Хто там?

—Бабусю, та нащо класти ту сіль під поріг? Не вимітемо ж потім.

—Олесю, ти що? А як же захиститися від злих духів?

—Та які злі духи!.. — посміялася дівчина.

—А такі! Коли я була малою, до мене чорт справжній прийшов! Я лежала на цьому самому ліжку…

—Так-так, а він у вікні був, знаю, — перервала дівчина, аби не слухати цю розповідь у сотий раз.

—І якщо ти знаєш, що зі мною було, то чого ж тоді сіль не насипала? Смерті моєї хочеш? — бабуся застосувала заборонений прийом.

—Та йду вже, йду, — онучка закотила очі та вирішила не сперечатися з головною панікеркою в родині.

Тим паче, вона сподівалась, що скоро поїде до рідного міста. Батьки відправили її до бабусі, «у більш безпечне місце». Олеся любила село, але ж не сім місяців поспіль!

Вийшовши на деревʼяний поріг старенької хати, дівчина згадала, як у дитинстві цілий ранок прибирала розсипану сіль, а потім і цілу хату, коли не втримала совок за два метри до смітника. Небажання провести наступний день з віником змусило Олесю заховати пакунок солі в кущах. «Все одно бабуся під поріг дивитися не буде — у неї спина болить», виправдовувала свою лінь підліток.

Наступні декілька годин пройшли на кухні.

—Бабцю, нащо так багато? Ми ж не зʼїмо, — переконувала Олеся, помішуючи гарбузову кашу.

—Так це і не нам! Це родичам.

—Яким ще родичам? Батьки поки в гості не збираються.

—І слава Богу, що в такий день вони не прийдуть, рано їм ще, — жінка перехрестилась та продовжила замішувати тісто на пиріжки. — В цей день приходять померлі родичі.

Олеся закотила очі.

—Дарма ти, дівчинко, не віриш, — бабуся говорила цілком серйозно. — В дитинстві ми завжди готувалися до ночі Велеса. Одного разу — давно це було — наші сусіди не захистили будинок горобиною та сіллю, от до них і прийшов чорт. І повбивав усіх! Скільки крові було, жах…

—Може, це просто маніяк якийсь був?

—Багато хто так думав. Але тіла були понівечені — очі вийняті, а язики відрізані. Кажуть, що демонам треба випити кров з перемолотими очима та зʼїсти язики, аби прийняти свою справжню форму.

В кімнаті стало тихо. Олеся задумалась: «Може, варто таки покласти сіль під поріг?». Але за хвилину вона встряхнула головою та відігнала ці думки: «Це лише казки!».

—І кого ж нам чекати сьогодні в гості? — напів жартівливо запитала Олеся.

—Ой, багато душ прийде! Моя мати обовʼязково. Мій дядько в автокатастрофі помер, йому ноги відірвало, так що не знаю, чи здужає завітати. Моя бабуся загинула на чужині, тому сюди не прийде — далеко. А от на батька драбина на дворі впала, коли він будував нашу хату. Так і помер, бідний.

—То у нас ціла черга гостей буде, — посміхнулась Олеся та вкрала зі столу канапку.

—Точно, треба свічку запалити, аби вони шлях знайшли, — бабуся важко піднялася з домашньої лави та пішла за високою свічкою, яку запалила та поставила на підвіконня.

Після смачної вечері, коли штани вже не тримали застібку, Олеся запропонувала полежати.

—Це гарна ідея, — погодилась бабуся. — Я в газеті читала, що це для травлення добре. Чи навпаки погано… Тільки піду собаку погодую, бо щось розгавкався.

—Давай, я тут почекаю, — з кряхтінням промовила онучка та попрямувала до ліжка.

«Це ще що?», запитала саму себе Олеся, нащупавши щось тверде під подушкою. «Кабачок та яблуко? Ех, бабуся… як дитя мале».

Тільки вона задрімала, почувся стукіт в двері. «Кого це принесло?», з невдоволенням подумала Олеся. Стукіт ставав все гучнішим, тому втомленій дівчині довелося встати з ліжка.

—Хто там? — з недовірою запитала Олеся.

—Як це хто? Твій прадід! — почувся низький приємний голос з вулиці.

—Дуже смішно! — дівчина закотила очі.

—Та я серйозно, мене ж прямо на цьому місці драбина вбила!

Олеся задумалась, бо вже десь чула цю історію. Цікавість перемогла, тому вона відчинила двері. На порозі стояв чоловік у звичайній сорочці та штанях. «Навіть і не скажеш, що привид», подумала дівчина.

Гість з посмішкою зайшов до хати та всівся за стіл.

—І що, ти дійсно мертвий? — Олеся зітхнула та присіла поруч. «Мабуть, бабуся розіграш мені підготувала».

—Аякже! От і прийшов на світло свічки у вікні. Бачу, ви хату прикрасили, молодці, навіть гарбуз є, — чоловік встав з місця та пройшовся кімнатою. — Головне, щоб сіль була! А то знаєш які чорти бувають, жах! Прикидаються родичами та їдять душі людей.

—Ага, так прямо і душі, — Олеся фиркнула.

—Звісно! Висмоктують їх крізь очі, — застеріг гість. — Не дарма кажуть, що чужих пускати в хату не варто. Хто їх зна…

Розмова перервалась стукотом у вікно. Олеся ще раз з підозрою подивилася на чоловіка, який розглядав її дитячу фотографію та пішла перевірити, хто там намагається виламати віконну раму. «Може, це триюрідна тітка?», подумки засміялась дівчина.

Але такого у вікні вона не очікувала побачити: в голові бородатого чоловіка застряг брусок, а з рани текла кров. Він все повторював: «Хто вбив мою доньку?»

Олеся зазирнула йому за спину та побачила випотрошене брюхо собаки, а на даху його будки лежала бабуся - без очей.

Крик ще не встиг вирватися з горла Олесі, як вона побачила у відображенні на склі закривавлену посмішку з гострими рядами зубів позаду себе.