. Для дерев тут не було місця, але на кожному рівні будинків розташовувалися зелені тераси, які створювали неймовірне враження від комбінації технологій і природи.

Дорога до аеропорту промайнула швидко, адже вулиці у цей час були майже вільні від транспорту — переважна більшість жителів саме працювала в мережі, а ті, хто закінчив нічну зміну, вже дивилися десятий сон.

— Ми прибули на місце, — Джон аж смикнувся від раптового голосу помічника.

Подякував за звичкою і вийшов з машини, забрав валізу та попрямував до будівлі аеропорту.

Літак пішов на посадку, коли сонце вже ховалося за обрієм, ласкавими променями освітлюючи верхівки хмарочосів Києва та золотих куполів церков, що тонули у зелені. Незвична картина вразила Джона, тож він із великим нетерпінням чекав на прибуття до великого міста.

Від аеропорту до готелю дістався своєю нанотехнологічною диво-машиною. Пересічні громадяни, вочевидь, не були знайомі з такою технологією, тож здивовано спостерігали за втіленням маленької блискучої калюжки у сучасний транспорт.

Київ здивував великою кількістю електромобілів та іншого електротранспорту, яким в Америці вже майже ніхто не користувався. Але з приємного було те, що місто виглядало дуже охайним і якимось по-домашньому затишним. Чи то через велику кількість парків та скверів, чи просто через те, що він був тут вперше. А може, тому, що воно було давнім і дихало історією. Джон подумав про те, що потрібно обов’язково найняти гіда і відвідати усі цікаві місця Києва до відльоту.

Та у нього була ще одна справа, яка не терпіла зволікань.

Заселившись у готель, він перевдягнувся, взяв лише невеличку сумку з банківською карткою та документами, які знайшов тут же в номері — той, хто чекав на нього, добре підготувався. Двері до суміжної кімнати були відкриті — Джон лише міг здогадуватися, навіщо було робити таке планування, але зараз скористатись цим було варто.

Цей номер було заздалегідь заброньовано на іншу людину, яка ніяк із ним пов’язана не була, бо її просто не існувало. Саме по цих документах, що лежали у нього в сумці, і було оформлено бронювання. Тож, вийшовши у коридор з дверей сусіднього номера у зовсім іншому одязі, він міг не перейматися тим, що його хтось упізнає. Для всіх він спав мирним сном до завтрашнього ранку, про що свідчила табличка «Не турбувати» на дверях.

Біля виходу на нього вже чекала нічим непримітна автівка. Водій коротко кивнув і помчав у напрямку іншого аеропорту, де на Джона вже чекав невеличкий приватний літак.

Москва зустріла його темрявою і якоюсь зовсім не літньою прохолодою. Він глибше закутався в олімпійку і поспіхом рушив до транспорту, що чекав на нього, щоб відвезти до таємного місця зустрічі.

Яскраві вогні освітлювали напівпорожні вулиці величного колись, а зараз доволі занепалого міста. Вітер роздував сміття на дорозі, подекуди траплялися глибокі ями, тож водію доводилося пригальмовувати й об’їжджати їх.

Джон пригадував, як дідусь, який був родом звідси, розповідав про величну країну, якої боялися інші — і Європа, і США. Звісно, зараз усе змінилося, але в душі він очікував все ж побачити, за що так дідусь і бабуся любили цю державу, і водночас ненавиділи ту, де жили все життя. Звісно, виїхали вони не по своїй волі — мали послужити своїй країні й виконували особливі доручення уряду. Їхню роботу продовжив його батько, а потім вона дісталася і Джону.

Мабуть, він робив це через повагу до батьків, але йому зовсім не подобалося. Тим більше після того, як Марія захворіла, і її життя висіло на волосині, йому не вистачало на це часу. Та вони знали, як його переконати.

Потиснувши руку, високий дужий чоловік запросив його до невеличкої кімнати з фарбованими у синій колір стінами й біленою стелею. Це нагадало Джону радянські фільми, які він колись переглядав для ознайомлення зі своєю історичною батьківщиною.

— Садитесь, товарищ, — якось сухо прозвучав російською голос того, з ким він до цього спілкувався лише через захищені канали. Побачивши деяку розгубленість на обличчі іноземного гостя, скривившись, чоловік перейшов на англійську.

— Ну от ви й вдома! Нарешті ми зустрілися! Майор Родімцев! Позивний «Орел».

Він широко натреновано усміхнувся, але відчуття фальшивості не відпускало Джона. Звісно, свого часу він добре опанував кілька мов, серед яких була і російська, і українська, і білоруська, а також німецька та французька. Та це була переважно заслуга спеціального чипа. Це дуже допомагало у закордонних поїздках. Проте зараз він не хотів хизуватися цим знанням.

— Ну, як долетіли? Як вам Москва?

— Все добре, дякую, — Джон оглядав приміщення. Воно виглядало занадто похмуро як для дружнього візиту. — Звісно, я вражений! — тут же випалив він.

Його погляд помітив майор.

— Пробачте за обстановку. Але іншого таємного місця так швидко не міг знайти, — він пильно спостерігав за реакцією Джона, але той, усміхнувшись, перевів тему.

— Та нічого, все нормально, я розумію — секретність. Ми ж не розважатися будемо. Тим більше часу обмаль.

— Так точно, давайте до справи. Я маю для вас надзвичайно важливе доручення.

— Я вас уважно слухаю…

Об одинадцятій ранку Джон спустився до ресторану, замовив сніданок та каву й сів біля вікна. На вулиці іноді пропливали аероборди, якими так захоплювалася молодь, прогулювалися люди, святково вбрані у вишиті сорочки, які тут називали вишиванками. До речі, його стіл був прикрашений маленьким букетиком у блакитно-жовтих кольорах — на честь Дня незалежності країни. Саме у цей день проходила щорічна конференція, яка починалася вже за кілька годин.

Та цього року вона мала бути особливою — усі закордонні телеканали й сторінки інтернет-газет і журналів майоріли заголовками про сенсацію століття. Саме про це йому говорив і майор Родімцев. Тож нині свято мало особливе значення не тільки для жителів країни, а й для усього світу.

Джон поглянув на годинник — у нього була запланована зустріч із представником комітету по зв’язках із громадськістю. Вчора перед тим, як сідати у літак, він підтвердив свою участь у конференції.

Для нього, як і ще багатьох представників різних мас-медіа з інших країн, організували оглядову екскурсію Києвом, а також показали кілька науково-дослідних інститутів. Такого Джону ще бачити не доводилося. Тепер йому було зрозуміло, чому сюди з’їжджалися працювати найвидатніші вчені планети.

Після того, як у 2041 році на свою сімдесяту річницю Ілон Маск приїхав до України та оголосив про створення тут нового концерну, цікавість до цієї дивовижної країни різко зросла. Виявилося, що серед українців достатньо обдарованих людей, які готові розвиватися, вчитися і працювати на благо людства.

Казали, що Ілон те зробив з особистих міркувань, дивувалися, з якого це дива він спустився з небес на землю. Але насправді, він просто переймався долею людства, тому що рак не оминув навіть перших марсіанських колоністів і загрожував ледь не вимиранням поселень на червоній планеті.

Тож інвестори, заохочені прикладом Маска, вклали багато грошей у створення надсучасних наукових центрів, лабораторій та інститутів, які б займалися вивченням проблеми, яку вже неможливо було ігнорувати. Ця страшна хвороба просто пожирала людей.

Від новітніх технологій, які їм продемонстрували під час екскурсії, у Джона перехоплювало дихання. Можливо, він трохи хвилювався, але зовні він був цілком спокійним: роки тренувань давалися взнаки.

Невже настав той день, до якого він так ретельно готувався? Невже після цього завдання він зможе бути вільним, припинить брехати дружині, дочекається її одужання і вони заживуть спокійним життям?

Джон згадував свої ранні підйоми й пробіжки навколо району в будь-яку погоду, заняття зі стрільби та рукопашного бою, вивчення мов та історії. А у вихідні — поїздки до лісу на стрільби. Спочатку по нерухомих мішенях, а потім і по тваринах… Він ненавидів це всією душею.

Він розумів, чому обрали саме його. Бо він був готовий та вмотивований. Майор знав, що потрібно Джону, і це було хорошим важелем впливу. Крім того його незаплямована репутація не дала б нікому жодного приводу для підозр. І він міг легко використати своїх нанороботів для диверсії у будь-який момент, бо нікому й на думку не спало б подумати про те, що це нанозброя.

Звісно, конкуренція, вона така. Інколи бажання отримати вигоду перевищує якісь моральні переконання та принципи. Тим більше після того, як імперія, що створювалася десятиліттями, тепер тріщала по швах, і їм потрібно було терміново щось робити, аби відновити свою силу і владу.

Але Родімцев його не переконав. Вони обіцяли ліки для дружини, але жодних доказів, фактів чи результатів досліджень він не побачив. Пояснювали це тим, що усі дослідження було засекречено. Аякже!

Тут же, просто перед його очима лежали кілометри коридорів, начинених надсучасним обладнанням, метушилися науковці, щось записували, знімали покази, обговорювали, словом — активно працювали.

Відволікшись на спогади, Джон, мабуть, пропустив найважливіше, отямившись лише тоді, коли почув покашлювання і раптово гучний голос одного з науковців, який проводив екскурсію інститутом.

— А тепер, шановні, запрошую вас до крила, де знаходяться пацієнти, що успішно закінчують курс лікування нашим новим препаратом. Та я поки що про це говорити не можу, — чоловік заговорив значно тихіше і з хитрою посмішкою на обличчі. — Але, зважаючи на назву інституту й усе побачене, я думаю, ви здогадаєтеся, про що йде мова. І я можу вам пообіцяти, що це переверне життя усього людства!

Джон похапцем натиснув кілька кнопок на браслеті, звертаючись до чипа пам’яті, який дозволяв йому запам’ятовувати, а пізніше відтворювати зі стовідсотковою точністю усе почуте, прочитане чи побачене.

Голова ледь не тріскалася від поспіхом засвоюваних знань, але у Джона все ніяк не виходило скласти всі шматочки пазла докупи.

«Дослідження… інститут раку… пацієнти… успішно…»

Слова пульсували в голові, і вже за кілька секунд на його обличчі з’явилося ошелешення.

«Успішно закінчують курс лікування новим препаратом!»

Джон не відчував ніг, йому хотілося десь присісти й написати дружині, що тепер у них є надія. Він так хотів поділитися радістю, але їх попередили про те, що усі сигнали їхніх комунікаційних браслетів та інших пристроїв заблоковано до закінчення конференції, на що у відповідь пролунав хор дуже розчарованих голосів.

Те, що відбувалося далі, Джон пам’ятав погано. Єдина думка, що переслідувала його, це як уникнути покарання за провалене завдання, адже він так і не наважився знищити надію, не тільки свою, але й усього людства. Не такою ціною. Ні, він точно не був готовий до цього.

В уяві він вже тримав за руку свою кохану Марію, вони сміялися, поглядаючи на її кругленький животик.

Єдиною перешкодою до щастя тепер був майор Родімцев, який точно не пробачить йому зради. У Джона більше не було вибору. Він його зробив тоді, коли вийшов з інституту раку після закінчення екскурсії та попрямував на конференцію.

Їхня група залишила приміщення, жваво обговорюючи приголомшливу новину. Тільки Джон нервово поглядав навсібіч. Наче, нічого підозрілого не було видно, проте двоє дужих чоловіків у чорному автомобілі викликали занепокоєння.

— ІП, проскануй автомобіль та людей в ньому із зображення, — він натиснув кнопку і знімок автоматично зберігся у пам’яті браслета.

— Номер російський, зареєстрований на Самойлова Володимира Володимировича, дві тисячі вісімдесят п’ятого року народження, що проживає за адресою…

— Дякую, скасувати операцію. Все зрозуміло.

Щойно Джон вимкнув помічника і став наздоганяти групу, яка вже зібралася біля електробуса, як чоловіки вийшли з машини й попрямували до нього навперейми, поступово пришвидшуючи крок. Під одягом вгадувалися обриси енергетичної зброї, по яку вже тяглися незнайомці.

Часу на роздуми не лишалося.

— Я маю заїхати у справах, наздожену вас на конференції — кинув він групі, помахав рукою і завернув у найближчий провулок.

Забратися по-тихому не вийде, це Джон зрозумів відразу. Тому натиснув кнопку на браслеті, звільняючи нанороботів. Добре, коли зброя і броня завжди під рукою.

Перетворивши нанороботів на амуніцію та на ходу додавши їм властивість відбивати кулі, він трохи заспокоївся. Зупинився, причаївшись за рогом, і став чекати на нападників. Вони не забарилися.

Костюм Джона давав йому ще одну величезну перевагу — він став майже невидимий на фоні стіни, а тому його перший удар влучив точнісінько в пику амбалу, який з глухим стуком упав під ноги своєму напарнику. Той, не зорієнтувавшись у ситуації, розтягнувся на дорозі, перечепившись, а опісля отримав заряд електрошоку від Джона. Зв’язавши цих двох наномотузкою, він заховав їх за сміттєвим контейнером.

Перший щось нерозбірливо замугикав, що давало можливість трохи поговорити та дізнатися більше.

— Хто ще з вами бере участь в операції? — Джон струснув здоровилу. Але у відповідь той лише намагався плюнути йому в обличчя. За що й отримав розряд.

— Ну, добре, я й сам дізнаюся, а ви поки відпочиньте.

Вибравшись із провулка, він викликав інтерактивного помічника з проханням просканувати будівлю інституту та зіставити обличчя робітників із присутніми. Інтуїція підказувала, що все так просто не закінчиться.

Раптом його увагу привернула висока білявка із чорною сумкою в руках. Поглянувши на годинник, вона піднялася сходами інституту й зникла всередині.

Джон чекати закінчення сканування не міг. Підбігши ближче, він увів на браслеті кілька команд і нанороботи потекли чорним струмочком до дверей інституту. Через широкі вікна було видно, що білявка поставила сумку на підлогу біля поста охорони й відсунула вбік.

Скоректувавши команди, Джону залишалося лише чекати, поки вона вийде. Про все інше подбають його маленькі помічники.

— Пустіть! — заверещала жінка, коли він схопив її за зап’ястя і зімкнув їх спеціальними браслетами. Розряд позбавив жінку зайвої енергії, і вона м’яко схилилася на його плече.

Коли почув сигнал браслета про закінчення попередніх дій, то знову тицьнув пальцем, перетворюючи нанороботів на авто. Туди сховав дівчину, під’їхав до провулка і завантажив своїх все ще непритомних горе-нападників. Тепер можна було їхати на конференцію.

Пишне убрання зали вражало яскравістю. Сотні квадрокоптерів та просто летючих камер заполонили простір, націлюючи свої скляні очі на сцену, де відбувалося найголовніше дійство тисячоліття. Виступи учених, відеоролики та презентації розповідали про процес від самого початку й аж до сьогоднішнього дня.

— Вітаю жителів планети Земля та її колоній на Місяці й Марсі! Тепер можна сказати на весь світ — ми перемогли рак! — завершальна фраза останнього виступу викликала бурхливу реакцію.

Бурхливі оплески заполонили не тільки цю залу, але й, мабуть, кожен куточок світу. На величезному екрані показували, як у різних містах раділи люди. Вони кричали, кидали вгору квіти, обіймалися й махали у камеру. Потім показали лікарні, де хворі на рак, бліді, наче тіні, ледве усміхалися тому, що вже від завтра почнуть отримувати нові ліки. У їхніх очах засвітилася надія. І як Джон ледь не зруйнував усе це одним натиском кнопки?

Нарешті він зміг, хоч і не з першого разу, додзвонитися дружині. Голос тремтів і зривався, сльози бриніли в очах.

— Люба, ти чуєш? Це надія, так звучить наша надія! — він не відчував себе від радості, просто кричав у комунікатор, дивлячись на мерехтливу голограму Марії.

Її усмішка гріла його серце. А з усім іншим він розбереться згодом.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Олександр Молодецький
02.12.2021 22:40
До частини "Найважливіший день"
Прочитав, досить цікаво. Добре пророблений світ майбутнього. Гарна новина - Київ хоч і відстає у майбутньому від Штатів, але досить таки сучасний, погана новина - "товаріші" з-за "парєбрика" все ніяк не угомоняться.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ігнатенко Олександр
    16.08.2021 14:51
    До частини "Найважливіший день"
    Вітаю. Гарна шпигунська історія з високими ставками. Мабуть, мені не вистачило іншої точки зори або більше випробувань для героя, бо якось він надто легко з усім впорався. Тобто, хіба в якості "плану Б" не мали використати ще кращого агента? Але загалом написано добре. Успіху!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ірина Ярошенко
    16.08.2021 15:41
    До частини "Найважливіший день"
    Так, можливо, варто було б не поспішати, а ще подумати над розвитком подій. Але, що зроблено, то зроблено! Дякую за те, що прочитали й за відгук!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Оксана
    15.08.2021 22:32
    До частини "Найважливіший день"
    Захоплююче написано! Проблема болюча. Дуже болюча. Нехай швидше знайдуть ці ліки! Дякую за оптимістичний твір! Вважаю це надважливим, бо записані думки здатні матеріалізуватися! На кількох дрібних недоліках не хочу зосереджувати уваги, але відображу оцінкою. Успіхів тут і скрізь! Дякую за чудовий твір!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ксенія Демиденко
    15.08.2021 15:23
    До частини "Найважливіший день"
    Чудовий твір і проблема теж доволі глобальна. Дуже хочеться, щоб скоро людство навчилося лікувати усі хвороби. Як інопланетяни з роману Стефані Майєр "Гостя")
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олена Мрійлива
    15.08.2021 12:38
    До частини "Найважливіший день"
    Сподіваюся, що Ілон Маск таки зверне увагу на Україну в 2041 чи раніше. А ще хочеться, аби рак подолали значно раніше. Актуальну тему ви обрали, дякую і успіхів вам.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше