Ворон. Коло. 12.

Хто я? Яке моє призначення? Чому?!

Кожного дня я вдивлявся в відображення у дзеркалі — смарагдові очі, чорний капюшон світшота затягнутий ледь не на носа, а під ним фіолетова шкіра.

Можна було припустити, що це наслідки удару блискавки, але ні. Місяць тому я потрапив під удар ракети і... Вижив.

Всі загинули, а я лишився живим.

Кажуть, що моє серце не билось. 15 хвилин.

Безглуздя, адже мозок людини вмирає до 10 — так сказав гугл. Лікарі нічого не говорили.

І от, я місцева зірка й паралельно ж потвора, яка вижила. Зміни стали помітні не одразу, але були незворотні. У снах мене все частіше переслідувала зграя воронів. Я не висипався. Синці під очима й дзвін у вухах. Здавалось, я досі чув крик людей.

Зачинився у зйомній квартирі й став чекати...

Пояснень чи смерті? Не знаю.

Алкоголь скінчився ще першого тижня, тож довелось перейти на каву.

Гірко в роті, гірко на душі. Все як мається бути.

Від роздумів чи себто страждань відволік різкий стук в двері, щоправда я на нього не зреагував, але те що було потім змусило не на жарт злякатись.

Металева конструкція гупнула на підлогу, а хлопець в дверному отворі поплескав долоні, мов струшуючи й зробив впевнений крок уперед.

— Хух, нарешті знайшов тебе! Ну ти й гад, Влад!

Приїхали! Тільки не кажіть, що в лабораторії в моїй крові виявили небезпечний вірус і цього чувака прислали забрати мене? Щоправда дивний він якийсь...

— Д-д-двері?

Незнайомець глянув на мене, на конструкцію на підлозі, прицмокнув й таки поставив двері на місце. Кілька рухів і, як нічого не бувало. Я аж обличчя протер — все думав примарилось.

— То що, поговоримо? — в зелених очах плескалися смішинки.

Нервово ковтнув слину й наважився запитати:

— Хто ти?

— Мене Ігор звати, якщо звісно тебе цікавило саме ім'я, — юнак пройшов на кухню й сів навпроти, що не завадило йому залишатись все ще вищим за мене. — Негарно так робити, сонечко, тікати в нас не прийнято.

Ігор нахилився вперед і вп'явся в мої очі. Я ж сконцентрувався на сережці-черепі в його вусі. Чашка випала з рук, добре, що нічого не розлилось.

А раптом він мене заріже? Та ні, ножа не бачу, хіба за спиною сховав.

— Сонечко у вікні побачиш. Кажи що тут забув чи я викликаю поліцію.

Хлопця потішила моя впевненість й на мить здається той поринув у свої думки.

— Ото Сашко зрадіє, ще один сміливчик. Що ж, Владе, тобі пощастило, ти нащадок Старого Ворона, що автоматично дарує тобі безсмертя чи щось дуже близьке до нього.

Глянув на свої фіолетові нігті, на цього чудика й розсміявся. Ледь сльоза не виступила. А гарно вони це придумали!

— Ти з потоку, тебе староста підговорила розіграти мене? Ну так, я не сказав про енки, але ж Мирослава здавалась тією, що легко відходить...

Ігор різко стукнув долонею по столу й говорити якось розхотілось.

— Я не жартую. Добре, не підеш зі мною — перевтілення не закінчиш. В кращому випадку залишишся в тому вигляді, що є зараз. Банально, але часу обмаль. Ми місяць тебе шукали, нам треба закрити коло. Ти дванадцятий.

— Стоп, дай осмислити. Тобто я, і ти теж?

— Так, ми ворони-хранителі. Знань, рівноваги, пам'яток й артефактів. — довгі білосніжні пальці почали постукувати по столу. — В ідеалі, наше коло вже мало б вирушати в Херсонську область, де в Новій Каховці заховано серце богині Венери, але хто ж знав, що Олег загине в Маріуполі. Та що вже тепер...

— Зачекай, Старий Ворон, коло? Тобто, ти... Я не залишусь таким навічно?

Простягнув й продемонстрував долоні з зеленкуватим відтінком.

— То тебе з всього сказаного лиш зовнішність схвилювала? — ворон-хранитель хмикнув й якось саркастично додав: — Ну, красунчиком вже не станеш, але жити можна буде.

Гаразд було й образитися б, але я загорівся ідеєю повернути свою зовнішність. Чхати на артефакти, його легенду. Завершу перевтілення чи що там і додому.

— Коли вирушаємо?

Ігор прищулився й знову нахилився до мене, його чорні кучері торкнулись моїх рук, від чого я відсахнувся назад.

— Владе, Владе, стадія втечі значить? Проходили, знаєм, і не сподівайся. Але рацію маєш — нам дійсно час. Май совість, хлопці на вулиці мерзнуть.

В підтвердження його слів ми підійшли до вікна й мали можливість розгледіти натовп під 5 під'їздом. Баба Катя точно не зрадіє.

— А-а, блондин? — відтягнувши капюшона в бік зміг розгледіти серед натовпу пляму, що різко виділялась на фоні інших.

— Ти про Стасяна, не зважай, він у нас біла ворона, — Ігор пирснув й потягнув мене за капюшон на вихід.

Що ж, з цього моменту розпочинається моя подорож. Хочеться сподіватись що все це не маячня мого вмираючого мозку, і я не лежу десь поряд з уламками ракети, серед трупів й понівечених життів.

Зовнішність можна врятувати — це однозначно плюс.

Втекти мені не дадуть — це мінус.

Гонитва за артефактами, якась робота — тут ще не визначився плюс це чи мінус. Але в будь-якому випадку мінус на мінус плюс.

Старий Ворон. Коло. 12.