Хай росте

Коли Макар прийшов до тями, то не міг зрозуміти, де він. Оглядівся – зелене дубове листя шелестіло від легенького вітерця, було чутно заливчастий спів пташок, ніби був світанок. Макар відчув, що в спину щось тиснуло, поворухнувся – він сидів на широкій гілці, спиною обпершись на стовбур дерева. «Ой...», – він згадав.

Згадав, що посеред двору ріс старий дуб. Його розлога крона закінчувалась на рівні даху дев’ятиповерхівки, а з його верхівки мав відкриватися вражаючий краєвид. Кожна мама двору розказувала своїй дитині, що на дуб не можна лазити, що він слабкий і висохлий, і що вже були прикрі випадки.

Згадав, як «та не слабо», і пацани підсадили його до найнижчої гілки. І він поліз, почергово перехоплюючись руками та переступаючи ногами у збитих кросівках. Десь на середині дерева гілки стали тоншими, до міцніших треба було тягнутися. Макар схопився двома руками за одну гілку і ногами намагався зачепити іншу. Копняки та борсання у повітрі розгойдали дерево, гілка на якій повиснув Макар хруснула, замовкла і тріснула у своїй основі. Падаючи донизу Макар встиг подумати «що скаже тато, як же соромно» та «помру молодим, нічого не добившись».

Крізь густе листя не було нічого видно, відчувався голод – мабуть, уже був вечір. Кричати і кликати на допомогу було ганебно. Макар поворушився і відчув, що нічого не болить. «Лізу вниз», – він почав приглядатися, куди ставити ноги, аж почув голоси. Спочатку здалося, що голоси звучали з усіх сторін, але потім стало безсумнівно ясно, що вони лунали над ним. Макарові це не сподобалося. «Слухові галюцинації через струс мозку», – вирішив він на основі трьох сторінок підручнику з ОБЖ, що прочитав за минулий семестр. Він вдивлявся вверх і вслуховувався – мова невідома, обривчасті звуки, наче пташине ґелґотіння. Йому здалося, що зверху промайнуло щось червоне, поділ спідниці чи шалик. «Та годі вже, лізь донизу», – сказав він собі, але цікавість взяла верх, рука сама схопилася за гілку вгорі. Голоси стали гучніші, було виразно чути молодий жіночий поміж чоловічих басів. Червоне знову майнуло перед очима. «О, так це ж яблуко!». Макар ще раз закинув голову, щоб спланувати маршрут, але зверху почувся шурхіт, і в очі йому полетіла пилюка. Хтось босоніж ліз вниз.

За пару секунд він побачив Нору, на рік молодшу дівчину-тихоню з їх двору. Про неї розказували, що в дитинстві мама купала її в пелюстках троянд, а ту воду потім, прямо в тазу, несла у двір, щоб полити цей дуб. Брехали чи ні, але, здається, дівчина була звичайною.

– Привіт! Ти аж сюди заліз, ого! То не яблуко, – додала перехопивши його погляд Нора. – Полізли вже донизу, здається, темніє.

Макар звів брови, дивлячись то вверх, то на Нору, потім зробив зверхній вираз обличчя типу «яке яблуко, я що ідіот, це ж дуб», і промовив без вітання:

– Ну полізли. Ти як сюди потрапила?

– Так, як і ти. З землі.

– А ти знаєш, що забороняють сюди лазити? – театрально виховним тоном спитав Макар.

– А ти? – з усмішкою відбила Нора.

Макар, не відчувши від Нори бажання його розпитувати чи повчати, сам нічого не розказував. Вони мовчки лізли вниз, Нора першою, вправно переставляючи ноги.

Зістрибнувши він побачив навколо дуба мало не весь двір. Пацани стояли з винувато опущеними головами і знизували плечима: «Ти закричав, ми почули тріск, ми мали кликати дорослих».

Батьки одразу підбігли, мама обняла його, а тато тихо буркнув «Вдома поговоримо».

Нора стояла біля своєї мами, тітки Ніни, високої тілистої жінки, яка однієї рукою пригортала до себе Нору, а іншу вперла в бік, чекаючи на можливість сказати хоч слово на тираду дядька-таксиста з останньої квартири дев’ятиповерхівки.

– Воно аварійне! Я сто разів дзвонив у ЖЕК. Кажу, воно впаде мені на балкон, так трясеться від вітру, треба його спиляти. А вони – це не ознака аварійності. Та воно гниє, протрухлявіє впень, – він вказав ногою на порепану кору.

– Владіку, це живе дерево, – спокійним тоном сказала Ніна. – Мільйон років вистоїть.

– Боже, який мільйон? – верещав Владік у той час, як жителі двору розходилися, вдоволені знайденим хлопцем та звиклі, що Владік завжди шукав привід для галасу і звинувачень. – А діти? – він махнув рукою в сторону Макара з родиною. – Діти вбиваються. То хоч спилимо цю гілку, з якої вони залазять.

І він підбіг до найнижчої гілки, тієї, на яку Макар перелазив зі спин товаришів, дотягнуся до неї, підстрибнув і повис. Розгойдуючись та дриґаючи ногами, Владік хекав:

– Та вона ніяка, сама трісне.

І тріснула. Сторопілий дядько боляче приземлився на землю і лаявся собі під ніс.

– Дарма ти так, – тітка Ніна виглядала по-справжньому засмученою. – Це вікове дерево. Воно має міцні корені – не впаде. Крона зеленіє і зеленітиме, незалежно від нас. І стовбур не надломиться, як ми йому не допоможемо. Але бачу, таки допоможемо. По тому, що коїться навкруги, бачу – самі те дерево і знищимо.

Макар згадав, як за роки війни кора дерева потемніла, ніби згоріла. Але дуб все одно вкривався рясним листям кожної весни. «Та не треба його пиляти, – подумав він, дивлячись услід Ніні з Норою, що йшли додому, – хай росте».